Кочували по тайзі старі юкагири – старий зі своєю бабою. Дітей у них не було. Старий ходив на полювання, ловив рибу, доганяв диких оленів. Іноді було важке й важко старому, але баба завжди була незадоволена чоловіком. Вона сиділа будинку, готувала їжу, лагодила торбаза, виробляла шкіри. Господарство у них було гарне, юкагир був ковалем, умів із заліза робити ножі чарівні. Якщо доторкнеться людина таким ножем до ведмедя або іншому звіра падали вони мертвими.
Так прокочевали, прожили вони усе життя у тайзі вдвох, прийшла старість. Баба не могла навіть сама за водою ходити. Доводилося усе робити старому, а старий був уже слабшав і погано бачив.
Набридла баба старому. Хотілося йому мати молоду дружину, щоб вона пісні співала, усе сама робила й забавляла його.
Послала одного разу баба старого із цебром за водою, а старий довго не приходив. Затурбувалася баба. Пішла сама до ополонки. Тільки вийшла з юрти, а старий іде із цебром, але у цебрі немає води. Як не запитувала баба старого, чому він не приніс води, старий мовчав. Набрала баба снігу, скип'ятила чаю, напоїла старого, напилася сама й лягла спати. Ліг спати й старий, але не спить він, очі широко відкриті, дивиться у одну крапку, посміхається. Згадує старий особа молодої жінки, згадує, як підійшов він до ополонки й у воді побачив особу молодої жінки. Злякався, відійшов старий від ополонки, задумався. Потім насмілився, підійшов до ополонки, заговорив з жінкою. Що говорила жінка, старий зрозуміти не міг, але бачив, як губи у неї заворушилися. Тоді старий голосно крикнув:
- Прагнеш бути моєю дружиною?
- Бути дружиною? - голосніше повторила луна.
- Так, так! - кричав старий. Луна голосна повторило:
- Так, так!
Старий пішов додому. Треба було обміркувати, як піти від баби до молодої дружини, і ось тепер, уночі, він розв'язав, як зробити завтра.
Уставши на інший день, старий не пішов за водою, а став збирати у мішок усе – свої речі. Поклав сокиру, різні напилки, кліщі, молотки – усе, що йому було потрібно у ковальській справі. Поклав увесь свій одяг. Бачила баба, що старий усе збирає, і здивувалася, як вони, старі, зможуть кочувати у зимовий час: адже у них і сил не вистачить тягти нарти. Не тільки, оленів, але й собак у них ні, щоб везли нарти. Вирішилася баба запитати старого, куди він збирається. Старий нічого не сказав, а особа у нього стало яким те страшним. Баба злякалася й замовчала. Виждавши час, коли баба пішла за дровами у тайгу, старий схопив мішок і побіг до ріки. Підбіг до ополонки, заглянув туди, посміхнувся. Звідти дивилося всміхнену особу.
- На тобі мої гроші, – сказав старий і посипав із жмені срібні монети.
Від середини ополонки, куди впали гроші, пішли кола. Старий посміхався, дивився, але жінки не було видне.
- Збираєш гроші, обрадувалася, – сказав старий. - Я всі тобі віддам, ти тільки подивися на мене.
Та він знову нахилився над ополонкою. Знову посміхалася жінка. Старий швидко став спускати мішок у ополонку.
Набряклі від води речі й залізо потягнули мішок на дно. Бач як тягне мішок, – подумав старий, – прагне, щоб я скоріше до неї прийшов. Та не встигнув ще мішок погрузитьсяв воду, як старий сам кинувся у воду. Бризи залили краю ополонки, а на поверхні води пішли кола.
Баба довго чекала старого й думала, що – він пішов знімати капкани. Чекала його до самого вечора, але й увечері старий не прийшов.
Ранком баба встала раніше й сама пішла за водою. Підійшла вона до ополонки, бачить колом сніг прим'ятий. Нагнулася баба й стала вдивлятися у воду. Там побачила вона старого, що втопив, і мішок з речами. Заплакала баба, пішла з порожнім цебром додому. Залишилася вона одна, їсти було нема чого, знесиліла й чекала смерті. Знала баба, що якщо зустрінуть бідняків багаті юкагири, те зараз же підуть із цього місця. Навіть якщо були б діти, те й тем не дали б ні шматочка м'яса. Проходили повз юрту багатії, але у баби не було сил вийти на вулицю й попросити допомоги.
Кочували повз бідняки з дітьми. Діти перші знайшли тремтячу бабу, покликали старших. Поділилися дорослі вбогою їжею, яка у них була. Баба розповіла їм про своє нещастя. Усе намагалися, щоб баба поправилася.