Дуже давно у провінції Тамба жив багатий купець по імені Инамура Генсуке. У нього була єдина дочка, яку кликали Про-Соно. Вона росла дуже гарної й такий розумної, що батько став подумувати над тем, як би дати своїй улюблениці утвір ліпше того, яке міг їй запропонувати їхній простий сільський учитель. Тому Инамура й доручив Про-Соно турботам надійних супровідних і послав її у Кіото, де вона повинна була, перебуваючи у гарному суспільстві, придбати манери столичної дами. Пройшло кілька років, і дівчина повернулася додому. А ще через яке-го час її бачили заміж за друга їх сім'ї, теж багатого купця, - Нагарайю. З ним Про-Соно жила дуже щасливо майже чотири роки й народила єдиної дитину - хлопчика. Однак у усіх є своя карма. Узимку молода жінка простудилася, занедужала й, незважаючи на всі зусилля лікарів, умерла.
Увечері після похорону Про-Соно її маленький син повідомив тим, що зібралися на поминки, що його мама повернулася й зараз перебуває у верхній кімнаті будинку, яка раніше була її спальнею. Що вона посміхнулася йому, але нічого не сказала, тому він злякався й утік. Нагарайя у супроводі слуг негайно поспішив у верхнє приміщення й тут при світлі маленької лампи, запаленої перед святинями, усі дійсно побачили фігуру померлої матері. Вона як би висіла перед тонсу, у якому усе ще перебували її одяги й прикраси. Голова й плечі були видні цілком ясно, але вниз від талії фігура ставала усе тонше й поступово зникала. Це походило на неповне відбиття, прозоре, як тінь на поверхні води. Люди були перелякані баченням і кваплячись і штурхаючись покинули кімнату. Зібравшись унизу, усі стали обговорювати побачене. Тоді мати Нагарайи, чоловіка Про-Соно, сказала:
- Жінки завжди так прив'язані до своїх платтів і дрібничкам. Імовірно, і Про-Соно не виключення. Може бути, вона повернулася, щоб ще раз на них подивитися. Я чула, що багато померлі надходять так доти, поки їх речі не будуть передані у парафіяльній храм. Давайте подаруємо їх нашому храму, і тоді душу покійної, можливо, знайде заспокоєння.
Усе погодилися, що необхідно зробити саме так, і якомога швидше. Тому на наступний ранок усі ящики були спустошені, а плаття й прикраси Про-Соно перенесені у храм.
Але вночі вона з'явилася знову, як і напередодні зупинившись перед тонсу. Наступною ніччю відбулося те ж сам, що як і випливає, і кожної вночі після наступної. Будинок став будинком, де живе страх.
Свекрухи Про-Соно довелося знову йти у храм. Там вона розповіла про весь случившемся його настоятелеві, дуже старій людині, і попросила ради. Цей утворений глава священиків по імені Дайген Оше вислухав перелякану жінку й сказав:
- У кімнаті, у самому тонсу або близько нього, повинне перебувати щось, про що турбується душа померлої Про-Соно.
- Але ми повністю спустошили всі ящики, - відповіла стара жінка, - у тонсу нічого не залишилося.
- Добре, - промовив Дайген Оше, - сьогодні ввечері я сам прийду у ваш будинок, піднімуся у ту кімнату й подивлюся, що можна зробити для вас і для неї. Але ти повинна віддати розпорядження, щоб жодна людина з домашніх не змів увійти туди, поки я не покличу.
Після заходу сонця старий священик постукався у будинок Нагарайи. Його провели наверх, де він залишився один, читаючи священні сутри. Але нічого не відбулося аж до Години Пацюка. Коли ж він настав, перед тонсу безшумно виник обрис фігури жінки. Її особа була дуже сумно, а погляд прикутий до тонсу.
Настоятель храму вимовив священну формулу, запропоновану у таких випадках, і звернувся до фігури, уживши її каймие:
- Я прийшов сюди з метою тобі допомогти. Може бути, у цих ящиках тонсу перебуває якийсь предмет, щодо якого у тебе є підстави для занепокоєння? Можу я спробувати знайти його для тебе?
Тінь, як здалося, зробила стверджувальний знак легким рухом голови, і священик, піднявшись, висунув верхній ящик. Він був порожній. Наступний. Теж порожній. У такий же спосіб були висунуті третій і четвертий ящики, уважно вивчений простір за ними й між ними, ретельно перевірена вся внутрішність предмета. Нічого. А коливна фігура всі так само стояла зі смутною особою й очима, прикутими до тонсу.
- Чого ж вона домагається? - подумав священик.
Раптом його осінило, що можна сховати що-небудь плоске під аркушами тонкого рисового паперу, що встеляє дно ящиків. Знову перший ящик - нічого. Другий і третій - нічого. Четвертий, самий нижній ящик. Тут, у самому далекому куті, під папером лежав лист. Дайген Оше вийняв його й, показуючи духу Про-Соно, запитав:
- Не через чи це ти так турбувалася?
Примара жінки повернулася до нього. Погляд зупинився на листі.
- Спалити його по твоєму бажанню? - запитав священик. Фігура жінки схилилася перед ним.
- Воно буде спалено у храмі цим же ранком, - пообіцяв священик, - і ніхто його не прочитає, крім мене самого.
Примара посміхнулася й зник.
Уже займалася зоря, коли Дайген Оше спустився вниз. Сім'я, схоже, так і не лягала спати у цю ніч. Усе з нетерпінням чекали результатів.
- Вам нема чого більше турбуватися, - сказав їм настоятель, - вона більше не з'явиться.
Лист був знищений. Це було старе любовне послання, адресоване дівчині ще під час її перебування у Кіото.
Але тільки сам священик знав, що у ньому було написано, і таємниця вмерла разом з ним.