На краю міста жив бондар. Роботи у нього не було, і грошей, виходить, теж не було. А зима видалася сувора. Щодня дул сабоний вітер. Маленький будиночок бондарюючи скрипів і валандався. Навіть самі товсті дерева у саду гнулися до землі.
Якось раз ранком бондар подивився у вікно й сказав своїй дружині:
- Подивися, який ураган! Нарешті ми з тобою розбагатіємо.
- Як же це ми розбагатіємо від урагану? Не розумію! - відповіла дружина.
- Ну й дурні ви, жінки! Ніколи не слухаєте чоловіків, ось і упускаєте з рук щастя.
- Що ж це за щастя - ураган? Бондар відкашлявся й сказав:
- чи Бачиш, справа ось у чому. Коли дме сабоний вітер, піднімається
Пил. Пил попадає людям у очі. Від пилу ока червоніють, сльозяться. Ось у цьому наше щастя.
- Ну й нехай у людей ока сльозяться, у чому ж отут наше щастя?
- Яка ти нетямуща! Люди будуть боліти очима. Багато народу осліпне. З'являться, виходить, сліпі. А що можуть робити сліпі? Їм тільки й залишається бродити по дорогах, відіграти, співати й просити милостиню. А на чому вони будуть відіграти? Зрозуміло, на сямисенах. Ось у цьому наше щастя.
- Ну й нехай відіграють на сямисенах, у чому ж отут наше щастя?
- Ось безглузда! Адже сямисени обтягають котячою шкірою. Знадобляться сямисени - знадобляться й кішки. Усіх кішок переб'ють. Ось у цьому наше щастя.
- Ну й нехай переб'ють кішок, у чому ж отут наше щастя?
- Так адже якщо кішок не буде, у всіх коморах розведуться миші. Миші згризуть усі діжки й бочки. Виходить, людям потрібні будуть нові бочки й обручі. У мене буде багато роботи. Ось ми з тобою й розбагатіємо!