Як те надвечір сиділи у своєї урасе три брати.
Ім'я у старшого – Лошийя. У середнього – Лопчуо. А молодшого брата кликали Акчин хондо. Робити їм нема чого було. Старший брат сказав:
- Давайте пісні співати, голосу пробувати.
Я перший почну. Почав, запік:
- Лошийя я! Шийя! Лошийя?
Проспівав так, похвалив себе:
- Гарний у мене голос. Тепер ти співай, – говорить середньому.
Середній запік:
- Лопчуо про! Чуо! Лопчуо!
Проспівав, сказав:
- Та я добре співаю! Подивимося, як наш молодший проспіває.
Молодший запік:
- Акчин хондо! Хондо хондо! Акчин!
Закінчив. Брати говорять:
- Що ж, і у нього виходить. Тепер давайте усе разом проспіваємо.
Запекли. Кожний своє співає. Ніяк пісня не складається. Старший на молодшого розсердився. Молодший – на середнього. Середній – і на молодшого, і на старшого:
- Навіщо свої імена співаєте?! Моє співайте. Тоді пісня зложиться.
- Із твого імені пісня не ладиться! Моє співати треба! - кричить старший.
- А я ваших імен і знати не прагну! - молодший свариться. - Своє знаю! - Та затяг:- Акчин Акчин Акчин хондо! Хондо хондо до до Акчин!
Середній брат і старший брат на нього накинулися. Бити його сталі. Та він їм спуску не дає.
Казан перекинули, вогонь у вогнищі залили.
Катаючись по полу, стріли зламали. Старший сказав:
- Однак у урасе погано битися. Пішли назовні!
Пішли брати назовні. Прийнялися на траві битися. Старший молодшого на землю повалив. Лежить молодший на спині, особою догори. Побачив над собою зоряне небо, закричав:
- Стійте, брати! Лихо йде! - Яке лихо? Де лихо? - закричали середній і старший.
Молодший підхопився, на небо пальцем показав.
- Дивитеся, чужі люди суха шелюга запалили. Дорогу собі вогнем висвітлюють! На нас війною рушили!
Брати злякалися.
- Тікати треба! Їхнім багато, нас мало! Побігли до ріки, у човен стружок стрибнули, за весла схопилися. Гребуть, як пісню у урасе співали: один назад, інший уперед, третій весла те вилучить, то підніме – ні назад, ні вперед!
Човен стружок на місці звивається. Вода про борти плескається. Видасться братам, що човен їх швидко йде.
Старший нагору глянув, говорить:
- Женуться!
Знову гребуть. Середній нагору глянув, закричав:
- Начебто відставати почали!
Ще веслами помахали. Молодший задер голову, сказав:
- Відстали!
А це вже світає. У сірому небі зірки померкли. Не видне палаючих шелюгових прутів у руках у ворожих воїнів.
- Знаю, чому відстали, – сказав старший брат. - Вони нашу урасу грабують!
- Ясна справа, грабують! - сказав середній.
- Казан віднесуть, шкіри віднесуть! Що робити? - убивається молодший.
Раптом бачать брати: стоїть на березі ураса. Гарна, більша ураса.
- Вірно, це ворожих воїнів житло, – говорить старший.
- А чиє ж! - середній відповідає. - Звичайно, їх.
- Якщо вони наше житло грабують, ми їх урасу розоримо! - закричав молодший і вистрибнув излодки.
За ним двоє інших вискочили. З лементом кинулися до ворожого житла.
Тичини зламали, зірвали шкіри. Казан схопили, у човен віднесли. Знову риються на тому місці, де чужа ураса стояла. Молодший лук знайшов. Підняв його й закричав:
- Але ж це мій лук! Я сам його робив!
- Не може того бути! Дурості говориш, – відмахнувся старший.
Сказав так і свій лук побачив.
- Послухай, – штовхнув він середнього, – здається, Акчин хондо не зовсім дурний. Я теж свій лук знайшов.
А середній брат, по імені Лопчуо, третій лук у руках тримає, оглядає, головою качає.
- Луки, виходить, наші. Може, і ураса наша? Розібрали шкіри, що у купу скинули, – вседовідалися.
- Ось цього оленя я вбив!
- Цього – я!
- А ця ведмежа шкіра нам ще від батька дісталася!
Подивилися брати один на одного. Друг у друга запитали:
- Як же так вийшло? Усю ніч гребли – до своєї ж урасе приплили.
Та розв'язали брати: не інакше, який те шаман їх пісні позаздрив, туман на їхні очі, у їхніх голів наслав.
Так вони розв'язали, так подумали. До одного не додумалися: у цього шамана ім'я є. Самі догадайтеся яке!