Жив колись у одному селі старий. Найбільше на світі любив він загадки відгадувати.
Ось якось раз надвечір іде повз його будинок запізнілий подорожанин. Ніг під собою не чує від утоми, Зголоднів. Побачив він халупку старого й думає: « Попрошуся-но переночувати, може, пустять». Постукався у двері:
- Агов, хто отут хазяї! Відімкніть, будь ласка! Висунувся із дверей старий:
- Що тобі треба?
- Я — дорожня людина, утомився, а надворі ніч. Пусти переночувати.
- Мабуть, пущу, але з угодою: загадай мені раніше загадку.
- Загадку, говориш?
- Ось-ось, загадку, так почудней. А якщо не вмієш, краще й не просися до мене у будинок. Нізащо не пущу, - посміхнувся старий.
Не знав, подорожанин жодної загадки. Але що робити! У очах у нього було темно від голоду, ноги, немов ціпки, не гнулися.
- Загадаю, дідусь, неодмінно загадаю, тільки пусти мене до себе. Уже дуже я стомився! - говорив подорожанин, присівши на поріг і розтираючи втомлені ноги. Старому стало жалко його.
- Ну, мабуть, заходь, чи що!
Увів він подорожанина у кімнату для гостей і запитує, посміюючись:
- Ну що, придумав уже загадку?
- Немає ще, з голоду нічого щось у голову нейдет. Пам'ять відбило!
- Агов, дружина, готов гостеві вечеря, - крикнув старий, повернувшись убік кухні. Дружина принесла столик і поставила на нього повні чащки.
- Підкріпися-но з дороги, їж, - запрошує старий.
Накинувся голодний подорожанин на їжу й швидко всі чашки спустошив. А старий на нього насідає:
- Ну як? Ну що? Спала на думку гарна загадка?
Гостеві податися нікуди. Вилучив він ока від зніяковілості й раптом бачить: порвала на ньому одежонка у дорозі, голе тіло протягає!
Зітхнув він:
- Не зле покласти б латку на цю діру.
- Як ти сказав? - зрадів старий.- Покласти латку. Ага, догадався! Немає вуж, за плату гостей я не ухвалюю, вистачить і того, що вони мені загадки загадують. Ця була гарна, але придумай краще.
Мнеться подорожанин.
- Промерз я, - говорить, - як би на мене хворость яка не напала...
- Хворость, говориш? А, догадався! Ану ж бо, дружина, підклади хмизу у вогнище, пускай наш гість погріється гарненько.
- Ось спасибі, - сказав гість, присуваючись до вогнища.- Пройняло мене до костей холодним вітром, немов чайку на морських хвилях.
- Чайку на морських хвилях? Розумію, розумію. Подай, господарка, чайку. ПРО, так ти, як я бачу, на загадки мастак.
«Ну, цього разу пронесло!» — думає подорожанин.
Уклали подорожанина спати. Прокинувся він на інший ранок ще до світла. Як подумав, що знову до нього хазяїн із загадками пристане, так увесь і затрясся від страху. «Треба, думає, нести звідси ноги, поки хазяїн не прокинувся».
Вибрався потихеньку за двері й побіг. На лихо, старий вставав завжди затемна.
- Агов, агов, подорожанин! - кричить він йому навздогін.- Куди ти? Загадай мені ще одну загадку.
Спіткнувся подорожанин від несподіванки. Упустив покупку, яку додому ніс: кліщі. Задзвеніли важкі кліщі про камінь. Підібрав їхній подорожанин і помчався далі, не оглядаючись.
- Це навіщо ж він мені кліщі показав? - задумався старий.- До чого б це? Ах, зрозумів, зрозумів! Вірно, він праг мені сказати: «Що ти, старий дурень, до мене, як кліщ, з ранку причепився зі своїми загадками!»
Засоромився старий і з тієї пори перестав від своїх гостей вимагати, щоб вони йому загадки загадували.