Жив цар, жадібний і жорстокий.
Одного разу він наказав скликати у палац усіх кравців, ткачів, вишивальників і сказав їм:
- Слухайте, майстри! Що зігріває нас у холодні зимові ночі? Ковдра. Що вкриває нас від спеки? Ковдра. Скажу коротко: людей без ковдри - що кінь без сідла. Отож: хто зшиє ковдру точно по нашому царському рості, одержить у нагороду руку нашої дочки, царівни Рачии Огнеглазой і полцарства на додачу. Але той, хто принесе занадто довге або занадто коротка ковдра, стане нашим рабом. Ми усе сказали, про люди, і наше царське слово дорожче золота, міцніше алмаза.
Ткачі, кравці й вишивальники прийнялися за роботу. Одні з них стібали ковдри на ваті й на пусі, м'які й теплі, як вовна гірської кози; інші ткали ковдри із блискаючих шовкових ниток, легені, як хмара; треті, розтягши на пяльцах оксамит, вишивали по ньому золотом і сріблом найтонші візерунки. Вони прикрашали ковдри яскравими кистями, обшивали хутром і підбивали парчею. Але жоден з них не міг догодити цареві.
Якщо йому приносили довга ковдра, він навмисно накривався їм не уздовж, а поперек і гарчав:
- Дивися, твоя куца ковдра не покриває навіть моїх ніг!
Якщо ж ковдра була короткою, він стискувався у грудку й кричав на весь палац:
- Дурний, ти зшив ковдру на велетня. Не бачиш, я тону у його складках!
Та ніхто не змів суперечити цареві.
Тисячі нещасних, проклинаючи долю, ставали рабами жадібного царя. Заковані у ланцюзі, вони працювали день і ніч у глибині гірських печер, не бачачи сонця й не знаючи відпочинку.
Слух про злодіяння пануючи дійшов до одного кравця. Цей кравець був старий, бідний і хром. Він ходив опираючись на ціпок і ніколи не помишлял про царівну Рачии Огнеглазой. Але у старого кравця було добре серце. Він сказав своїй дружині:
- Клянуся папахою, або я вмру або виручу цих нещасних. Нехай буде, що буде!
З обрізків ситцю він зшив ковдру точно по рості пануючи, побрав на дорогу жменя чортана - сухого сиру - і пішов у палац, опираючись на свій сукуватий ціпок.
У горах, де гуляють хмари й блискає вічний сніг на вершинах, яструбиним гніздом височів царський замок, оточений зубчастими стінами, укріплений бійницями й прикрашений зображеннями кам'яного вишапа - дракона, що роззявляє свою страшну пащу.
Кравець змело підійшов до окутим залізом воротам і попросив докласти про себе паную.
Царські слуги глянули на клаптеву ковдру й підняли кравця на сміх:
- На що ти сподіваєшся, кульгавий безумець! Цар і дивитися не стане на твоє лахміття!
- Я сподіваюся на вірного помічника, з яким багато років не розстаюся, відповів, посміхаючись, кравець.
Слуги не зрозуміли його слів, але, пам'ятаючи строгий наказ, увели кравця у Спокої пануючи.
Цар глянув на кравця й поморщився, тому що кравець був старий, худий і хром. Від такого працівника не можна було чекати великого прибутку. Але він не захотів при слугах порушити свого царського слова й сказав:
- Ва!.. Похвалявся ішак конем стати, так вуха перешкодили? Самі митецькі майстри не зуміли зшити ковдри по моєму рості, а цей жебрак обшарпанець сподівається догодити мені?..
- Не було б ішака, довелося б коневі возити на собі хмиз, - відповів кравець. - Примір мою ковдру, про цар, і нехай я втрачу папаху, якщо воно не прийде тобі точно по мірці.
- Накрийте мене дрантям, яке цей виродок насмілюється називати ковдрою, - наказав цар.
Царські слуги накинули на царя ковдра, і воно покрило його з голови до ніг.
Але цар у один мить перевернула ковдру поперек, і усе побачили, що царські ноги у червоних оксамитових туфлях стирчать назовні.
- Надягніть на цього безумця собачий нашийник і посадите його на ланцюг посередині двору? - сказав цар. - Нехай він ночами лякає гавкотом кажанів?..
Почувши слова пануючи, слуги стали глузувати з бідного кравця.
- Розумна людина сміється після всіх, - сказав майстер і вдарив царя по ногах своїм сукуватим ціпком.
Цар завив, як буйвіл, і сховав ноги під ковдру, а слуги так і завмерли з відкритими ротами, уражені зухвалістю кравця.
- Негайно стратите зухвалого? - крикнув цар.
- Про цар, - зупинив його кравець, - ковдра-те довелося тобі точно по рості, а я чув, що твоє царське слово дорожче золота, міцніше алмаза.
Лемент гніву застряг у царя у горлі; він згадав стару приказку: "Хто обдурив сьогодні, - тому не повірять завтра". Тремтячи від неспроможної злості, цар відповів:
- Ти правий, кравець. Моє слово дорожче золота, міцніше алмаза. Я віддам тобі полцарства й царівну Рачию, але тільки у тому випадку, якщо ти заприсягнешся мовчати про те, що вдарив царя.
- Про цар! - відповів кравець. - Мені не потрібно царства, і я не гідний
Навіть дивитися на Рачию Огнеглазую. Випусти з гірських печер нещасних рабів, і я піду, відважуючи тобі низькі уклони.
Потрапивши у капкан, лисиця сама собі відгризає лапу. Разом із кравцем довелося цареві відпустити всіх рабів, та ще побажати їм добра на дорогу.