Жив був хлопчик Иде. Рано залишився він круглим сиротою. Батько його, мисливець, пішов одного разу у тайгу на промисел і не повернувся. А незабаром умерла й мати. Побрала хлопчика до себе стара бабуся.
Любила бабуся онука, і Иде теж любив бабусю. Цілий день бігав за нею по п'ятах: бабуся до річки – і Иде за нею, бабуся у ліс – і Иде з нею. А один нікуди від хатинки не відходив: боявся.
- Соромно таким боягузом бути, – говорила йому бабуся. - Адже ти вже великий хлопчик, а всього боїшся.
Мовчить Иде. А бабуся думає:
Як би його хоробрим виростити? Інші у його роки й за рибою, і за птахом у ліс одні ходять, а мій Иде ні кроку без бабусі.
У той рік у тайзі багато кедрових горіхів уродилося. Ось бабуся як те й говорить:
- Підемо, Иде, горіхи збирати.
- Підемо, бабуся.
А у ліс треба було плисти по ріці.
Зібрала бабуся берестяні кошики й села у човник. Иде поруч із нею прилаштувався…
Відштовхнулися веслом від берега й поплили.
День видався ясний, теплий.
Пропливли бабуся з Иде дві піщані коси, минули й третю. До четвертої коси причалили.
Витяглися човник на берег, самі на гірку піднялися, у тайгу ввійшли.
Стали бабуся й Иде горіхи збирати.
Високі кедри ховають у галузях зрілі шишки. Бабуся вдарить по сучкові стукалкою – шишки самі на землю й падають.
Носять бабуся з онуком повні кошики шишок у човник. Так багато горіхів набрали, що на всю зиму вистачить. Можна б і додому їхати. А бабуся села на пень і думає: Треба, щоб онученя мий хоробрим виріс. Випробую я сьогодні його, залишу на ніч у лісі. Ведмеді й вовки тут не водяться, а інші звірі не страшні. Подумавши так, говорить бабуся онукові:
- Ой, Иде, забула я на гірці ще один повний кошик. Збігай, онученя, принеси.
Побіг Иде на гірку. А бабуся села у човник, відштовхнулася від берега й поплила.
Дивиться Иде з гори: спливає бабуся, усе далі й далі несе її ріка.
Закричав Иде з гори, заплакав:
- Бабуся! Бабуся! Що ж ти мене одного залишила?
А бабуся із човна відповідає:
- Побудь тут нічку, внучок, а я ранком приїду за тобою.
Так і спливла. Иде один на березі залишився.
Що ж тепер із мною буде? - думає він. - Пропаду я отут один, кінець мені прийшов.
А сонечко тим часом уже низько за тайгу опустилося. Вечереет, скоро ніч настане.
Став Иде над рікою від дерева до дерева бродити – шукає, де б на нічліг улаштуватися. У великому старому кедрі побачив він глибоке дупло. Заліз туди, згорнувся клубочком і лежить тихенько. Сам ні живий ні мертвий від страху.
Стемніла тайга, насупилася. Вітер піднявся, дощ пішов. Падають шишки на землю, стукають по стовбуру. Зовсім злякався Иде. Сховався він ще глибше у дупло, тремтить, боїться, як би звірі не прийшли. А його ніхто й не думає їсти. Тільки кедри шумлять під дощем. Як не трусил Иде, усі таки понемножку засипати початків. Усю ніч і провів у дуплі.
Ранком прокидається, дивиться: світле, небо ясне, день жаркий, сонячний. Шумлять над ним свіжі зелені гілки, а птахи так і заливаються.
Чи Живий я? - думає Иде зі страхом.
Став він сам себе обмацувати: праву руку простягнув – отут рука, ліву простягнув – і ліва отут. Голова на місці й ноги цілі. Ніхто не з'їв.
Виліз Иде з дупла. Дивиться: колом на землі шишок видиме невидимо. Уночі насипалися. Ось добре те!
Став він шишки у купу збирати.
Більшу купу набрав. Глянув на ріку, а у берега на піску знайомий човник лежить і бабуся, крекчучи, у гору піднімається.
Закричав Иде бабусі бачили:
- Ти що ж мене вчора одного залишила? А бабуся й відповідає:
- Це я навмисно, Иде. Я прагну, щоб ти хоробрим виріс. Ти – людей, а людей над усім на світі хазяїн. А хіба ти не прагнеш хоробрим бути?
- Прагну, – тихенько говорить Иде.
Помирилися Иде з бабусею. Пішли разом горіхи збирати. Знову цілий човник шишок набрали. Додому поїхали.
З тих пір перестав Иде всього боятися. Та у ліс, і на ріку всюди один ходить. Ніде йому не страшно.