За старих часів, у далеку старовину, жив у самого підніжжя гори Хикодзан один бідний удівець по імені Токубей.
Усе життя ретельно працював Токубей, але у старості зломила його хвороба. Зліг він у постіль. Прийшла у будинок Токубея гіркий нестаток. Щодня доводилося ворожити: чи вмреш сьогодні голодною смертю або ще до завтра простягнеш? Було у Токубея двоє дітей: син Генкити й дочка по імені Юки. Покликав він їх одного разу й сказав:
- Вибачте мене, діти мої. Лежу я безпомічний і не можу вас прокормити. Через мене ви голодуєте.
- Що ти, що ти, батько! Про це ми й не думаємо. Одне нас засмучує, що не можемо ми для тебе ліки купити. А ти з кожним днем усе більше слабшаєш...
Нарешті сказав Генкити:
- Хіба ось що! Піду-но я до дядька моєму Гонд-Зе, попрошу у нього грошей у борг. Тоді й ти, батько, поправишся, і сестричка Юки перестане пхикати від голоду.
- Але, Генкити, ти адже знаєш, цей Гондза — страшний скнара. Він гірше собаки. Коли вмирала твоя мати, Гондза не подумав відвідати її. А тепер робить вигляд, начебто не знає, що я, його рідний брат, при смерті. Якщо ти попросиш у нього грошей, тільки образливих слів наслухаєшся. Адже він готовий через мідний гріш повіситися!
- Але ж не гинути ж нам голодною смертю!
- Ах, бідний мій син! Вибач мене...
- Постій, батько! Прийшла мені у голову гарна думка.- Та с цими словами Генкити вибіг з будинку прямо під заливний дощ... Але куди бігти, цього він і сам не знав. Генкити тільки праг заспокоїти батька.
Потроху ноги юнака самі понесли його до будинку дядька. «А раптом так зглянеться? - думав Генкити.- Адже не кам'яне ж у нього серце!»
Але усе трапилося, як говорив батько. Гондза його й слухати не став. -
- Знайшов теж багатія! Немає у мене грошей для таких, як ви, жебраків. Убирайся звідси!
- Але ж батько вмирає! Я вам відроблю, дядечко. Буду трудитися день і ніч.
- Мені яка справа, хто буде жити, хто вмре. Адже я не бог - Пішов ладь, ну, жваво! Брудний обшарпанець, уся підлога у кухні забруднив. Провалюй звідси!
Вискочив Генкитилз будинку дядька як ошпарений. Пішов він по гірській дорозі, нічого не бачачи від сліз. З гілок сосен і криптомерии струменями лилася вода, начебто й вони плакали. Довго бродив Генкити. Він і сам не знав, скільки часу пройшло.
Раптом почув він ласкавий старечий голос:
- Стій, Генкити! Генкити, почекай!
- Хто мене кличе?
Перед Генкити, як з-під землі, виріс сивобородий старий з парою брудних дерев'яних сандалій у руках.
- Скажи мені, тому ти плачеш? - запитує старий.
- Мені дуже потрібні гроші, так ніде їх побрати.
- А для чого тобі гроші?
- Треба купити ліки й рису.
- Самому вони тобі потрібні або кому іншому?
- Так якщо б мені самому, не став би я плакати. Батько у мене від хвороби й голоду вмирає.
- Добре, тоді я дам тобі ці сандалії.
- А що я з ними робити стану?
- Вони принесуть тобі гроші. Надягни — і побачиш... При кожному твоєму кроці з-під них червінці сипатися будуть. Але якщо здолає тебе жадібність і побажаєш ти золота для одного себе, то трапиться з тобою страшне лихо. Червінці поллються рекою, але сам ти будеш ставати усе менше й менше. Помни це так ступай скоріше до свого батька.
Та пропав старий з очей, начебто станув.
«Уже не здалося чи мені?» — подумав Генкити. Але ні, у руках у нього пари дерев'яних сандалій...
Повернувся додому Генкити. Надяг він сандалії, зробив крок-іншої, у нього з-під ніг золоті-монети посипалися. Купив Генкити на них ліки для батька. Старий поправився, і сестричка перестала плакати від голоду. Зажили вони втрьох добре, як за старих часів.
Пройшов слух про це чудо по всім околишнім селеньям. Один за іншим сталі навідуватися люди до Генкити, щоб попросити у нього сандалії у борг, і всім задавав юнак лише одне питання:
- Для кого тобі потрібні гроші: для себе самого або для інших людей?
Та він охоче давав сандалії кожному, хто праг допомогти іншим.
Але одного разу раптом пролунав у його дверей голос:
- Що, братик Токубей будинку? Це я, Гондза. Про - Про, Генкити, яким ти став легінем! Ну, я бачу, справи у вас ідуть на лад, а я-те про вас турбувався. Як ти себе почуваєш, братик? Бережи себе! Здоров'я дорожче всього.
- Гондза! Навіщо ти до нас подарував?
- Навіщо? Хе-хе-Хе. Дай, думаю, провідаю хворого брата.
Але Гондза на брата й не дивився. Так і вп'ялився у чудесні сандалії.
- Знаю я тебе, Гондза, добре тебе знаю. Тільки через ці сандалії ти до нас і прийшов. Недобра у тебе душу. Іди звідси ладь.
- Хе-Хе-Хе... Але, братик, адже сандалії-те не твої. Вони належать твоєму синові Генкити. Виходить, я у тебе нічого не прошу.
- Що?- Ах ти, безсовісний! Так як у тебе мова повернулася!
- Ти, братик, помовчуй краще. Послухай, Генкити, добрий мій Генкити! Ніяк, я у тебе єдиний дядько. Дай мені ці сандалії на один тільки вечір.
- На єдиний вечір?..
- Тільки на один!
- Добре, Генкити, дай сандалії дядькові, - наказав Токубей.
Не встигнув він домовити, як Гондза вже схопив сандалії з божника й не пам'ятаючи себе від радості помчався додому.
- Ах, батько, лихо може трапитися! Тому, хто надягне ці сандалії, небезпечно тільки про свою користь думати. Побіжу-но я навздогін за дядюшкой Гондзей.
Стривожений Генкити помчався по гірській дорозі слідом за Гондзой. Прибіг він до його будинку й бачить: у порожній кімнаті золото купою навалене. Усюди розсипані червінці. Та серед них, поблискуючи зелотом, бігає маленький жук — усе, що залишилося від жадібного Гондзи.