Жив колись багатий цар. Він часто тайкома від везиров одягався у руб'я жебрака й ходив мандрувати по містах і селам, послухати, що про нього говорить народ. Якось раз у одному селі цар зустрів дівчину, таку гарну, що хто не бачив її - говорив: не пити, не є, на неї дивитися.
Цар повернувся до себе у палац і сказав своїм везирам:
- У такий-то селі живе прекрасна дівчина. Підіть і скажіть, що цар прагне на ній одружитися.
Везири відправилися у те село, знайшли будинок дівчини й теж здивувалися й захопилися її красою. Сказали вони батькові й матері дівчини, що цар зачарований їхньою дочкою й прагне на ній одружитися. Батько дівчини був бідний селянин. Не повірив він, що цар удостоїв його дочку такої честі. Але люди пануючи переконали його, і тоді він сказав:
- Ми слуги пануючи, як він накаже, так і буде. Та звернувся до дочки:
- Дочка моя, цар послав своїх везиров, сватається за тебе. Що ним відповісти?
Дівчина запитала:
- А яке у царя ремесло?
- Що ти, дочка моя, розуму втратилася? Яке у царя може бути ремесло? Він володіє миром, що захоче - зробить, а ми усе - його слуги.
- Ні, мій чоловік повинен володіти яким-небудь ремеслом, інакше я за нього заміж не піду.
Пішли везири, передали цареві відповідь дівчини. Здивувався цар, але нічого не поробиш, заради дівчини розв'язав вивчитися ремеслу. Вибрав він найлегше ремесло, - став вчитися ткати килими.
Опанувавши цим ремеслом, цар виткав для своєї нареченої гарний килим і послав їй у подарунок.
Дівчині сподобався килим. Розпрощалася вона з батьком і матір'ю й з везирами відправилася у царський двір.
Цар сім днів і сім ночей весілля справляв. Одружилися вони й стали жити у почестях і славі.
Пройшов не те рік, не те два, і знову цар у одязі жебрака став обходити свої міста й села, розв'язавши довідатися, що про нього говорить народ.
Ось раз під час одного з таких мандрівок цар потрапив у руки розбійників, які, довідавшись про його ремесло, не вбили його, а продали багатому купцеві. Купець замкнув царя у темну комірку, дав йому вовни, щоб він її розтріпав і виткав килим. Цар виткав килим, так такий гарний, подібного якого не було у усьому світі.
Побачивши цей килим, дружина купця сказала чоловікові:
- Нехай він витче великий килим. Віднесеш його у подарунок паную, а він, либонь, у боргу не залишиться.
Купець пішов у комірку до ткача й сказав йому:
- Прагну зробити цареві подарунок. Витчи килим, так тільки дивися, щоб у цілому світлі такого не було. Та щоб він був завбільшки із царський зал, ні на волосся не більше й не менше. Не знести тобі голови, якщо не виконаєш моїх умов.
Цар, почувши це, дуже зрадів, а довжину й ширину свого залу він добре знав. Та виткав він такий килим, який вимагав хазяїн. А у куті килима виткав букви (так, щоб тільки одна цариця могла прочитати), що потрапив він у лихо й просить звільнити його.
Купець залишився задоволений роботою й поніс килим у Царський палац. Везири сповістили цариці про принесений подарунок. Цариця розстелила килим, побачила, що він ні на волосся не більше й не менше кімнати, здивувалася дуже, оглянула весь килим і у одному куті побачила букви. Прочитавши напис і довідавшись, що трапилося з її чоловіком, цариця сполотніла. Цар і колись ходив по країні тижня, місяці й роки, але ніколи їй і у голову не приходило, що може його осягнути така доля.
Цариця негайно повеліла привести того, хто виткав цей килим, цілим і непошкодженим у палац.
Везири відправилися з купцем до нього додому, зайшли у темну комірку, але цар дуже змінився, і вони його не довідалися. Ткача повели у лазню, викупали, нарядили у нові одяги й відвели у царський палац. А купець наставляв його як поводитися у палаці, як стояти й кланятися.
Коли цар увійшов у палату, цариця негайно ж кинулася до нього, обнялися вони, поцілувалися.
- Правду говорять, дружина, - сказав цар, - що ремесло - дорожче золота.