У далекі часи жили у одному селі дуже багаті люди. Чому вони були такими багатими? Так тому, що дружили селяни того села із самим богом гори. Ось і допомагав він їм гарний урожай виростити, шкідливих комах так темні сили відігнати. Щоосені йшов бог у гори, і звідти, зверху, за селом доглядав. А навесні він обов'язково вниз спускався й у село приходив. Чекали його селяни з нетерпінням - ніколи без бога гори рис на поля не висаджували, тому й називали його навесні богом рисового поля. Був бог гори дуже добрим, але вуж занадто соромливим: те червонів від скромності, то особу прикривав від зніяковілості, ну насправді як юна дівчина. Але ось якось по весні трапилася така історія. Як завжди, прийшов бог гори у село - селяни саме рис саджали. Зустріли його як покладається - з почестями, подарунки піднесли, частування влаштували. Та усе було б добре, якби не надумав бог гори по селу прогулятися. Обійшов він будинку, обійшов поля та й до струмка вийшов. Сіл на бережок відпочити. Сидить - любується. Та треба ж було такому трапитися, щоб подивився бог гори у струмок, відбиття своє-те й побачив! А як побачив, так і запричитав:
- Ой, ой! Ось лихо! Невже це я?! Ніколи не знав, що я такий виродок! Ну й особа! Як же мені соромно! Як соромно!
Заплакав бог гори горючими сльозами, пожитки підхопив і у гори прожогом побіг. Розгубилися селяни.
- Почекай! - кричать. - Не засмучуйся! Ми тебе й такого любимо й шануємо! А бог гори біжить без оглядки, нічого чути не прагне. Злякалися селяни. А що, якщо він тепер ніколи не повернеться? -
Думають. Так і трапилося. Сховався бог гори у лісовій хащі, людям на очі не видасться.
Прийшла у те село більше лихо: розсада стала марніти, заливні поля сохнути, а дерева у горах і зовсім рости перестали. Не знають селяни, що робити, як горю допомогти. Думали вони, думали, та й пішли до одній мудрій бабусі ради просити. Розповіли вони їй про своє лихо. Задумалася бабуся, а потім і говорить:
- Стара я, років двісті, почитай, на світі живу. Не пригадаю щось, як цей бог гори виглядає. Ви самі-те його добре у особу помніть?
- А як же? - здивувалися селяни. - Щороку по весні він у село приходить.
- Ну і як? - знову запитала бабуся. - Справді він так собою негарний?
- Справді, - зітхнули селяни. - Так адже це неважливо! Однаково він для нас найкращий!
- Звичайно, - погодилася мудра бабуся, - найголовніше, що бог гори добрий. Але ось невдача - вуж дуже він соромливий. Видне, соромно йому стало, що особа у нього потворно, тому й утік він від вас. Раніше-Те він цього не знав.
- Що ж нам тепер робити? - запитали селяни. - Лихо у нас - того дивися у селі голод почнеться. Працюємо ми на полях з ранку до ночі, а нічого у нас не росте.
- Треба вам знайти кого-небудь ще некрасивей, чому бог гори, - по-радила бабуся. - Нехай побачить, що не він на світі самий потворний.
Задумалися селяни. Хто ж ще так некрасивий, як бог гори? Думали-Ворожили, але нічого не придумали.
- Добре вуж, - сказала бабуся, - дам вам рада. Підіть до нашого струмка й піймайте там рибу-окодзе. А як піймаєте, подивитеся на неї внимательней - ніхто на світі так потворно ока не витріщає!
- Окодзе? Та те правда!, - обрадувалися селяни.
Сходили вони до струмка, рибу-окодзе піймали видавай реготати:
- Га-Га-Га! Ну й пика! - Ось сміхота!
- Ай так потвора!
Посадили вони рибу-окодзе у великий глечик і скоріше у гори побігли. Знайшли будинок бога гори, постуча-лисій:
- Відкрий нам, бог гори, - просять. - Подивися, що ми тобі принесли! Відкрив бог гори двері, у глечик заглянув - а там риба сидить, ока витріщає, щелепами туди-сюди рухає! Жах, та й годі!
- Ось це так! - здивувався бог гори. - Буває ж таке на світі! Бачу я, що є хтось ще уродливее мене! Як добре, що я не риба-окодзе! А вона - те, вона - те, подивитеся, як очима обертає! Га-ха-Га! Ой, не можу більше! Зараз лопну від сміху!
Сміється бог гори, і селяни сміються. Радісно всім їм стало й весело. Повернулося до бога гори гарний настрій. Помирився він із селянами. Стали у селі знову багато жити: рис на полях заколосився, плоди на деревах дозріли. Та жили з тих пір завжди селяни й бог гори у злагоді й спокої.