Жили за старих часів старий і баба. Вони тримали крамничку й займалися готуванням і продажем тофу (Тофу - сир, приготовлені із соєвих бобів.).
Дітей у них не було; самітність старих скрашували пес Онгоро й кіт Ненгоро. Хазяї любили їх, як своїх дітей.
Одного разу старий пішов на полі, де росли боби, і побачив там ледве живого вужа. Вид у вужа був такий жалюгідний, що старий підібрав його й відніс додому. Він дав йому кличку Норо.
- Ну ось, наша сім'я й збільшилася, - сказав старий.- А ви, Онгоро й Ненгоро, дивитеся дружите з Норо!
Хазяї дбайливо доглядали за своїми вихованцями, удосталь годували їх.
Норо швидко виріс і став напрочуд більшим вужем. Він відрізнявся мирною вдачею й нікому не заподіював зла, але сусіди лякалися величезної змії й перестали ходити у крамничку. Справи у старого з бабою пішли з рук геть погано.
Порадившись, вони вирішили, як ні жалко було, віднести Норо на колишнє місце.
Наступного дня старий побрав вужа й відправився на бобове поле.
- Норо, Норо, дуже сумно, що так виходить, але нічого не поробиш. Повзи куди прагнеш і не поминай нас лихому!
Старий розмовляв з Норо, як з людиною. А вуж подивився на нього, прошмигнув у яму й витягся звідти невелику скриньку.
- Дідусь, дідусь, на подяку за турботи, які я вам доправив, прийміть від мене цю шкатулочку. Вона дасть вам усе, що побажаєте, - сказав Норо й зник під землею.
Обрадуваний старий повернувся додому.
- Баба, баба, подивися, яку чудову штучку подарував нам Норо. Чого тобі зараз хочеться?
- Я прагну риби з рисом.
Не встигнула баба домовити, як на столі з'явилися гарячий, прямо з пари, рис і смачна варена риба.
З тих пір коштувало старим чого-небудь побажати - ні у чому їм не було відмови, і зажили вони собі на втіху. Одного разу баба сказала старому:
- Скринька, яку ми одержали від Норо, принесла у наш будинок достаток, але однаково нам тужливо й самотньо, тому що у нас немає дітей. Попроси, нехай скринька подарує нам сина й нехай йому буде відразу років вісімнадцять.
- Що? Ти прагнеш сина? - старий покачав головою.- Не треба бажати занадто багато чого. Та так у нас до обіду завжди всякі страви, навіть ще теплі. Не чи досить нам і цього?
Але баба чути нічого не прагла й повторювала своє:
- Що б ти не говорив, однаково я не заспокоюся. Накрила вона скриньку шматком тканини й стала присуджувати:
- Даруй нам сина-спадкоємця!
Та що б ви думали? Тканина заколихалася, і у ту ж мить перед ними з'явився вісімнадцятирічний юнак. Баба заплакала від радості:
- ПРО, спасибі, спасибі! Тепер я доживу життя спокійно.
Але син-те виявився зовсім не таким, яким личить бути гарному синові: жодного разу не назвав старих батьком і матір'ю, знай собі наїдався до відвалу смачними стравами, які доставляла скринька, ледарював і нікому не давав спокою. Та всі старі душі у ньому не сподівалися.
- Ми не можемо змушувати його називати нас батьком і матір'ю - говорили вони, - а решта усе улагодиться поступово.
Трапилося так, що одного разу старий з бабою залишили сина дивитися за будинком, а самі відправилися у місто. Повернувшись додому, вони не знайшли ні сина, ні безцінної скриньки.
Ноги у обох підкосилися, вони повалилися на підлогу й навіть плакати минулого не у силах. Онгоро й Ненгоро не могли байдуже дивитися на старих, які якось відразу ослабшали й постаріли.
Звичайно, чудесну скриньку потяг цей негодник! Ми повинні відшукати її й цим віддячити хазяїв за їхні турботи, - розв'язали вони й прийнялися за пошуки.
Удень їх могли помітити, тому їм доводилося виходити тільки ночами. Блискаючи світними у темряві очима, вони обшукали кожний будинок у селі, але нічого не знайшли.
Тоді Онгоро й Ненгоро стали нишпорити по заростях очерету, по прибережних обмілинах, але всі їх старання залишалися безуспішними. Тим часом почався період дощів. Онгоро й Ненгоро, що промокли наскрізь, дійшли, продовжуючи пошуки, до Носиро(Носиро - місто у устя р. Енесиро, у префектурі Акита (північна частина о. Хонсю).) Отут вони помітили на іншому березі ріки зовсім новий будинок. Звідки він узявся? Дивно! - подумали вони й уночі потихеньку переправилися через ріку.
Цей новий будинок належав утікачеві. На божнику стояла чудесна скринька, яку сторожила біла миша. Ненгоро накинувся на мишу, а Онгоро схопив скриньку й пустився навтьоки.
Прибігши до берега, вони побачили, що дамби прорвані й вода у ріці з кожною хвилиною прибуває.
- Онгоро, що нам робити?
- Якщо будемо гаятися, залишимося без скриньки. Смелее, уперед!
Та вони, ризикуючи життям, кинулися у мутний потік і поплили. Сабоний плин зносив їх, і була хвилина, коли їм здалося, що прийшов кінець, але отут звідки не візьмися з'явилася пливуча по ріці дах сараю. Вони видрали на неї, але у цю мить скриньку, їх скарб, змило хвилею. Кілька днів носилися по хвилях упалі духом Онгоро й Ненгоро. З величезною працею знайшли вони потім дорогу додому.
Той день, коли вони вибралися на сушу, був базарний. У крамницях, що стояли рядами, ішла жвава торгівля.
- Онгоро, дивись-но, який великий карась лежить! Давай принесемо його старим у подарунок!
Із цими словами Ненгоро схопив рибу й щодуху пустився бігти.
Уражений його вчинком, Онгоро помчався слідом.
Вони добралися до будинку, але там нікого не було: старий з бабою
Кудись вийшли. Друзі підвісили рибу на гак близько вогнища й, стомлені
Довгою мандрівкою, заснули глибоким сном.
Вони не прокинулися: коли вернулися старий з бабою, Онгоро й Ненгоро були мертві.
- Нарешті ви повернулися - і що ж? Повернулися, щоб умерти...
Із плачем поховали старі Онгоро й Ненгоро. А що було робити із принесеної у подарунок рибою? Старі розв'язали її з'їсти. Вони зняли карася з гака, розпороли йому черево - і звідти раптом випала їхня дорогоцінна скринька! Та зажили старі тихо й скромно. Скринька давала їм щодня стільки рису, риби й приправи, скільки вони прагли, а більшого вони й не просили.