Жив-Був цар. У царя ніколи не було дітей. Одного разу полював він у горах і побачив, як змія на сонечку відіграє зі змієнятами.
"Ось, - подумав цар, - навіть у змії є діти. А я бездітний. Немає у мене ні сина, ні дочки, навіть змієняти ні".
А як повернувся він додому, говорять йому:
- Народився у цариці син: голова людська, тулуб зміїний.
Назвали царевича Оцаманук, що саме й значить "змієня". Чим тільки не намагалися його годувати, від усього відмовлялося Змієня, вимагав людського м'яса. Та ось наказав цар, щоб приводили у палац щодня по молодій дівчині Змієняті на обід.
Підійшла черга сім'ї одного бідного селянина. Було у нього дві дочки:
Одна рідна, інша пасербиця. Говорить він дружині:
- Твою дочку поведемо у палац.
А мачусі хочеться нерідну дочку відвести. Вона й кинулася скандалити й чоловіка свого переспорила. Стала вона чоловікову дочку до Змієняти збирати. Плаче дівчина, плаче батько, так нічого не поробиш, ранком треба у палац іти.
Лягли вони спати. Та бачить дівчина сон, а у сні з'явився їй хтось, не зрозумієш хто й говорить:
"Нічого не бійся, побери із собою глечик молока, ніж і волячу шкіру.
Загорнися у шкіру, підійди до Оцамануку-Змієняті, розріж на ньому зміїну шкіру й умий його молоком. Побачиш, що буде".
Ранком дівчина говорить селянинові:
- Не плач, батько. Нехай буде, що буде. Тільки я прагну побрати із собою глечик молока, ніж і волячу шкіру.
Селянин приготував усі, про що просила дочка й, похнюпивши голову, повів її до Змієняти.
Нещасну завели у одну з кімнат царського палацу й замкнули двері на замок. Дівчина оглянулася: напівтемний зал видався величезним, тому що його стіни були вкриті мороком. Не втрачаючи часу даром, вона з головою укрилася волячою шкірою, сховавши на груди ніж. Глечик з молоком стояв на підлозі, зовсім поруч.
Раптом, почувся шерех. Крізь невелику щілину у складці волячої шкіри дівчина побачила, як підповз до глечика з молоком Оцаманук і прийнявся пити.
Отхлебнув небагато молока, він зупинився: вузьке горлечко не дозволяло йому пити далі. Тоді Оцаманук згорнувся кільцем, поклав голову собі на хвіст і заснув.
Як тільки це відбулося, дівчина скинула із себе волячу шкіру й
Швидкими рухами ножа розрізала на Оцамануке зміїну шкіру. Після цього вона побрала глечик з молоком і стала вмивати їм тіло царевича.
Після того, як усе тіло Змієняти було вмито молоком, Оцаманук прокинувся й став битися у судорогах, так так, що ударом хвоста збив дівчину з ніг.
Похитнувшись, вона впала, вибивши при цьому собі передній зуб, і знепритомніла.
Коли дівчина опам'яталася, вона побачила, що над нею схилився гарний юнак.
Оглянувшись, вона побачила розбитий глечик, волячу шкіру й зміїну шкіру. - Так, це я, - Оцаманук, - сказав юнак. - Ти врятувала мене. Чари зруйновані.
Я тепер - людей.
Радості пануючи й цариці не було кінця. Не довго думаючи, вони влаштували весілля:
Дівчина з радістю погодилася вийти заміж за царевича Оцаманука.
На весільний бенкет, як і має бути, запросили й батьків дівчини, - батька, мачуху і її дочка.
Бенкет ішов сім днів і сім ночей, а на восьмий день скоїлося ихо, - на царство напали вороги. Зібрав тоді Оцаманук військо й пішов з ним на ворога.
Тим часом мачуха, що згоряла від заздрості, розв'язала підмінити наречену. Їй допомогло те, що у місті й у палаці у цей час панувала паніка, та й дівчини були дуже схожі один на одного.
Переодягши свою рідну дочку у весільне плаття, мачуха залишила її у палаці, а дівчину, - дочка селянина й дружину Оцаманука вона тайкома вивела з
Міста й кинула одну у далекому лісі.
Довго скиталась по лісу дівчина, поки не вийшла на одну лісову хатину. Там жили чоловік із дружиною, у яких був златокудрий син-красень, якого кликали Ареваманук, що значить "дитя сонця". Ареваманук дуже пишався тим, що він народився таким гарним і сабоним. Це зіпсувало його характер так, що він став дуже зарозумілим і зарозумілим.
Сім'я Ареваманука дала притулок бідолаху. Їхній син, Ареваманук, подружився з дівчиною.
Дружба переросла у прихабоність, прихабоність - у захоплення, а захоплення - у любов. Та незабаром дівчина стала Аревамануку дружиною.
Якось раз полював Ареваманук у лісі. Дивиться він: на березі ріки коштує юнак і весь палає, немов вогонь.
- Хто ти такий? - запитав Ареваманук.
- Я Арекаг, - сонячний промінь, - була відповідь.
- Ти що отут робиш? Прагнеш ліс спалить? А ну, убирайся звідси ладь! - грізно сказав Ареваманук і підняв свій меч.
- Так тобі не дає спокою сонячний промінь? Що ж, раз так, то знай: ніч,
Що настане сьогодні, буде для тебе вічної. Ти зможеш жити тільки вночі. Та горі тобі, якщо впаде на тебе промінь сонця, - ти відразу загинеш. Так що не гай час і лад собі притулок, - сказав Арекаг, блиснув вогнем і зник.
Страх обуял Ареваманука. Кинувся він будувати курінь, а як побудував його, так і не змів з нього показуватися при денному світлі.
Відправилася дружина Ареваманука на пошуки чоловіка й знайшла його у занедбаному куті лісу, у курені. Про усе розповів їй Ареваманук. Повідав про страшне своє прокляття. Залишилася дружина із чоловіком у курені, розв'язавши не кидати його у такому лиху одного.
Незабаром у них народився син.
- Ти повинне піти звідси до людей, - сказав Ареваманук. - Інакше наш син здичавіє у лісі.
Написав він лист і віддав дружині. Побрала вона дитину й, Прийшовши у будинок до батьків Ареваманука, вручила їм послання від їхнього сина.
Ареваманук написав: "Посилаю до вас свою дружину із сином, а мені не можна при денному світлі бути ніде, крім свого куреня, інакше загину".
З радістю прийняли батьки Ареваманука невістку з онуком.
Одного разу почули вони, як їх невістка у темряві дитини заколисує.
- Спи-Засни, синок, баєві-баю-бай, - присуджує вона. Та чийсь чоловічий голос вторить:
- Баю-Баю-Бай.
Здивувалися вони: хто б це міг бути? Пристали до невістки з розпитами, і зрештою вона зізналася.
- Це, - говорить, - ваш син припливає ночами, хочеться йому свого маленького сина подивитися. Але ви його у будинок не зазивайте, він завжди повинен на світанку бути у своєму курені, інакше його вразить смерть.
Дочекалися старі ночі. Прокралися у сад. Бачать, їхня невістка ходить і качає сина на руках. Раптом чують, хтось окликає її й тихенько пробирається між дерев. Вдивилися, а це їх син. Схопили вони його, цілують, обіймають, тягнуть у будинок.
- Не торкайте мене, - заблагав Ареваманук. - Не можу я ввійти у будинок, не можу залишитися у вас - загину.
Не повірили йому батьки, витягли у будинок, напували його, годували, заговорювали.
Забув про весь Ареваманук, а з першим променем сонця впав на землю, і подих його завмер. Але життя усе ще ледве тепліло у ньому. Мати й батько обливалися сльозами, рвали на собі волосся, але зробити так нічого й не змогли.
А на наступну ніч приснився матері Ареваманука сон. З'явився їй у сні хтось, не зрозумієш хто, і говорить:
"Вставай скоріше, взуй залізне взуття, побери залізний ціпок і йди на захід. Там, де взуття твоя продірявиться, а посохнув зламається, знайдеш ти засіб воскресити свого сина".
Устала матір, взула залізне взуття, побрала залізний ціпок і пішла на захід.
Довго йшла, не рік і не два. Пройшла вона країну білих людей, потім країну чорних людей, потім навколо неї літали тільки птаха й нишпорили звірі, а після й тих не стало, і дійшла вона до краю землі. А на краю землі стояв прекрасний палац із блакитного мармуру. Підійшла вона до палацу, і отут розколовся її залізний ціпок, продірявилася її залізне взуття. Пройшла вона через арку, потрапила у розкішний сад, пройшла його, бачить - знову блакитна арка. Минула вона дванадцять садів і дванадцять арок і потрапила у блакитну спальню, де тихо лежали й спали рівно тисяча зірок. Пішла вона далі.
Бачить - коштує золота тахта, а на тахті сидить цариця світла - Луйс, мати Арекага - золотого сонячного променя. Побачила вона мати Ареваманука й говорить:
- Навіщо ти прийшла до мене, жінка?
- Прийшла я тебе благати, щоб повернула ти життя моєму синові, - відповідає мандрівниця з уклоном.
- Поганого сина ти виростила, - відповідає цариця Луйс. - Розпестила його. Став він злим і праг убити Арекага - мого сина.
Вилучила голову мати Ареваманука, почервоніла від сорому й сказала:
- Ти права, про цариця, але він дуже багато вистраждав і змінився. Вибач
Його, поверни йому життя. Ти мати, і я мати, ти повинна зрозуміти мене.
- Нехай буде так, - зітхнула добра цариця Луйс. - Сховайся геть там,
За перловим покривалом. Зараз не землі настане ніч, і Арекаг - сонячний промінь - прийде додому. Викупляється він у басейні, а ти, коли він вийде, зачерпни звідти води й цією водою умий Тільки вона це сказала, увійшов Арекаг, блискаючи вогнем, і поринув у басейн. А коли він вийшов, мати Ареваманука зачерпнула води й з повним глечиком відправилася у дорогу назад. Умила вона сонячною водою Ареваманука, і він воскрес, і проклін був знятий з нього.
Звістка про це чудо облетіла всі краї, і почув про нього Оцаманук, що повернувся з війни. Як приїхав він у палац, так відразу ж зрозумів, що дружину його підмінили.
Направився він до Аревамануку попросити ради у його матері, не чи допоможе вона його горю, не чи знайде засіб отискаить дружину, без якої бути б йому дотепер змією.
Оцаманука добре прийняли, посадили за стіл, сталі пригощати. Розповів їм Оцаманук усе один по одному, а як дійшов до того місця, що дівчина, яка його врятувала, відхитнувшись, упала й зламала передній зуб, невістка посміхнулася й блиснув у неї у роті золотий різець.
Довідався Оцаманук свою кохану дружину. Розгубилися отут усі й не знають, що робити.
Оцаманук відкликав Ареваманука убік і говорить:
- Та ти не винуватий, Ареваманук, і я не винуватий. Так зложилося наше життя.
Давай випробуємо долю. Нагодуємо дружину солоним хоравацем, а самі поберемо у руки по склянці води, у кого вона пити попросить, тому й дружиною буде.
Сіли вони на коней і виїхали у поле. Вийшла дружина з дитиною на руках і
Окликнула:
- Ареваманук!
Він спішився, праг їй води піднести, а вона відразу покликала:
- Оцаманук!
Той теж зійшов з коня. Жінка, коштуючи між ними, сказала:
- Ареваманук, ось твій син. Сина я віддаю тобі, рости його, а я піду з Оцамануком, тому що я його законна дружина.
Побрала вона склянка води, випила й пішла з Оцамануком. З неба впало три яблука: одне тому, хто розповідав, одне тому, хто слухав, одне тому, хто на вус намотав.