Кожної вночі до вод Вану Хтось із берега йде Та без човна, серед туману, Змело до острова пливе.
Він могутніми плечима Розсікає лоно вод, Приваблюваний променями, Що маяк далекий шле.
Вкруг потік, сичачи, звивається, За плавцем біжить слідом, Але безстрашний не боїться Ні небезпек, ні лих.
Що йому погрози ночі, Піна, води, вітер, морок? Точно люблячі очі, Перед ним горить маяк!
Кожної вночі іскри світла Ваблять пещенням таємних чарів: Кожної вночі, тьмою одягнена, Чекає його до себе Тамар.
Та могутніми плечима Борознить він лоно вод, Приваблюваний променями, Що маяк далекий шле. Він пливе назустріч щастю, Змело бореться із хвилею. А Тамар, обійнята пристрастю, Чекає його у тьмі нічної.
Не даремні ожиданья... Ближче, ближче... ось і він! Мить блаженства! Мить побачення! Солодких таїнств райський сон!
Тихо. Тільки води хлюпають, Тільки, повні чистих чарів, Зірки нарікають і тріпотять За безсоромну Тамар.
Та знову до безодень Вану Хтось із берега йде.
Та без човна, серед туману, Удалину від острова пливе.
Та зі страхом залишається Над водою Тамар одна, Дивиться, слухає, як б'ється Розлютована хвиля.
Завтра - знову ожиданья, Так само іскриться маяк, Той же дивовижна мить побачення, Ті ж пещення, той же морок.
Але розвідав ворог жорстокий Таємницю люблячих сердець: Було погашено світло далеке, Тьмою застигнуть був плавець.
Розтоптали люди злі Яскраво блещущий багаття, Небеса мовчать нічні, Марне світла шукає погляд.
Не заіскриться, як колись, Маяка привіт рідний, - Та у облудній надії Б'ється, б'ється він із хвилею.
Вітер шепотить незрозуміло, Над водою клубиться пар, - Та зітхає ледве виразно Слабкий вигук: "Ах, Тамар!" Звуки плачу, звуки сміху...
Хвилі лестяться до скелі, Та луна, що як гасне, "Ах, Тамар!" звучить у імлі.
На світанку встали хвилі Та примчали блідий труп, Та застиг докір безмовний:
"Ах, Тамар!" серед мертвих губ.
З тієї пори минули роки, Острів повний колишніх чарів, Похмуро дивиться він на води Та зветься Ахтамар.