За старих часів це було.
Навесні розцвіли вишні у горах. Стали злітатися туди різні птахи.
Першим прилетів шуліка з лементом «тонбирорб», слідом горобець, цвірінчачи « тинтико-тинтико», за ним голуб, воркочучи « хаттобо-хаттобо». А останнім з'явився ворон, каркаючи « гао-гао».
Стали вони вчотирьох між собою радитися:
- Яку б нам придумати веселу витівку, раз вуж ми разом зібралися?
- А ось що. Вишні цвітуть, погода на славу, нас отут ціла компанія. Улаштуємо-но гулянку.
- Правда, щоправда, краще не придумаєш. Вирішили птаха, що кому робити.
Шуліка — майстер рибу ловити. «Тонбироро, тонбироро» — полетів він до ріки.
Горобець — « тинтико-тинтико» — поспішив за вином у харчевню.
Голуб — « хаттобо-хаттобо» — ножем стукає, закуску готовить.
Ворон — « гао-гао» — полетів позичити столики й чашки.
Ось почалася гулянка. Спочатку веселощі не ладилися, їли, пили мовчачи.
- Що ж це за гулянка, коли ніхто не співає й не відіграє. Нехай кожний покаже своє уміння!
Шуліка сказав:
- Я зіграю на флейті.
Надяг він накидку з гербами, дістав через пояс флейту, покриту червоним лаком, і засвистів: « Тонбироро-Тонбироро! Хероро-Хероро!»
- Ах, як чудово, - похвалював горобець.- А я підіграю на сямисене.
Вичернил він собі зуби й затренькал на струнах: « Тинтико-Тинтико, тинтикотин!» Настала черга Голублячи:
- Не можу я сидіти на місці, коли флейта свистить і сямисен дзенькає. Пущуся у танок.
Пов'язав собі голову рушником у великих горошинах і почав підстрибувати, звиватися й ляскати крабоми, приспівуючи:
« Хаттобо-Хаттобо! Хаттобо!»
А поки вони відіграли й танцювали, ворон, каркаючи «гао гао, гао-гао», шматок за шматком відправив собі у глотку всю закуску.
Отямилися інші троє, дивляться: у чашках порожньо, ні провина, ні закуски, а ворона й сліду нема.
Сабоно розгнівався шуліка. З тих пір де не побачить ворона, зараз за ним поженеться. Усе думає, як би піймати й покарати кривдника.