Жили-Минулого чоловік і дружина. Та було у них двоє дітей: хлопчик і дівчинка. Хлопчик був уже досить дорослий, а дівчинка, - ще зовсім маленька.
З тих пір, як дівчинці здійснилося п'ять місяців, почало відбуватися дивне: коли нікого, крім дівчинки, не було у будинку, сталі зникати продукти. Із глечиків пропадали молоко й мацун, із хлібниці - хліб, а з горщиків - масло. Пропадали й інші речі. Стали було думати, що це злодії занадилися лазать у будинок. Тільки у хлопчика на цей рахунок були свої думки.
Але він не вирішувався нікому розповісти про них.
Якось раз, коли батьки пішли з будинку, він сховався у темному куті. Та що ж він побачив? Його сестра встала з ліжка й проковтнула всю їжу, що була залишена на столі. Потім вона підійшла до хлібниці. Побачила, що там немає хліба, а тільки тісто, але однаково: жадібно накинулася на нього й проковтнула. Потім вона почала обшарювати усе полки. Вона придивлялася й принюхивалась у пошуках їжі й коли зрозуміла, що її більше ні, уляглася назад у ліжко з видом безневинного дитя.
Возвратясь додому, мати розігріла тонир і прагла було побрати тісто, щоб спекти хліб, як бачить: немає тесту.
Хлопчик вийшов зі свого вкриття, відвів матір у сторонку й розповів їй усе, що побачив своїми власними очима.
Він сказав:
- Тобі краще знати. Тобі й твоєї дочок. Надходь так, як знаєш, але я
Більше не залишуся у будинку. Коли вона виростить, то проковтне нас усіх. Це не людей, а демон, теперішній дракон.
Сказавши це, хлопчик пішов з будинку. Вийшов із села й, коли воно зникло, сіл передохнути на узбіччі дороги. Він дуже утомився й праг їсти.
Пошукавши гарненько по кишенях, він знайшов три сушені абрикоси. З'їв їх, а кісточки закопав у дороги: нехай потім з них виростуть три більші абрикосові дерева.
А хлопчика цього кликали Татук. Розв'язав Татук піти у далекі краї, щоб знайти там собі новий будинок. Але на шляху йому не зустріли ні міста, ні села. Замість цього зустріла йому на шляху отара овець так кіз. Він пішов прямо до них. Оглянувся колом: ніде не видне пастуха.
Дочекавшись сутінків, Татук пішов слідом за отарою, яка повільно побрела додому.
Коли череда добралася до свого загону, до нього з вартого поруч будинку вийшли двоє: чоловік і жінка. Це були чоловік і дружина, обоє вже старі й обоє сліпі. Вони почали доїти кіз. Надоївши, скільки було потрібно, старі покришили у молоко хліб і прийнялися їсти. Потихеньку наблизившись до горщика з їжею, Татук прийнявся їсти разом з усіма. Сліпі старі.
Звичайно ж, не могли бачити, що тепер з ними хтось ділить їжу. Вони були сліпими, але вони не були дурнями: запідозривши негарне, вони розв'язали почекати, що буде далі.
Через якийсь час, чоловік говорить дружині:
- Слухай, дружини. Ось уже кілька днів, як я залишаюся голодним. Але ж молока ми беремо стільки, скільки й завжди.
- Послухай, чоловік. А ось я було подумала, що це ти їж ледве більше, чим завжди. Я адже теж залишаюся голодна. Виходить, залишається одне: хтось їсть
Разом з нами.
- Напевно це так. Я помітив ще дещо: раніше нам часто доводилося самим заганяти отару, а тепер вона сама приходить у загін.
Напевно, їх хтось заганяє. Хто б це міг бути? Давай, коли будемо обідати, я подам знак: кашляну. А ти відразу ж простягни обидві руки навколо стола. Також зроблю і я. Якщо хтось сидить між нами, ми його піймаємо й подивимося, хто ж це такий.
Як домовилися, так і зробили: увечері старі піймали Татука.
- Хто ти? - запитали вони. - Та чому ти ховаєшся від нас? Татук відповів:
- Я чужинець у ваших краях. Будьте мені батьком і матір'ю, а я стану вам сином.
Я пуду пасти ваша череда й опікуватися про вас.
- Добре, - погодилися старі. - Напевно, сам Бог послав нам тебе. У нас немає дітей, так що будь нам сином.
Ранком батько покликав Татука й говорить:
- Послухай мене, синок. Коли ти поженеш череду пастися, то у жодному разі не допускай, щоб вівці й кози забрели на лівий або на правий пагорб.
Тільки той пагорб, що посередині - безпечне пасовище.
- Добре, - сказав Татук.
Але цікавість узяла гору. Уже на другий день Татук погнав отару на той пагорб, що був по праву руку від будинку. Дивиться, а там чорти весілля відіграють!
Зібралися вони у коло, веселяться, на зурні й дооле відіграють. Побачили Татука, - кинулися до нього, затягли у своє коло й давай хороводи водити.
Потім говорять:
- Знаєш що, хлопець, у нас зараз свято. Весілля. Так що наколи-но
Ти нам дров, так побільше.
Татук погодився. Побрала сокира й стала розколювати величезну колоду. Зробив у ньому щілина, зміцнив її клинами й покликав чортів:
- Агов, усі сюди! Квапитеся, я вам фокус покаджу! Це, що б ваше весілля веселіше йшло.
Чорти прийшли всі, включаючи нареченого й наречену:
- Ну ж, де твій фокус? Татук говорить:
- Покладете ваші руки у щілину, а то фокус не вийде.
Усі чорти засунули свої руки у щілину й стали чекати фокус. Отут-Те Татук і вибив клини з колоди. Чорти заверещали:
- Ой! Ой-Їй! Що це ти наробив! Ти ж прищемив наші руки. Жарту жартуєш із нами, чи що? Це що, фокус такий?
А Татук говорить:
- Це ще тільки початок. Почекайте, зараз буде головний жарт. А поки скажіть мені, хто з вас засліпив мого батька й мою матір? Поверніть мені їх ясні очі або вам усім відразу кінець!
- Так-так! Ой-Їй! - сказав один чорт, морщачись від болю. - Там вони, під кущем. Бери їх, а нас відпусти.
Татук пішов, побрав ока й сказав, повернувшись:
- Я знайшов їх. Але як Я поверну своїм старим зір?
- А ти встав очі у очниці й протри їх невестиной вуаллю. Вони тат година ж прозреют.
Татук побрав вуаль у нареченої.
- Так відпусти ж ти нас тепер! - закричали чорти.
- Я б міг це зробити, так хто ж вас, чортів, знає. Раптом ви потім розірвете мене на шматочки. Нема чого тішити себе ілюзіями про те, що чортам можна вірити. Приготуйтеся до того, що уготовано вам долею, а я із чортами договори не міщу.
Чорти застогнали. Їхнього благання й прохання не діяли на Татука. Але хіба можна бути таким дурнем, щоб довіряти чортам? Татук побрав у руки сокира й відрубала їм усім голови. Так цей пагорб позбувся нечистої сили.
А ввечері, повернувшись додому, він вставив у очниці старим ока й протер їхньою вуаллю чортової нареченої. Старі відразу прозріли. Вони подякували Татука, розцілували його. Радість їх була так величезна, що вони навіть не знали, як їм виразити це щастя, що раптово звалилося на них.
Татук надихнувся тим, що відбулося. Наступного дня він погнав отару на правий пагорб. Піднявшись на його вершину, Татук почуло страшне виття.
Вівці й кози також почули виття й, тріпотячи, кинулися бігти назад. Татук не став їх зупиняти, а сам розв'язав подивитися, що це за звір такий, що так страшно виє.
Він пішов на звук. Ішов доти, поки не добрався до печери, у якій сидів цей дивний звір. Він був схожий на лев, але це був не лев. Він був схожий на тигра, але це був не тигр. Він був схожий на вепра, але це був і не вепр. Найбільше звір походив на собаку. А розміром цей собака був з десять звичайних більших собак.
Поки Татук ховався за скелею, розглядаючи собаку, вона помітила його:
- Агов, хлопець, - покликала вона його людським голосом. - Я ледь терплю біль і не можу рухатися. Допоможи мені, підійди, не бійся. Я не заподію тобі шкоди.
Коли собака заговорив людським голосом, Татук зрадів. Він подумав: "Той, хто може говорити, як людей, може бути людяним, як
Людей". Тільки він наблизився до собаки, як вона говорить:
- Якщо я зараз народжу парна кількість щенят, то я проглочу тебе. А якщо непарне, тоді так і бути, живи.
- Тобі краще знати, - сказав Татук.
А сам подумав: "Чому бути, того не минути".
Перше щеняти, якого народив собака, Татук сховав у свою вівчарську сумку. Також він зробив і із другим щеням. А коли з'явився на світло третій і, стало ясно, що інших не буде, Татук поклав його перед собакою й сказав:
- Народився всього один. Та коштувала тобі так стогнати через одного щеняти! Собаці стало незручно, що її присоромили:
- Добре, іди вуж, - сказала вона. - Дарую тобі життя. А якщо прийде тобі знову забрести у ці місця, то не бійся мене більше. Ні тобі, ні твоїй череді я не заподію шкоди.
А тих двох щенята, що лежали у сумці, Татук відніс із собою. Він кормил їх овечим молоком, опікувався про них. Та коли щенята виросли, то перетворилися у самих відданих собак на світі.
Татук назвав одну Занги, а іншу - Зранги. Куди б він не йшов, він завжди брав собак із собою. А будинку він саджав їх на ланцюг, щоб вони не балувалися.
Так пройшло років десять, якщо не більше. Розв'язав Татук відвідати рідні місця, побачити батька й мати. Сказав він про це старим. Вони погодилися, тільки попросили скоріше вертатися. Татук налив у миску молока, поставив її на полицю й говорить:
- Стежите за цим молоком. Як тільки заметете, що воно поміняло свій колір, почервоніло або стемніло, то знайте: із мною приключилося лихо.
Відв'яжіть тоді Занги й Зранги - вони прийдуть мені на допомогу.
Сказав так і пішов у село, у якому народився. Дійшов він до того місця, де закопав у землю абрикосові кісточки. Дивиться: коштують три абрикосові дерева, високі й розкидисті. Він зробив привал, передихнув у тіні дерев, і дуже скоро після цього добрався до рідного села.
Та що ж він бачить? Ні однієї живої душі у селі немає! Порожнім - порожньо.
Він направив коня прямо до ґанку, зліз із неї, зайшов у будинок, бачить: у вогнища сидить його сестра. Та нікого колом більше немає.
Сестра встала, привітально підняла руку й говорить:
- З поверненням, братик, світло моїх очей. Де ж ти був усе це час? Що ж ти так довго не приходив?
Із цими словами сестра вийшла з будинку, побачила коня, дивиться: до сідла прив'язаний мішок, а у мішку - продукти, що привіз із собою Татук. Сестра весь мішок проковтнула цілком, а потім повернулася у будинок і говорить:
- Слухай, братик, ти адже без мішка приїхав?
- Так, - говорить Татук.
Він відразу зміркував, що мішок вона тільки що проковтнула. Сестра вийшла з будинку знову, відгризла у коня одну ногу й з'їла. Повернулася й запитує:
- Братик, душа моя, хіба ти приїхав на триногому коні?
- Так, - говорить Татук.
Сестра вийшла, відгризла у коня другу ногу. З'їла її й у будинок:
- Братик мій, душу моя, хіба ти приїхав на двоногому коні?
- Так, - відповідає Татук.
Сестра знову вийшла. З'їла у коня третю ногу. Повернулася й говорить:
- Братик дорогою, хіба ти приїхав на одноногому коні?
- Так, - говорить Татук.
Сестра знову вийшла. Відгризла у коня останню ногу, з'їла її, повернулася й говорить:
- Братик дорогою, невже ти приїхав на безногому коні?
- Так, - відповідає Татук.
А серце його заколотилося: " Як доїсть вона кінь, так візьметься за мене.
Що ж мені робити?", - подумав він.
Сестра знову вийшла, у четвертий раз. З'їла останню ногу у коня й повернулася у будинок:
- Братик дорогою, уже не чи пішки ти прийшов?
- Так, сестриця. Я прийшов пішки. Пішки й піду, якщо ти не проти.
- Ну що ти, братик, як же я відпущу тебе? Я адже так давно тебе чекала, що прихід твій сюди просто переповнив моє серце радістю. А ти, мабуть, Зголоднів з дороги. Я зараз піду й принесу тобі хлібця поїсти.
Як тільки сестра вийшла, у кімнату з темного кута вискочив півень і говорить Татуку:
- Слухай, хлопець, твоя сестра вийшла, щоб поточити свої зуби. Вона повернеться й з'їсть тебе. Рятуйся!
- Як же я урятуюся? Я ж не знаю, що мені робити! - відповідає йому Татук. А півень і говорить:
- Зніми одяг, набий її золою й підвісься до стелі. А сам біжи звідси без оглядки. Як тільки твоя сестра повернеться й накинеться на одяг, - зола заб'є їй ока. А поки вона їх протре й зможе бачити знову, ти будеш уже далеко!
Татук послухався ради, так так і зробив.
Він уже вибрався із села, як чує: сестра наганяє його. Татук, тим часом, добрався до того місця, де росли три абрикосові дерева й піднявся на одне з них. Тільки видрав, а сестра вже отут як отут.
Полізла й вона на дерево, так тільки влізти не змогла. Тоді вона прийнялася гризти стовбур. Гризла-Гризла й прогризла - дерево почало падати. Але Татук перестрибнув на друге дерево. Сестра почала гризти і його. Гризла-Гризла й звалилося дерево. Татук ледь встигнув перестрибнути на саму верхівку третього, останнього дерева. Сестра кинулася до нього й стала гризти стовбур.
У цей момент батько й мати Татука подивилися на миску з молоком, що залишив він перед своїм відходом. Дивляться: молоко почервоніло. Та вони відразу відпустили Занги й Зранги.
Занги й Зранги побрали слід свого хазяїна й величезними стрибками кинулися бігти по дорозі, по якій пішов Татук. Дуже скоро вони були на місці.
Татук побачив їх і крикнув:
- Занги - Зранги, швидше проковтнете її. Проковтнете її так, щоб залишилася як тільки крапелька крові.
Собаки проковтнули сестру так, як і просив Татук: тільки одна крапелька крові впала на абрикосовий листок.
Звільнивши свого хазяїна, Занги й Зранги, повиливая хвостами, уляглися у його ніг. Вони були щасливі, що встигнули врятувати Татука. А він, тим часом, побрав аркуш із краплею крові, поклав собі за пазуху й пішов ладь від цього місця.
Він усе йшов і йшов і, нарешті, зустрів йому на шляху караван.
Коли купець - хазяїн каравану побачив собак Татука, йому відразу захотілося роздобути їх собі. "Якщо ці подібні левів собаки будуть моїми, мені не прийде більше побоюватися набігів розбійників. Навіть якщо їх буде сотня, ці два пси здолають їх", - подумав він. А сам повернувся до Татуку й говорить:
- Слухай, хлопець, віддай мені цих собак. Проси за них стільки мулів, скільки прагнеш. Забирай їх прямо з усією поклажею, що на них є.
- Навіть якби ти дав мені весь свій караван, я б однаково не проміняв на нього своїх собак.
- Прагнеш сказати, що із цими двома собаками ти багатше мене, з усім моїм караваном?
- Виходить, що це так, - відповів Татук. - Увесь цей величезний караван не врятує твоє життя. Навпаки, може трапитися так, що він стане принадою для розбійників, які можуть відняти у тебе не тільки майно, але й саме життя. А моє життя у безопасност Так вони й подорожували далі, розмовляючи один з одним. Нарешті, купець говорить:
- Якщо ти не прагнеш розставатися зі своїми собаками ні за які гроші, давай зробимо так: я загадаю тобі загадку. Відгадаєш - караван твій. А не відгадаєш, - я забираю собак.
- Згодний, - говорить Татук. - Давай, загадуй.
- Бачиш цю тростину? Якщо ти догадаєшся, з якого дерева вона зроблена, то забирай караван. Ну а якщо ні, те собаки мої.
- Добре, - сказав Татук і почав називати породи дерев, які тільки знав, - Кедр, груша, ясен... Він назвав усе дерева, які знав. Але всі його відповіді були не вірні.
- Ну, раз так, то віддавай собак, - сказав купець.
- Перегоди небагато. Дай-но мені подумати ще хвилинку, - сказав Татук, - я знаю ще одну породу дерев. Назва так і вертиться мовою... У цей момент щось почало дряпатися й пищати:
- Дикий кизил... дикий кизил... Ці звуки видавала крапелька крові, що була на абрикосовому листку, захованому за пазухою.
- Я знаю! Знаю! - викликнув Татук. - Ця тростина зроблена з дикого кизилу!
- Так, ти правий, - говорить купець. - Що ж, тепер ти можеш забрати у мене караван.
- Не потрібний мені твій караван, - відповів Татук. - Я простий пастух, а не купець. Дай мені тільки небагато гарного одягу, щоб я міг піти й посвататися до своєї нареченої. Цього буде досить.
Купець вибрав найкращі одяги, додав до них коштовності й інші прикраси, які знадобляться для весілля, занурив усе це на мула й віддав юнакові.
Татук побрав вантаженого добром мула й пішов додому. На як тільки караван зник, почуває: щось ворушиться у нього за пазухою. Він запустив туди руку, витягає, дивиться, а це величезна змія. Це крапля крові, що була на аркуші, перетворилася у змію. А сама вона вже націлилася вжалити Татука у горло.
Юнак гидливо стряхнув змію з рук, а вона, меж тем, ставала усе більше й більше. Та ось уже перед ним і не змія, а цілий дракон.
- Занги - Зранги! Сюди! Проковтнете це чудовиська так, щоб від нього навіть крапельки крові не залишилося!
Собаки так і зробили. Дракон-Сестра зник назавжди, а Татук, разом з мулом, вантаженим весільними подарунками, благополучно добрався додому.
Посватався до гарної дівчини, одружився й благополучно тепер живе з нею.
Їхні мрії збулися, так нехай збудуться й ваші.