На вершині високої модрини жили стовпчика. Були у них маленькі діти. Занадилася ходити під модрину лиса. Прийде й говорить:
- Стовпчика, стовпчика, ось я прийшла. Скиньте мені одного дитинчати.
- Пішла ладь. Не дамо тобі наших дітей, - відповідали стовпчика.
- Не дасте? А я однаково поберу.
- Де тобі нас на дереві дістати!
- А ось і дістану, - сказала хитра лисиця, - розбіжуся, стрибну на хмари й звідти на вас упаду. А вуж тоді не тільки ваших дитинчат, але й вас самих знімання.
Стовпчики злякалися, повірили лисиці й одного дитинчати їй скинули. Лисиця підхопила його й у ліс утекла. Сидять стовпчика на дереві, плачуть. На інший день лиса знову прийшла. Знову вимагає:
- Кидайте його швидше, а то стрибну на місяць, з місяця до вас спущуся й усі вас знімання.
Довелося дурним стовпчикам ще одного дитинчати лисиці віддати. Засумували стовпчика, плачуть. Прилетіли журавлі, сіли на модрину, запитують:
- Би чого плачете?
- Лисиця занадилася до нас ходити. Лякає, дитинчат наших несе.
- Як же вас лисиця лякає?
- На дерево грозить стрибнути й усіх нас з'їсти. Засміялися журавлі:
- Ніколи лисиця на дерево не залізе. Так вона вище березового пня й не стрибне. А якщо ще буде вас лякати, ви їй скажіть: "Ну-но, стрибни" – і подивитеся, що вийде.
Журавлі піднялися з дерева й низько полетіли уздовж косогору. Стовпчика сидять, лисові чекають. На інший день лиса прибігла, задихалася, дитинчати вимагає.
- Кидайте його скоріше, а то мені сьогодні колись, - сказала лисиця й облизнулася.
Стовпчика сидять і мовчать, на лисицю злякано косяться.
- Ну чого ж ви?- квапить лисиця...- А то ось стрибну на дерево - зле буде.
Тоді колонок-батько набрався сміливості й говорить:
- Стрибни спробуй...
Лисиця від злості хвостом замахала, розбіглася, усі сили напружила, але вище березового пня не стрибнула... Упала й лежить.
Стовпчика дивляться на неї й сміються. Соромно стало лисиці, початку вона навколо дерева бігати. чи Довго, чи мало бігала, запитує колонків:
- Хто вам сказав, що я лазити по деревах не вмію?
- Журавлі сказали.
- А де вони?
- Униз по косогору полетіли.
"Ну гляди ж! Я з ними розрахуюся", - подумала лисиця й побігла журавлів шукати. чи Довго, чи мало бігла, бачить: низько летять журавлі. За ними захід півнеба захопив. Крикнула лисиця:
- Огляньтеся, журавлі, пожежа! Біжимо до мене у нору рятуватися. Лиса побігла. Журавлі за нею полетіли. Прилетіли до нори. Стали сперечатися, кому вперед у нору лізти.
- Лізьте ви, - сказала лисиця, - а я у входу стояти буду; якщо велика пожежа сюди дійде, я вам крикну.
Порадилися журавлі й полізли у нору. Лисиця відразу у входу села.
- Ну - У... що ви сказали стовпчикам?- єхидно запитала лиса.- Щось ви тепер скажете?
Журавлі говорять:
- Чого вуж тепер говорити. Винуваті. Ти хоч дай нам перед смертю на світло глянути, хоча б з-під твоїх ніг.
Лисиця не витримала, підняла одну ногу. Журавлі зібралися начебто на світло дивитися, а самі як навалилися на лисицю, зіштовхнули її й полетіли. Два молоденькі журавлі не встигнули полетіти: лисиця вихід їм загородила.
- Ось я вам покаджу світло, - сказала лисиця.
- Ти на нас не гнівайся. Прагнеш, ми тебе на крилах перенесемо через море й ти всю зграю наздоженеш?- сказали молоді журавлі.
- Добре, несіть, - погодилася лисиця.
Обоє журавля присіли, з'єднали крила між собою, лисові на них посадили й полетіли. Летіли, летіли, прилетіли до моря. Нагорі небо, унизу вода. Залетіли журавлі на середину моря. Над найглибшим місцем розлетілися у сторони. Лиса впала у морі й втопила.