Трапилося це багато років тому.
Стояла серед гір і лісів маленька деревенька. Весело й багато жили там люди. Водили вони дружбу з білими чаплями: сила-силенна було їх у тих місцях. Прилетять, над селом покружать так у ріки сядуть. Жили селяни й чаплі у злагоді й спокої.
Але ось якось раз прийшла у те село більше лихо - настала посуха. Висохнули ріки й ставки. Навіть у колодязях ні краплі води не залишилося. Засмутилися люди. "Пропаде тепер урожай, - думають, - настане у селі великий голод". Пішли вони до старійшини ради просити.
- Треба помолитися небесним богам, - розв'язав старійшина.- Може, зглянуться вони над нами, пошлють на землю дощ.
Став старійшина богам ретельно молитися. Раптом чує - біжать до його будинку люди.
- Вода! Вода! Дивитеся - вода! - кричать.- Вода з небес ллється!
Вибіг старійшина з будинку, зрозуміти не може, про що люди тлумачать. Глянув удалину, так так рота від подиву й відкрив. Коштує над лісом, що за самим селом розкинувся, білий стовп, колишеться, не дати, не побрати-ріка від землі до неба піднялася, та й годі!
Кинулися селяни до лісу, підбігли ближче, а це й не ріка зовсім, а білі чаплі. Витягнулися вони від землі до самих хмар і крабоми махають.
- Неспроста чаплі тут кружляють, - сказав старійшина.- Начебто вказують нам на щось!
- Пам'ятаю я, розповідав мені дід, - сказала одна бабуся, - що є у нашому лісі чудесне болото - у ньому вода ніколи не висихає. Може, білі чаплі нам його відшукати допомагають.
Пішли селяни у лісову хащу. Довго вони по лісу ходили, поки не вийшли до великого болота. Дивляться - а болото теж сухе. Зовсім розгубилися селяни. Коштують, що робити, не знають. А старійшина усе своє повторює:
- Неспроста білі чаплі над болотом кружляли! Ох, неспроста! Обійшов він болото, і здалося раптом йому, що дзюрчить десь поруч вода, співає струмочок, заливається. Доторкнувся старійшина до високої скелі, а вона-те мокра!
- Видне, усередині скелі джерело б'є, - догадався він, - а може, і ріка тече.
Здивувалися усе:
- Як же ріка усередині скелі текти може? Куди ж вона тече й звідки? А старійшина однаково на своєму коштує:
- Тече ріка й усі!
Наказав він покликати камнетеса й скелю ту розбити. Ударив камнетес раз, ударив два, а скеля немов залізна, тільки й робить, що гуде - жодного шматочка від неї не відлітає. Покликав камнетес помічників. Стали вони разом
Бити, а розбити однаково не можуть.
Ось уже й смеркти стало. Підійшов тоді старійшина до скелі ближче й просити став:
- Зглянься над нами, пані скеля, відкрий нам свої води, напайки наших дітей.
Гойднулася отут скеля, і побачили усе у самого її підніжжя маленьку тріщину. Стала та тріщина рости, рости, так скелю розсовувати. Злякався старійшина, так як закричить:
- Відійдіть від скелі! Відійдіть!
Кинулися селяни врозсип, за деревами поховалися, дивляться, що далі буде.
А скеля покачалася так перестала. А потім як зітхне глибоко, так як кашляне, так як виплюне з нутра свого струмінь чистої дзвінкої води! Високо у небо злетів той струмінь, заблискала у місячному світлі!
Пораскривали селяни роти від подиву, дивляться - око відвести не можуть. А отут і білі чаплі з'явилися - кружляють у води, то ближче підлетять, то крилом торкнуться, а то й голову під бризи підставлять!
Весело стало всім, радісно. Напоїв той струмінь дзвінкий і ліс, і поле, наповнила водою ріку, ставки й болото лісове.
- Прав я був, - сказав старійшина, - неспроста білі чаплі над болотом кружляли. Видне, не прості це птаха, а посланці Духа лісового болота. Почув хазяїн болота наші молитви, ось і послав нам порятунок. Поклонилися селяни чаплям. А птаха ще над лісом покружили й ладь полетіли.
Кажуть, що побудували жителі того села на краю лісового болота храм і назвали його Саги-Але мия, що значить "Храм білих чапель", і з тих пір Духу лісового болота поклонятися сталі, та й про білих чапель не забули - завжди їх радо у тому селі зустрічали.