У давні-предавні часи жили у одному рибацькому сільці чоловік із дружиною. Жили вони дружно, так тільки ось лихо - дітей у них не було. Щодня ходила дружина у храм богам молитися, усе просила їх: Пошліть нам на радість хоч яке дитя!.
Зглянулися, нарешті, боги. Народилася у дружини із чоловіком дівчинка. Доброї й гарної була вона, але стали зауважувати батько з матір'ю, що ніяк не ростуть у неї на голові волосся. Зажурилися батьки: За що ми богів так прогневали? За що вони дочку нашу довгоочікувану не пощадили?. Ну, робити нема чого. Яке дитя не є, а своє.
А тим часом стали у тому селі відбуватися дивні речі. Запримітили рибалки, що щодня у той самий година з'являється у море яскраве світло. Погорить-Погорить, та й згасне, начебто невідома сила знак якої подає.
Дуже хотілося рибалкам довідатися, хто там у безодні морської приховує-ся, так боязно у море відправлятися. Та батьки дівчинки з усіма разом дивували, зрозуміти прагли, звідки той дивне світло ллється.
Ось сидять вони якось надвечір будинку. Раптом дружина й говорить: - А що, якщо це світло нам з тобою призначений? Може, боги нам знак подають, і врятує цей дивовижний блиск нашу дочку від її лиха?
- Може, і так, - погодився чоловік. - Треба нам самим у море відправитися. Так вони й зробили. Наступного дня сіли чоловік із дружиною у човен і поплили до того місця, звідки світло з'являлося.
Довго вони плили, уже й смеркти стало. Раптом звідки не візьмися
Бризнув їм у особу яскраве світло, замружилися чоловік із дружиною - не осліпнути б. Попривикли небагато, ока відкрили, навколо оглянулися - ось краса-те! Море так і блискає!
- Що за чудеса? - здивувалися чоловік із дружиною. - Чарівництво, та й годі! Придивилися вони ліпше, бачать - ллється той світло із самого морського дна.
Страшно стало чоловікові із дружиною - щось таїть у собі морська безодня? Думали вони, думали, що далі робити, нарешті, дружина й говорить:
- Спущуся-но я на дно. Треба ж подивитися, що там унизу. Може, знайду рятування від дочкиной лиха. Пірнула жінка у море, на дно опустилася, бачить - лежить на піску маленька статуя богині Канною.
- Це ж треба! - здивувалася дружина. - Така маленька статуя, а таке яскраве світло випромінює!
Підняла вона статую із дна, прагла було наверх спливти, так не встигнула... Стемніло всі навколо, накрила бідну жінку чорна тінь - з'явився казна-звідки величезний скат.
А чоловік нагорі від хвилювання місця собі не знаходить: Не можна мені було дружину одну на морське дно відпускати, - думає. Побрав він меч і сам на дно спустився. Дивиться - у'ється навколо дружини чудовисько, а вона щосили відбивається.
- Відпусти мою дружину! - закричав чоловік. - Краще мене розтерзай! Почув скат людський голос, розвернувся й на чоловіка кинувся.
- Скоріше спливи наверх, - встигнув крикнути чоловік дружині.
Довго боровся він зі скатом, нарешті, устромив чудовиську у черево меч, та й потопив його на морському дні. Зібрав чоловік останні сили, вибрався на берег, але тільки на пісок упав - душу його й покинула.
А дружину рибалки у море підібрали, ледве живу. Винесли на берег, дивляться - тримає вона у руці статую богині Каннон.
- Де ти її побрала? - запитують. - Невже на морському дні? А жінка ледве чутно ним і відповідає:
- Умираю я, видне. Віддайте цю статую моїй дочці. Нехай зберігає її богиня Каннон.
Сказала так, зітхнула й умерла. Поховали рибалки чоловіка із дружиною у
Самого моря, а поруч кумирню побудували й статую богині Каннон там поставили.
Як і раніше потекло життя у селі. Ось тільки залишилася дівчинка круглою сиротою - нікому утішити, нікому приголубити. Щодня зранку приходила вона на могилу батьків богині Каннон помолитися.
Та ось якось раз привидівся дівчинці дивний сон. Сниться їй, начебто ввійшла у її будинок сама богиня Каннон, устала у головах і говорить:
- Шкода мені твоїх покійних батьків і тебе шкода. Нехай здійсниться те, за що вони життя своєї не пошкодували.
Сказала так і зникла.
Прокинулася дівчинка, по сторонах оглянулася - зрозуміти не може, чи то сон це був, а то чи й не сон. Подивилася вона у дзеркало, так очам своїм не повірила: виросли у неї за ніч волосся краси небаченої, до самих п'ят! Вискочила вона з будинку й на берег побігла - на могилу батьків.
- Спасибі вам, що від лиха мене позбавили, - говорить. Повернулася вона до статуї богині Каннон - поклонитися прагла, і раптом здалося дівчинці, що улиб-нулась їй статуя й головою кивнула. Багато років пройшло з тих пір. Виросла дівчинка, стала вона красунею писаної. Здалеку приходили люди подивитися на її красу. Щодня розчісувала дівчина свої чудесні волосся. Так тільки волоски, що на гребені залишалися, не викидала - не було їм ціни, адже послані вони були самою богинею Каннон! Ось і вішала їхня красуня на галузі сливових дерев.
Трапилося так, що далеко від того рибацького сільця вийшов якось раз знатний князь погуляти по своєму палацовому садові. Бачить - висить на дереві волосок. Здивувався князь:
- Звідки він узявся? Може, горобці принесли? Зняв князь волосок з гілки, так як викликне:
- Що за чудо! Хіба бувають такі прекрасні волосся у земних жінок?! Ніяк це волосся з голови небесної феї!
Дівчина з такими волоссями повинна бути незвичайно гарна собою, - подумав князь, і спалахнула у його серце любов до невідомої красуні. У усі кінці своїх володінь відправив він слуг шукати господарку цих прекрасних волось. Довго шукали слуги й знайшли, нарешті, бідну дівчину з рибацького села. Привезли її у князівський палац. Побачилися князь і дівчина й відразу ж полюбили один одного. Стала красуня князівською дружиною, і народився у неї син з такими ж чудесними волоссями. Довго й щасливо жила вона, але ніколи не забувала про свої батьків і дарунку богині Каннон.