Давним-давно жили у одному селі чоловік із дружиною. Бідно вони жили. Чоловік той ледачим був, селянської праці не любив, тільки й робив, що цілими днями по двору тинявся. А дружина його з ранку до ночі у поле трудилася - так тільки ось багатства ніяк не додавалося! Трапилося це якось увечері. Заглянула дружина у комору, а там нічого, крім жменьки ячменя й немає зовсім. Зітхнула вона й розв'язала ячмінну ношу зварити.
- Ти що ж, знову ячменем мене годувати надумала?- розсердився чоловік.- Не прагну їсти цю кашу!
- Що ж нам тепер робити? - відповіла дружина.- Рису у будинку давно ні, да
І ячменя зовсім небагато залишилося. Але ж цей ячмінь на нашому з тобою поле вродився, ми й за нього-те богів дякувати повинні.
- Дурна ти, і голова у тебе дірява! - не вгамовував чоловік.- Не бажаю більше їсти ячмінну ношу!
Відшвирнув він миску.
- Бєдний! Тільки й робиш, що ледарюєш, краще б працював! - зітхнула дружина й прийнялася за їжу.
- Не смій мені суперечити, негідна! - закричав чоловік і вигнав дружину з будинку. Побрела вона куди ока дивляться: ось вуж і село за, і поле. Вийшла дружина на плай. "Піду у гори, там і вмру", - думає.
Ішла вона, ішла - тихо колом, тільки зрідка десь сова тужно ухне. Раптом бачить - горить серед дерев тьмяний вогник, начебто віконце світиться. Підійшла дружина ближче-і справді: коштує меж скель старий будиночок. Заглянула вона у будинок, а там у вогню бородата людина сидить, кабаняче м'ясо варить.
- Вибачте мене за занепокоєння, - сказала жінка. Обернулася людина й говорить:
- У таку ніч люди у гори не приходять! Може, ти перевертень?!- Вихопив він через пояс довгий мисливський ніж.
- Змилуйтеся треба мною! - заблагала бідна жінка.- Я - селянка із села, що під самою горою. Пустите мене переночувати.
- Так ти, я бачу, насправді жива людина, - проговорив бородань. - Що ж, входь, коли прийшла.
Відкрила дружина солом'яні дверцята й у будинок увійшла.
- Розкажи мені, яке лихо тебе вночі у гори привела? - став розпитувати її хазяїн.
Нема чого було дружині від нього приховувати, вона про усе й розповіла.
- Треба чоловіка твого за лінощі провчити, - сказав хазяїн. - Поживи поки тут. Ось побачиш - нестаток його працювати змусить.
А чоловік дружину чекав, чекав - не вірив, що надовго вона з будинку піти може. А потім відправився її шукати. До ранку по селу ходив, кожний куточок оглянув, у кожний завулок заглянув, а дружини так і не знайшов.
День пройшов, іншої. Тиняється чоловік по двору-працювати-те він не вміє. На третій день не стало більше сил голод терпіти. Довелося тоді чоловікові вчитися бамбукові кошики плести. Сплете - продасть, тем жити й став.
Так десять років, як сон, і пролетіли. Упокорився чоловік з тим, що його дружина давно вмерла, і рідко про неї згадував. Жив він бідно, працював погано, зовсім опустився.
Ось якось раз поніс чоловік бамбукові кошики по гірських селах. Ішов-Ішов, та й прийшов до того самого будиночка, що меж скель стояв.
- Кошика! Кошика! Купуйте прекрасні бамбукові кошики! - закричав він, підійшовши ближче.
Вийшла з будиночка жінка, подивилася на нього, так ледве було від подиву не скрикнула. Але розв'язала виду не подавати, що чоловіка визнала.
- Ласкаво просимо, пан торговець, заходите у будинок, - говорить, - дуже нам потрібні бамбукові кошики. Так ви, напевно, з дороги утомилися - відпочиньте, поїжте.
А чоловік-те з роками підсліпуватий став, дружину й не визнав відразу. Поставила вона перед ним миску з ячмінною кашею й пригощати стала:
- Їжте, не соромтеся!
Голодний був чоловік, миттю частування заглотил і нахвалювати став: "Що за каша! Ах, як смачно!"- З яких це пор полюбив ти так варений ячмінь? розсміялася раптом жінка.- Пам'ятається мені, раніше ти його терпіти не міг! Подивився отут чоловік на неї й дружину свою довідався.
- Ах! - тільки й скрикнув він.
Стало йому раптом так соромно, що схопив він більший кошик, натягнув собі на голову й кинувся ладь із будинку.
- Агов, почекай! - закричала дружина, кидаючись навздогін.- Почекай, зупинися! Я адже давно тебе чекала! Давай повернемося у село й будемо жити у злагоді й спокої!
Але чоловік усе біг і біг, поки не побачив швидку гірську річку. Зупинився він було передохнути, так раптом почуває: став кошик повільно з голови на спину сповзати. Зробився він маленьким-маленьким, а потім - раз! - і перетворився у гірську черепашку!
- Ой, що ж з тобою трапилося?! - закричала дружина. Підбігла вона до ріки, підхопила черепаху на руки й гірко заплакала. А черепаха від сорому голову у панцир втягла.
З тих пір, говорять, і став панцир у черепах на Окінаві нагадувати бамбуковий кошик, а примхливим дітям, які батьків не слухаються й погано їдять, стали говорити: "Їж гарненько, а то перетворишся у гірську черепашку!"