Якось раз настоятель одного маленького гірського храму відлучився по своїх справах, а храм залишив на піклування служки. Раптом заюшив заливний дощ.
Прибігає вимоклий до нитки парафіянин і просить:
- Дайте мені, будь ласка, на час парасоль! А то застав мене дощ у дорозі.
- Що ж, извольте! - відповідає йому служка. Побрав і віддав парафіянинові гарна парасолька. Настоятель тільки що купив його й навіть обновити не встигнув.
На інший день знову кличуть настоятеля прочитати молитву над небіжчиком. Як на гріх, небо знову стемніло, насупилося, ось-ось поллє дощ. Поглядає настоятель на хмари й говорить:
- Служка, подай мені мій новий парасоль! Довелося служці зізнатися, що віддав він його на
Час одному парафіянинові.
- Ну й нерозумно ж ти зробив! Іншим разом відговорися, скажи, що виставив парасоль на сонце сушитися, а отут, звідки не візьмися, налетів вихор, поламав йому всі ребра, пошматував, і валяється він тепер, ні до чого не придатний, десь у самому далекому куті прикомірка.
Робити нема чого. Гарчачи й сварячись, надяг настоятель поверх свого каптура більший плетений капелюх, накинув старенький плащ і відправився у дорогу.
Пройшло кілька днів. Знову залишився служка храм сторожити. Ось приходить до нього селянин і говорить:
- Сонячний нині День видався! Зібрався я відвідати свою дочку, давно її не бачив. Тільки ось лихо, іти мені далеко. Позичите, будьте ласкаві, ваш коня.
Отут згадав служка, що карав йому настоятель, і відповідає:
- Уж ти вибач, приятель, але пустили ми недавно нашу конячку пастися на сонечку, а отут, звідки не візьмися, налетів вихор, зламав їй усі ребра, порвав усю шкіру, і валяється вона тепер ні до чого не придатна, десь у самому далекому куточку прикомірка.
Селянин ока витріщив.
- Так-А, - говорить, - ось небувалий випадок Та пішов, погойдуючи головою.
Довідався про це настоятель і давай сварити служку пущі колишнього:
- Хто ж так говорить? Хіба можна кінь рівняти з парасолем? Треба було сказати, що конячка наша днями білені об'їлася й сказилася. Так лягалась, так брикала, відбила собі й ноги й спину! Лежить тепер у стійлі й устати не може.
Пройшло три дні. Лежить настоятель на постелі й відпочиває. А отут прийшов у храм слуга з багатого будинку й говорить служці:
- Хазяїн просить настоятеля подарувати до нього у будинок із приводу свята.
А служка йому у відповідь:
- Настоятель наш днями білені об'ївся, зовсім сказився! Так лягался, так брикав, що відбив собі ноги й поперек. Лежить тепер у стійлі й не встає.
Почув ці слова настоятель, обімлів. Підхопився з постелі як ошпарений — так як лясне служку по голові:
- Іншим разом не станеш рівняти настоятеля зі шкапою на посміховище парафіянам!
2
Якось раз пішов один настоятель служити заупокійну требу, а служка залишився храм сторожити. Читав він, читав молитву, та й заснув міцним сном. Раптом чує спросоння чийсь голос у входу: «Можна ввійти?»
Вийшов служка із храму, протираючи ока, і бачить: прийшла сусідська баба з більшим вузлом.
- Передай, - говорить, - настоятелеві гостинець заради свята!
Побрав служка вузол, а звідти тепла пара йде. Так так смачно пахне!
- Е, так вона, здається, данго принесла! Залишити їхньому настоятелеві, так він, по своїй жадібності, сам усе з'їсть, не дасть мені й шматочка спробувати. Ану ж бо дай покуштую.
Розв'язав служка вузол, а у ньому ларчик, повний теплих свіжих данго. Прийнявся служка уплітати їх за обидві щоки й сам не помітив, як з'їв усі данго до єдиного. Отут тільки служка спохватився:
- Ай, ай, пропав я! Що тепер настоятелеві скажу?
Став він думати, як з лиха виплутатися.
Та придумав. Схопив служка порожній ларчик з-під данго й поставив у вівтарі перед статуєю Аміди. Потім зібрав крихти, приліпив їх до губ статуї й знову почав читати сутри.
Повернувся настоятель і запитує:
- Приходив без мене хто-небудь?
- Сусідська бабуся приходила, принесла ларчик із чимсь. Говорить, це вам із приводу свята.
Насправді, у підніжжя статуї Аміди стояла велика скринька. Відкрив його настоятель, а у ньому цусто.
- Агов, служка, це ти усе поїв? - сердито закричав настоятель.
А служка йому відповідає як ні у чому не бувало:
- Що ви, невже б я насмілився? Як же можна?
Потім оглянувся по сторонах, навколо й викликнув:
- А, ось воно що! Це Аміду усе слопал! Дивитеся, у нього губи у крихтах!
Глянув настоятель на статую:
- Так і є! Ось нахабна статуя, як безчесно надходить! - так як лясне Аміду по голові ручкою опахала.
Бронзова статуя так і загуділа:
- Він-Н! Він-Н!
- Ах, так? Ти ще й відмикаєшся, на інший звалюєш? Ось же тобі за це!
Знову стукнув настоятель Аміду по голові, і знову етатуя загуділа:
- Він-Н! Він-Н!
Подивився настоятель на служку й запитує грізним голосом:
- Чуєш? Аміду говорить: «Він! Він!» Виходить, Усе-таки ти винуватий?
- Так хіба від одного биття статуя зізнається? - відповідає служка.- Потрібно влаштувати випробування окропом.
Нагрів він води у великому чайнику, так як хлюпне на статую окропом.
Повалив у усі сторони пар, шепотить, клекоче струмінь, начебто Аміду лопоче:
- З-З-Слопал! З-з-Слопал! Служка й говорить:
- Чуєте, настоятель? Ось він і зізнався!