Давним-давно жили у будиночку над рікою старий з бабою. Старий ходив
У ліс за дровами, а баба стирала на ріці білизна.
Одного разу сиділа баба біля води, білизну полоскала.
Раптом бачить: пливе по ріці величезний персик, пливе, з боку на бік
Перевертається.
Ох, який прекрасний персик! - подумала баба. - Ось би піймати його: гарний би гостинець був старому!
Нахилилася вона над водою, простягнула руку, так ніяк не може
Дотягтися. Стала вона тоді ляскати у долоні й присуджувати:
Далі вода гірка, А ближче до мене - солодка.
Не пливи у воду гірку, Пливи до мене, у солодку!
Та ось захитався персик на хвилях, підплив до самих ніг баби й зупинився. Обрадувалася баба:
Скоріше віднесу його старому, з'їмо персик разом.
Підібрала вона персик, поклала його у таз із білизною й пішла додому.
Настав вечір. З у'язкою дров за спиною повернувся з лісу старий.
- Ну, баба, як ти отут без мене?
- Ах, це ти, старий? Так усі тебе чекала. Заходь скоріше, у мене для тебе припасений гостинець.
- Подивимося, подивимося, що ти там приготувала! Зняв старий солом'яні сандалії, увійшов у будинок. Отут баба дістала персик, великий так важкий...
- Ну-но, подивися!
- Хо-хо, ось це так!.. Де ж ти купила такий чудесний персик?
- Не купила, а у ріці піймала!
- Що? У ріці піймала? Ну, зовсім див-чудове.! Із цими словами старий побрав персик і прийнявся його розглядати з усіх боків. Та раптом персик у руках старого із тріском розламався на дві половинки, і звідти з голосним плачем вистрибнув гарний хлопчик.
- Ох! - скрикнули злякано старий і баба. - Що ж це таке?
Але потім подумали: Ми увесь час горювали, що у нас немає дітей. Ось боги й послали нам цього хлопчика!
Піднялася отут у будинку метушня: старий прийнявся воду гріти, баба
Пелюшки готовити. Викупали вони найди. Побрала баба дитини на руки, а він як штовхне її!
- Ось це здоровань!
У подиві переглянулися старий з бабою. Чудесний дістався їм син!
Та тому що народився він з персика, назвали вони його Момотаро.
Стали старий і баба дбайливо ростити хлопчика. Обоє душі у ньому не сподівалися, ріс Момотаро не щодня, а щогодини. Іншим дітям за ним було не вгнатися. Незабаром став він таким богатирем, що не було у цілій окрузі нікого, хто міг би помірятися з ним силою. Але серце у Момотаро було добре, старого й бабу почитав він, як своїх батьків.
Минуло Момотаро п'ятнадцять років. До цього часу у всій Японії не було людини сабоніше його. Та захотілося Момотаро відправитися куди-небудь у іншу країну випробувати свою богатирську силу.
Отут саме з'явився у їхніх краях один купець. Об'їздив він увесь світ, побував на різних островах і у далеких заморських землях і багато розповідав цікавого. Розповідав він і про острів Онігасіма, що коштує далеко за морем, на самому краї землі. Плисти туди потрібно багато років. А живуть там чорти у неприступному залізному замку, сторожать вони незліченні багатства, що награбували у різних країнах.
Почув Момотаро про острів чортів і втратив спокій: розв'язав він уводити, увести до ладу нього добратися. Приходить Момотаро додому й говорить старому:
- Відпусти мене, батько! Злякався старий:
- Куди ж ти зібрався?
- Прагну походом іти на Онігасіма, - відповідає Момотаро. - Прагну чортів розігнати!
- Ну що ж, ступай! Справа це гідне. Баба теж погодилася й додала:
- Дорога буде далека, у шляху, мабуть, їсти захочеться. Ну, нічого, ми тобі наготуємо припасів.
Витяглися отут старий з бабою більшу ступку на середину двору; старий узявся за пест, баба принесла зерно, і почали вони товкти просо для коржів. Удалися коржі на славу. А на той час і Момотаро свої збори закінчив. Облачився він у плащ, що носять у поході воїни, пристебнув до пояса меч, а з іншого боку підвісив мішок із просяними коржами. Потім побрав у руки бойове віяло з персиками й благоговійно схилив голову.
- Вибачай, батько, вибачай, мати!
- Задай чортам гарненько! - сказав йому на прощання старий.
- Будь обережний, бережи себе! - напучувала його баба.
- Ну що ти, не турбуйся! Адже у мене коржа, яких у всій Японії не знайти, - відповів Момотаро й весело відправився у шлях.
А старий і баба вийшли за ворота й довго дивилися йому вслід, поки він не зник удалині.
Чи Довго, коротко йшов Момотаро, а прийшов він на високу гору. Раптом з густої трави з гавкотом вискочив більший собака. Оглянувся Момотаро, а собака поклонився йому шанобливо й запитує людським голосом:
- Момотаро-Сан, куди це ти шлях тримаєш?
- Іду походом на Онігасіма.
- А що це у тебе у мішку?
- Просяні коржі, яких у всій Японії не знайти.
- Дай одну, з тобою піду.
- Добре, підемо! Ось тобі корж!
З'їв собака корж і пішла слідом за Момотаро.
Спустилися вони з гори, пройшли небагато й опинилися у лісі. Раптом звідки не візьмися з голосним лементом зіскочила з дерева мавпа. Оглянувся Момотаро, а мавпа поклонилася йому шанобливо й запитує людським голосом:
- Момотаро-Сан, куди ти шлях тримаєш?
- Іду походом на Онігасіма.
- А що у тебе у мішку?
- Просяні - коржа, яких у всій Японії не знайти.
- Дай одну, з тобою піду.
- Добре, підемо! Ось тобі корж!
З'їла мавпа корж і теж пішла слідом за Момотаро.
Спустилися вони з гори, пройшли ліс і вийшли у широке поле. Раптом звідки не візьмися з неба фазан летить.
Оглянувся Момотаро, а фазан сіл перед ним, поклонився шанобливо й запитує людським голосом:
- Момотаро-Сан, куди це ти шлях тримаєш?
- Іду походом на Онігасіма.
- А що у тебе у мішку?
- Просяні коржі, яких у всій Японії не знайти.
- Дай одну, з тобою піду. Добре, підемо! Ось тобі корж!
Склював фазан корж і полетів слідом за Момотаро.
Стало у Момотаро три вірні слуги: собака, мавпа й фазан. Учотирьох
Іти веселіше.
Чи Довго, чи коротко вони йшли; і нарешті вийшли на берег моря. Тут, як на щастя, побачили вони човен.
Швидко підхопився у неї Момотаро, а за ним його вірні слуги.
- Я буду гребти, - сказав собака й узявся за весла.
- Я буду правити, - сказала мавпа й сіла за кермо.
- Я буду дивитися вперед, - сказав фазан і примостився на носі човна. Яскраво світило сонце, море блискало як дзеркало. Понісся човен, точно стріла з лука, точно блискавка, що простромлює хмари. Та скоро фазан на носі закричав:
- Бачу острів, острів бачу!
Захлопав він голосно крабоми, злетів у небо й полетів прямо назустріч вітру.
Подивився Момотаро у ту сторону, куди полетів фазан. Далеко, де небо з морем сходилося, помітив він щось темне, начебто хмарини. Але чим
Ближче підпливав човен, тем ясніше бачив Момотаро, що це не хмара, а похмурий острів. Нарешті, він сказав:
- Ось він, острів Онігасіма, перед нами! Дивитеся!
- Банзай, банзай! - дружно закричали у відповідь собака й мавпа.
А човен уже підпливав до берега. Ось здався й замок чортів. З усіх боків його обступили неприступні скелі. У величезних чавунних воріт виднілися
Вартові.
На найвищому даху сидів фазан і дивився у їхню сторону. Багато, багато років знадобилося б іншому, щоб доплисти до острова чортів, а Момотаро й оком не встигнув моргнути, як був біля нього. Момотаро вискочив на берег, а за ним його вірні слуги.
Побачили чорти незнайомих прибульців, злякалися. Поспішно зникли вони за стінами замка, а чавунні ворота за собою міцно замкнули. Підбігла тоді собака до воріт, стала, скребти лабетами й голосно гавкати:
- Агов ви, чорти, відмикайте ворота! Прийшов до вас сам Момотаро з Японії! Почули чорти ці слова, затремтіли від страху. Щосили навалилися вони на ворота й тримають, не пускають.
Злетів отут з даху фазан і давай їм клювати ока. Не витримали чорти - розбіглися. Тоді мавпа видрала на високу стіну й відчинила зсередини ворота.
З бойовим кличем увірвалися Момотаро і його воїни у замок. Назустріч їм вискочив сам головний чорт, оточений юрбою чертенят. Усі вони розмахували товстими залізними палицями й випускали страшні крики.
Але тільки видом страшні були чорти, а як став їм фазан ока клювати, а собака за ноги вистачати, заметалися вони, верещачи від болю. А коли й мавпа пустила свої пазурі у справу, завили вони ще голосніше, покидали свої палиці й поховалися хто куди.
До кінця бився тільки головний чорт, але і його Момотаро придавив до землі. Сіл він верхи на широку спину чорта, стис йому шию сабоними руками й говорить:
- Ну що, прийшов твій кінець? Перехопило у чорта дух, з очей його покотилися сльози, і запросив він пощади:
- Відпусти мене, пощади моє життя! Я тобі за це усе свої багатства віддам!
Відпустив його Момотаро. Отут відкрив головний чорт комори й віддав йому всі свої скарби. А тем скарбам рівних на світі немає. Були отут і плащ-невидимка, і парасоль-невидимка, і чарівна стукалка бога щастя, і дорогоцінні перли, і корали, і черепахові щити, і багато іншого добра.
Склав усе це Момотаро у човен і із трьома своїми слугами поплив назад. Ще швидше колишнього полетів човен по хвилях. Та незабаром добралися вони до Японії.
Пристали вони до берега, навантажили коштовностями цілу візок. Впряглася у неї собака й повіз, фазан за мотузку збоку тягне, мавпа позаду підштовхує - так утрьох вони й тягли важкий віз. А будинку старий з бабою чекають не дочекаються Момотаро. Те один, те іншої повторює: Пора б йому повернутися!
Але ось настав радісний день, і Момотаро повернувся додому. Він гордо крокував спереду, а за ним його вірні слуги везли багатий видобуток. Побачили його старий з бабою й обрадувалися.
- Ось це герой! - захоплювався старий. - Немає йому рівних у Японії!
- Добре, що цілим повернувся! - говорила баба. - Це дорожче всього! А Момотаро обернувся до своїх вірних слуг і запитує:
- Ну як, страшно було битися із чортами? У відповідь йому радісно загавкав собака, мавпа голосно засміялася й показала білі зуби, а фазан прокричав своє кен-кен, злетів нагору й кілька раз перевернувся у повітрі.
День був ясним, безхмарним, і вишні буйно цвіли у саду.