Давним-давно жили у одному селі старий з бабою. Були вони старими-престарими, ледве ноги волочили, але жили дружно й у всьому один одному допомагали.
Бувало, сидять у вогню, гріються:
- Немічні ми з тобою стали, - скаже старий. - Ось який день дах протікає, а сил діру закрити немає.
- Не засмучуйся, - відповість йому баба. - Текти у даху - не лихо. Гірше, що ми з тобою того дивися помремо, а дуже б хотілося ще чуйний пожити. Ось якось раз відправився старий у гори - хмиз збирати. Іде й думає: Пам'ятаю, любила моя баба грибів поїсти. Піти пошукати, чи що? Звалив він у'язку на спину й углиб лісу пішов. Іде - там гриб побачить, отут - зірве. Ішов-Ішов, та й заблудився. А день-те жаркий видався. Світить сонце - урятую немає. Ось би ковток води зараз, - думає старий. Раптом чує - дзюрчить десь у хащі струмочок, лунко так співає - б'ються крапельки про камінці.
Пробрався старий через зарості, бачить - струменіє по скелі вода, а у підніжжя - невелике озерце.
- Ех, нап'юся зараз холодної водички! - зрадів старий. Скинув він у'язку, сіл на бережку, рукою воду зачерпнув:
- Ой так вода! Ой так смакота! - викликнув. - А яка прохолодна! А яка солодка! Ніколи у житті такої води не пив!
Напився він води, почуває, начебто спина боліти перестала й голова на бік не падає. Піднявся було, а ноги як не свої - усе пострибати так побігати норовлять. Весело старому стало: Що за чудесний ліс! - думає. - Що за яскраве сонце! Ех, гарне життя!
Невтямки старому, що не простої води він напився, а молодільной, і що не старий він тепер зовсім, а молодий хлопець. Старому б у воду глянути! Так куди там! Підхопив він у'язку й по плаю до баби побіг. Прибіг до будинку, так як закричить:
- Баба, баба, це я повернувся! Заплутав малість, ось і припізнився.
Повернула баба голову й пробурчала:
- Агов, хлопець, ти чого у мій будинок уриваєшся, та ще додатково нісенітницю всяку несеш?
Розкрив старий рота від подиву.
- Ти що, баба, - говорить, - зовсім розуму втратилася, чи що? Це ж я!
- Га-Га-Га! - засміялася баба. - Думаєш, раз я стара, мене дурити можна?
- Ти, видне, днем спала, - розсердився старий, - не прокинулася ще. Протри ока!
- Та не спала я днем, - образилася баба. - Що мені треба, те я бачу. Відповідай негайно: хто ти такий і що тобі треба?
Сторопів старий - зрозуміти не може, що з його бабою струсило?
- Ти що ж, не довідаєшся мене? Це ж я, твій старий, - знову заговорив він.
- Який же ти старий? - витріщила ока баба. - Ти ж молодий ще зовсім! Ой, насмішив!
- Хто молодий? - не зрозумів старий. - Так ти ближче підійди, подивися ліпше!
Підійшла баба ближче.
- Дивно, - говорить, - начебто кімоно на тобі старигана...
- Не старигана, а моє власне, - розсердився старий. - А чиє, по-твоєму, кімоно я носити повинен?
- Та голос, начебто, зовсім як у мого старого, - задумалася баба.
- А як ти думаєш? - не вгамовував старий. - Чиїм же ще голосом я говорити повинен?
- Та й особа у тебе таке, яке у мого старого у молодості було... - зовсім розгубилася баба.
- Як у молодості? - не повірив старий. - Ну ти, баба, скажеш! Згадала, що сто років тому було!
Уп'ялася баба на нього, око відірвати не може. Не по собі старому стало. Підійшов він до балії з водою, так у воду й заглянув: дивиться на нього звідти молодий хлопець, посміхається.
- Агов, баба, - промурмотав старий. - Що із мною трапилося?
- Ось і я не зрозумію, - відповіла баба. - Начебто ти, а начебто й не ти! Подивився старий ще раз у воду, так як себе по чолу долонею лясне.
- Зрозумів, зрозумів! - кричить. - Напився я у лісі води з озерця. Була та вода, видне, молодабоная, ось і повернулася до мене молодість! Став старий по будинкові стрибати так танцювати.
- Ой так я! Ой так я! - радіє. - Знову я молодим став! Не боюся тепер ні хвороб, ні смерті!
А потім бабі й говорить:
- Не засмучуйся! Завтра зранку у гори підемо, озеро те знайдемо. Будеш і ти у мене знову молодий і гарної! Заживемо ми з тобою знову весело й щасливо.
- Чому це я повинна до ранку чекати? - образилася баба. - Ти сьогодні молодим став, а я до завтра бабою жити повинна.
- Так адже пізно вже, - став умовляти її старий. - Хто ж ночами у гори ходить? Та й озерця того потемки не знайдемо. Почекай до ранку!
- Почекай, почекай... Не прагну! - не вгамовувала баба. - Геть скільки років чекала - бабою стала.
Не став старий її більше слухати, ліг і заснув, так так міцно, що нічого не почув. Ранком бачить - немає баби.
- Агов, стара, де ти? - закричав він. Але ніхто йому не відповів.
Зрозумів старий, що не дочекалася його баба, сама у гори відправилася. Добре, нехай іде, - думає старий. - Немає у неї, видне, сил чекати. Прийде назад такий же гарної, як раніше була. Піднялося сонце через гори, за гори й сіло. Смеркти стало, а баба усе не вертається.
- Видне, заблудилася у лісі моя баба, - розв'язав старий. - Прийде йти її шукати.
Зібрався він і у гори пішов. Іде - бабу кличе. Раптом чує - плаче десь у хащі дитина.
Здивувався старий: звідки отут дитина? Пробрався він крізь зарості, до озерця вийшов, бачить - лежить на якихось ганчірках дитина, кричить-надривається. Придивився старий ліпше, а це й не ганчірки зовсім, а старухино кімоно.
Зрозумів отут старий, що поскупилася його баба: відірватися від води молодабоной не могла, ось і перетворилася у дитя мале. Побрав старий дитини й додому відніс. Так і довелося йому свою бабу няньчити.