Трапилося це за давніх часів, коли столицею Японії був ще місто Нара.
Жили у одному селі у самого моря юнак по імені Ирацуко й дівчина по імені Ирацуме. Були вони обоє особою пригожі. Сватала їхня людська поголоска.
- Ось було б добре, якщо б полюбили один одного Ирацуко й Ирацуме! - говорили навколо.
Але тільки юнак і дівчина начебто й не зауважували один одного зовсім. Почує Ирацуко, що люди говорять, так тільки рукою махне: відстаньте, мол. А як почнуть сусідки перед Ирацуме нареченого нахвалювати, посміхнеться дівчина й ладь піде.
Ось якось раз улаштували селяни велике свято. Зібралися вони надвечір на лісовій галявині, сталі співати, танцювати так вірші складати. Отут-Те й підійшов юнак до красуні Ирацуме.
- Повернися до мене, подивися на мене, - говорить.- Гарна ти, начебто молода сосонка. Махни мені своєю гілочкою, дай знак, що любиш мене.
Зашарілася дівчина.
- Не личило мені такі мовлення слухати, - відповідає.- Так уже не сховаю, зізнаюся, що давно люблю тебе.
Запримітили люди, що Ирацуко й Ирацуме бесіди ведуть, цікаво їм стало. Уже й так вони й едак підслухати прагли, то підійдуть - посміхнуться, то у сторонці встануть - посміхнуться. А потім і зовсім набридати сталі:
- Коли на весілля покличете?
- Скоро ль весілля відіграти будемо? Розсердився Ирацуко:
- Немає від вас спокою, - говорить.- Не дивитеся на нас, не торкайте нас! Схопив він дівчину за руку й у глиб лісу побіг. Покачали люди головами.
- Не прагли ми їх скривдити, - говорять.- Просто радіємо, що щастя вони своє знайшли.
А закохані у ліс прибігли так під старою сосною присіли.
- Ось адже які люди! - ніяк не заспокоїться Ирацуко.- Немає від них порятунку!
- Та те правда! - погодилася Ирацуме.- Вічно свої носи у чужі справи сунуть!
Стало смеркти. Тихо колом, тільки місяць на небі сіяє, так листи з дерев падають. Просиділи закохані всю ніч під старою сосною, так і не помітили, що ранок настав. Оглянулися вони навколо: сонечко через гору піднімається, удалечині півні запекли, собаки загавкали.
- Підемо у село, - сказав Ирацуко. Праг він було піднятися, так не зміг - ноги начебто у землю уросли.
- Я допоможу тобі! - викликнула Ирацуме й теж прагла встати, але і її ноги слухатися перестали.
- Що з нами трапилося? - здивувалися закохані.
А у цей час селяни у ліс прийшли - відправилися вони Ирацуко да Ирацуме шукати. Глядь - стоять на самому краї лісу дві молоді сосни. Ойкнули люди, руками сплеснули:
- Подивитеся, подивитеся! Це ж Ирацуко й Ирацуме у сосни перетворилися!
- Не прагли вони, щоб люди на них дивилися, ось і сховалися від чужих очей!
- Так, їхнім отут і справді ніхто не побачить!
Злякалися юнак і дівчина: "Невже це про нас люди говорять? Невже це ми у сосни перетворилися?"Так і залишилися дві сосни на краю лісу стояти. Бувало, прийдуть селяни у ліс, сядуть під ними, запитають дбайливо:
- Як поживаєш, красуня Ирацуме?
- Як здоров'я, Ирацуко?
Зашумлять сосни, заскриплять, галузями заб'ють, і здасться людям, начебто гарчать вони:
- Знову ви нам набридаєте! Знову спокій наш порушуєте! Немає від вас порятунку - не дивитеся на нас, не торкайте нас!
Зітхнуть селяни й ладь підуть. Так і прозвали ті сосни: маленьку, що раніше Ирацуме звалася, - сосна-"не дивися на мене", а більшу, що була колись юнаків Ирацуко, - сосна-"не торкни мене".