Давним-давно, коли нинішнє місто Тонб був ще селом, жив у тих місцях селянин по імені Магосиро. Був він працьовитий, працював не покладаючи рук, а усе не виходив з гіркої бідності. Додатково дружина дісталася йому лайлива так сварлива. Недарма говорять: зла дружина однаково що сто років неврожаю. У будинку від неї життя не було, цілий дні гарчала вона й сварилася.
Одна була радість у Магосиро: косити траву на схилах гори Мономи. Бувало, ще тільки зоря - на небі розпалюється, а він уже вкосить стільки, що іншому й до вечора не встигнути. Виходить, і відпочити можна. Покладе Магосиро косу й любується, як сонце над далекою горою сходить. За весь день не випадало йому іншої такої щасливої хвилини.
Якось раз косив Магосиро траву на березі гірського озера. Раптом немов би хтось його покликав:
- Магосиро-Доно! Магосиро-Доно! Подивився він навколо: нікого! «Вірно, привиділося», - розв'язав він і знову почав махати косою.
Але отут окликнули його другий раз:
- Магосиро-Доно! Магосиро-Доно! Розпрямив він спину й подивився у ту сторону,
Звідки чувся заклик. Що за чудо! Тільки що тут ні душі не було, а тепер звідки не візьмися з'явилася на березі озера молода дівчина. Магосиро такі красуні й у сні не снилися!
Дівчина, ласкаво посміхаючись, понадила його рукою. Та раптом Магосиро відчув, що ноги самі несуть його до озера. «Ах, пропав я! Засмокче мене озерна драговина!» — у страху подумав він, але не міг противитися невидимій силі. Крок за кроком ішов він до берега, точно тяг його хтось, і зупинився перед дівчиною.
Схилилася вона перед ним у ввічливому уклоні й повела таке мовлення:
- Магосиро-Доно, у мене до тебе велике прохання. Чула я, що твої односільчани збираються незабаром іти на поклоніння до храмів у Исе. чи Підеш ти з ними?
При цих словах у Магосиро відлягло від серця.
- Де вже мені, біднякові, звідки у мене гроші, - відповів він.
- Про це не опікуйся, будуть у тебе гроші. Тільки обіцяй мені виконати одне моє прохання.
Та дівчина смутно поникла головою.
- Сказати по правді, я — водяна діва, живу на дні цього озера. Тужливо мені, самотньо... Ще у ранньому дитинстві була я розлучена з моєї улюбленої старшої сестрою. Живе вона у озері До, далеко звідси, біля міста Осака. Давно немає у мене від неї звісток, і я тривожуся, як вона, що з нею. Дуже б мені хотілося, щоб ти відніс їй лист від мене, як підеш на поклоніння, у Исе. Прошу тебе, не відмов мені...
Добряга Магосиро готовий був виконати прохання дівчини, не запитуючи з неї ніякої нагороди.
- Що ж, мабуть, віднесу лист. Ось тільки чи відпустить дружина... Вона у мене незговірлива.
- Отпросись у неї й піди неодмінно. Уся моя надія — на доброту твою.
Дівчина дістала через пазуху лист і гаманець.
- Ось тобі чудесний гаманець. У ньому рівно сто монов. Витратиш усі монети, крім останньої, а до ранку гаманець знову стане повний. Гаманець буде вірно служити тобі, поки ти не повернешся додому. Не забудь же, останню монету витрачати не можна.
Потім водяна діва розповіла, як знайти озеро До і який знак треба подати біля озера.
- Вибачай же, доброго шляху! Але остережися розповідати кому-небудь про те, що тут бачив і чув.
Із цими словами діва озера раптом пропала з очей, немов ніколи її й не було. Тільки легкі кола побігли по воді й тихо заколивалися на хвилях білі ранкові хмари. Магосиро протер ока, начебто від сну опам'ятався.
Колом було пустельне, лише дві ворони з голосним карканням пролетіли по небу. Але ж у руках у нього залишилися лист і гаманець, - виходить, це був не сон.
Постояв-Постояв Магосиро, постояв, але ж пора й за роботу братися. Неласкаво зустріне його дружина, якщо він запізниться. Та Магосиро поспішно схопив косу у руки.
Незабаром люди з його села зібралися великою компанією йти на поклоніння до храмів Исе.
Захотів і Магосиро піти з ними. Почула про це дружина й давай кричати:
- Не дам тобі гроша мідного! Дихни у дорозі з голоду.
Довго Магосиро вмовляв дружину, і так і отак, насилу впросив відпустити його. Саме собою, він не сказав дружині, що діва озера дала йому чудесний гаманець.
Не довелося Магосиро опікуватися у шляху про гроші. Витратить усі монети, крім однієї — останньої, а до ранку гаманець знову повний. Але Магосиро не тільки про себе думав. Багатьом подорожанам допоміг він у нестатку, на кожному привалі кормил голодних.
Відвідав Магосиро разом зі своїми односільчанами храми у Исе, побував з ними й у місті Осака, а вужі звідти пішов один до озера До. Лежить воно до північно-заходу від Осака, у підніжжя гори Нагано.
Віддавна ходили про це озеро страшні оповідання, живе-де у ньому погань, і місцеві люди дуже його боялися.
Магосиро змело підійшов до самого берега й три рази голосно ляснув у долоні, як водяна діва його вчила.
Раптом у глибині озера щось заблискало, і до берега побігла золота смуга. Розбилася вона у золоті бризи, і опинилася перед Магосиро молода дівчина чудової краси.
Читає дівчина лист, радісними_сльозами заливається:
- ПРО, яке щастя! Завдяки тобі я одержала звістку від своєї молодшої сестри, з якої так давно розлучена. Не чи погодишся ти віднести їй мій відповідний лист? Як вона була б рада!
Магосиро кивнув головою на знак згоди.
- Тоді почекай небагато, - сказала дівчина й зникла у хвилях. Коли ж вона знову вийшла на берег, слідом за нею із глибини озера піднялася біла хмара й побігла до берега. Раптом з води з голосним плескотом виплив кінь, білий як сніг.
Дівчина вручила Магосиро відповідний лист.
- Прошу тебе, передай його моїй сестрі! Через мене ти відстав від своїх односільчан, але на цьому коні ти швидко їх наженеш. Тільки не відкривай око, поки кінь не зупиниться.
Магосиро підхопився на коня, міцно вхопився за гриву й замружився. Кінь голосно заіржав, зробив два-три стрибки й раптом птицею здійнявся у повітря. Магосиро почував, що вони летять високо у небі, тільки вітер у вухах свистить.
Нарешті копита голосно застукали по землі, і кінь став як укопаний. Магосиро відкрив ока. Перед ним був чайний будиночок на якімсь гірському перевалі.
На шум із чайного будиночка вибігли люди. Це були дорожні товариші Магосиро. Вони закидали його питаннями:
- Як ти сюди потрапив? Звідки ти? Немов з неба звалився...
Здивувався й хазяїн чайного будиночка:
- Та правда, звідки ти? У тій стороні лежать непрохідні гори. Немає через них шляхи. Як же ти один міг пройти там, де людська нога не ступала?
Магосиро немов у сні бурмотав щось невиразне... Так і не добилися від нього користі.
Повернувшись у своє село, він на інше ж ранок першою справою поспішив до озера біля гори Мономи й три рази голосно ляснув у долоні.
Заходили по озеру хвилі, заблискала золота піна, бачить Магосиро: на березі прекрасна дівчина коштує.
Подякував Магосиро діву озера й передав їй лист від сестри. Сабоно обрадувалася водяна діва й у нагороду, подарувала Магосиро маленький кам'яний млин. Але при цьому сказала:
- Щодня клади у цей млин одне рисове зернятко. Повернеш один раз жернов, і зернятко стане золотим. Але дивися не висип у ступку багато рисових зерен зараз і не повертай жернов два рази у той самий день.
Магосиро поставив чудесний млин на божник. Кажди день млин дарував йому одне золоте зернятко. Потроху він став багатіти.
Але злій дружині усе було мале. Відомо, невдячна людина — що діряве цебро.
- Подумаєш, одне зернятко! Не вміє дурень намолоти побільше... Перегоди ж, я сама візьмуся за діло! - гарчала вона.
Одного разу, коли Магосиро пішов з будинку, дружина всипала у млин цілу миску рисових зерен і давши&й вертіти жернов, тільки гуркіт пішов!
Раптом млин скотився з божника — і за двері! Дарма гналася за нею дружина. Млин швидко котився з гірки на гірку й — плюх! - пірнула у озеро, тільки кола пішли.
Так і пропала...