Одна людина, умираючи, покликав до себе свого єдиного сина й сказав:
- Я вмираю, синок. Займи моє місце у крамниці, торгуй і запам'ятай три мої завіти: по-перше, де б ти не був, чому б не був зайнятий, якщо почуєш плач дитини, піди довідайся, тому дитя плаче; друге - ніколи не переходи ріку, якщо не знаєш броду; і, нарешті, не подорожуй уночі. Ночуй там, де тебе застала темрява.
Сказавши усе це, батько помер.
Син поховав його честь честю й став замість нього торгувати у крамниці.
Пройшов тиждень, дві, три тижні, місяць, два, три місяці. Одного разу друзі цього молодого купця говорять йому:
- Збирайся, підемо у Тифлис за товарами. Добре. Зібралися й пішли.
Ідуть день, два, три дні, тиждень, дві, три тижні, доходять до Тифлиса.
Молодий купець затримався у Тифлисе довше інших, накупив товарів, нав'ючив мулів, найняв помічників і рушив у дорогу назад. Ішли вони день, два, три дні, тиждень, дійшли до бурхливої ріки.
Помічники говорять:
- Перейдемо вбрід. А купець говорить:
- Ні, знайдемо кого-небудь, хто нас переведе, - адже цієї ріки не знаємо. Отут один з помічників говорить:
- Ви всі труси! Зараз я покаджу вам, де отут брід.
Увійшов він разом з конем у ріку, вода закрутила його, і він втопив. Прав був мій батько, - подумав молодий купець.
Знайшов він місцевого селянина, обіцяв йому плату й гарний подарунок, і той перевів його караван там, де був брід. Пішли вони далі.
По дорозі зустрівся їм багатий купець, який направлявся у Гянджу. Сподобався йому молодий купець, і він йому сказав:
- Підеш із мною у Гянджу, якщо я тебе поберу пайовиком у свою торгівлю?
- Тому не піти, - говорить молодий купець. Стали вони вважати товари. У молодого товарів виявилося менше.
- Що ж, - говорить багатий купець, - будеш моїм молодшим партнером. Відправляйся-но ти вперед, поїдь до моєї дружини, віддай їй мій перстень. Вона
Його довідається й тебе дасть притулок. Підготуй крамницю, усі як треба влаштуй, а я з караваном приїду - почнемо торгувати.
Направився молодий купець у Гянджу, розшукав будинок свого партнера, прийшов до його дружини й віддав їй перстень.
Дружина прийняла його у будинок, і так він їй сподобався, що стала вона його потихеньку підмовляти, щоб він старого чоловіка вбив, а сам на ній одружився.
- Що ти, що ти, жінка! - говорить їй молодий купець.- У чи своєму ти розумі? Я із твоїм чоловіком подружився, він мене побрав своїм партнером. Хіба можу я піти проти нього на злу справу?
Жінка змовчала, але затаїла злість. Перегоди, - думає вона, - ось чоловік повернеться, уже я знаю, як тобі помститися.
Пройшов день, два, три дні, купець приїжджає з товарами. Бачить: його молодий партнер крамницю приготував, усе вимив, вичистив, прибрав. Розклали вони товари, сталі торгувати. Торгівля пішла вдало: що ні день, те прибуток.
Пройшов так місяць, два, три місяці. Одного разу дружина старого купця говорить йому:
- Прожени цього хлопця, щоб я його більше не бачила.
- Чому це, дружина, що він тобі зробив?
- Коли він прийшов сюди без тебе, він підмовляв мене, щоб я тебе вбила, а сама вийшла б за нього заміж.
Купець повірив підступній жінці й задумав помститися парубкові. У цього купця була пекарня. Пішов він до пекаря й говорить:
- Пекар, я повинен тобі сказати одну річ, вислухай мене.
- Будь ласка, говори, хазяїн, - відповідає пекар.
- Завтра ранком прийде до тебе одна людина й запитає: чи Зробив ти те, що тобі хазяїн велів? Як тільки він це скаже, заштовхай його у грубку, нехай згорить.
- Добре, -говорить пекар.-Раз велиш, зроблю.
Увечері молодший купець прийшов із крамниці, сіли вони вечеряти як ні у чому не бувало. Зібралися спати.
Старий купець говорить молодому:
- Завтра ранком підеш до нашого пекаря й запитаєш його, чи зробив він, як наказав хазяїн.
- Добре, - говорить хлопець, - піду запитаю. Ранком устав молодий купець і, нічого не відаючи, направився у пекарню. Раптом чує: десь поблизу гірко плаче дитя. Загорнув він за кут. Бачить: лежить маля, коліно забив, не може встати.
- Не плач, - говорить, - не велике лихо, заживе коліно. Підняв він дитину на руки й поніс його до матері.
Дружина купця тим часом устала, нарядилася й відправилася до пекаря довідатися, чи покінчив він уже з молодим купцем. Вийшла з будинку, дійшла до пекарні й постукалася.
- Хто там? - запитує пекар.
- Це я, господарка. Відкрий двері.
Пекар відкрив двері, а дружина хазяїна зайшла й запитала:
- Зробив ти вже, що тобі хазяїн велів? А пекар, не довго думаючи, схопив її й сунулв пекти.
Відніс молодий купець маляти й пішов до пекаря.
- Зробив ти, що тобі хазяїн наказував? - запитує він у пекаря.
- Так, - говорить пекар, - зробив. Молодий купець відправився до старшого свого компаньйона й говорить:
- Пекар зробив, що ти йому велів. Купець, побачивши парубка
Живим і здоровішим, ледве мова собі не відкусив. Пішов він до пекаря й запитує його:
- Кого це ти кинув у піч?
- Хазяїн, - говорить пекар, - хіба ти не сказав, щоб я кинув у піч того, хто прийде ранком і запитає, чи виконав я твоє розпорядження?
- Так, - говорить купець.
- Ну ось, ранком прийшла твоя дружина й запитала мене. Її я й спалив у печі. Купець став плакати й рвати на собі волосся. Але нічого не поробиш - повернувся додому.
Покликав купець до себе молодого купця й став у нього допитуватися:
- Скажи мені чесно, що у тебе вийшло з моєю дружиною?
Парубок розповів купцеві, як його дружина підмовляла вбити його.
- Добре, -говорить купець, - я тобі вірю, але у себе залишити не можу. Побери свою частку й плату до кінця року й іди.
- Як прагнеш, - сказав парубок.
Повернув він купцеві ключ від крамниці, побрав свою частку, найняв помічника й направився у своє рідне село.
Уже майже дійшли вони до села, як стало темніти.
- Давай розкладемо намет, - говорить молодий купець своєму помічникові.
- Так що ти! - відповідає той.- Іти-Те залишилося два кроки.
- Ні, не піду, - говорить молодий купець, - мені мій батько заповів: ніколи вночі не подорожувати.
Розбили вони намет, лягли спати. Серед ночі молодий купець прокинувся. Дай, - думає, - подивлюся, усі чи у порядку, не підбираються чи до нас злодії. Став він дивитися, чи вся поклажа на місці. Раптом бачить: хтось біжить із села й щось важке тягне. Став він за цією людиною стежити. А той з
Своєю ношею згорнув на цвинтар. Дійшов він до великого каменю, відсунув його, зарив те, що приніс, і знову. навалив на те місце важкий камінь. Потім він квапливо пішов назад у село.
Ось і я зараз його скарб вирию! - зрадів купець.- Та розбагатію!
Праг він покликати помічника, але той так спав, хоч за ноги його побери й про землю кинь - не прокинеться. Обережно пробрався на цвинтар. Відсунув камінь і тихенько відкопав згорток. Звалив його на плечі, приніс у свій намет і розгорнув. Та що ж він побачив! Дівчина, гарна, як русалка, одягнена, як царівна, лежить без свідомості, уся изранена, минає кров'ю. Серце її ледве чутне б'ється. Полюбив її молодий купець із першого погляду й розв'язав вилікувати.
На світанку нав'ючили коней і рушили вони у шлях. Уже не у село, а куди ока дивляться. Ішли вони день, два, три дні, тиждень, дві, три тижні. Дійшли до міста. Отут молодий купець відпустив помічника й зняв кімнату. Поселився він там з дівчиною, скликав усяких знахарів-лікарів і говорить:
- Що прагнете беріть, тільки вилікуєте цю дівчину.
Стали знахарі-лікарі лікувати її. Місяць лікували, два, три місяці, нарешті вилікували.
Коли дівчина остаточно поправилася, став він її розпитувати, що з нею трапилося і як виявилася вона на цвинтар. Ось що вона йому розповіла.
- Я дочка пануючи. У батька мого є скарбник. Син цього скарбника, дуже зла й неприємна людина, задумав на мені одружитися. Він переслідував мене, благав вийти за нього заміж, але я щораз йому відмовляла. Та він затаїв на мене злість. Одного разу гуляла я зі служницями у поле. Раптом побачили ми, що п'ять вершників скакають прямо на нас. Служниці злякано розбіглися, а мене
Хтось схопив, його супутники мене зв'язали й відвезли. Я знепритомніла й опам'яталася тільки у твоєму наметі.
- Я тебе врятував, - говорить купець, - мені на тобі й одружитися.
- Що ж, - говорить царівна, - я згодна. Сходь за священиком, обвінчаємося.
Одружилися вони, і дружина стала просити чоловіка поселитися у її рідному місті. Прагла вона помститися синові скарбника за його криваве злодіяння. Зібрали вони усе своє майно й відправилися у шлях. День ішли, два, три дні, тиждень, дві, три тижні, дійшли до міста. Зняли там кімнату подалі від царських покоїв і стали жити.
Жили-Жили й поступово всі гроші прожили.
- Чоловік мій, - говорить царська дочка, - що ти такий став сумний? Може, скінчилися у тебе гроші й нам немає на що жити?
- Так, - говорить чоловік.- Чого приховувати? Якщо від тебе сховаю, то від Бога однаково не сховаєшся. Грошей у нас зовсім немає.
Почувши це, дружина вийняла зі своїх волось дорогоцінний камінь і говорить:
- Ось побери цей камінь і йди на базар прямо до сина скарбника. Покажеш йому камінь і запитаєш, скільки він коштує. Син скарбника скаже тобі:
Тисяча двісті рублів. Ти скажеш: Дай мені половину, а інші побери собі на здоров'я. Якщо він тебе покличе до себе - ступай, а назавтра запроси його до нас у гості. Добре?
- Добре, - відповідає чоловік, - як ти сказала, так і зроблю.
Побрав він камінь і пішов на базар. Віддав він цей камінь синові скарбника за півціни. Син скарбника так зрадів, що запросив його до себе додому - випити й закусити разом, потай сподіваючись, що він і ще як-небудь зможе використовувати такого простачка..
Прийшли вони у будинок царського скарбника. Поговорили про той про сем, просиділи до обіду. Потім слуги накрили стіл, син скарбника й купець ялини й пили до самого вечора.
На інший день син скарбника, як вони вмовилися, прийшов у гості у будинок купця.
Просиділи вони цілий день, їли й пили, бенкетували, а опівночі, зовсім сп'янівши, заснули.
Устала серед ночі царська дочка, побрала кинджал і із силою встромила його у живіт своєму кривдникові. Він отут хе випустив дух. Розбудила вона свого муха.
- Я нарешті помстилася, - говорить вона. - Тепер відвези труп на цвинтар і зарий його там же де цей негідник праг мене закопати.
Чоловік бачить: нічого не поробиш, зробив, як ясена йому веліла.
- Тепер нам треба зникнути, - говорить дружина - виїхати у іншу країну, а то нас тут царські кати стратять. Поїдемо у Стамбул, будемо там жити, подивимося, як справа обернеться.
- Добре, -говорить чоловік. - Нехай буде по-твоєму. Подивимося, що вийде. Купив чоловік на базарі двох гарні коней, зібрали вони свої пожитки й
Поїхали у Стамбул. Їдуть вони, їдуть день, два, три дні. Дочка пануючи дуже утомилася, зовсім знесиліла.
- Зупинимося тут, - говорить вона чоловікові.- Тут джерельце, поп'ємо води, небагато поспимо й далі поїдемо.
Після сніданку царська дочка заснула, а чоловік залишився стерегти добро. Сидить він і думає: Цікаво, є чи у моєї дружини ще камінь, або вуж зовсім ми злиденні?
Подивився, а у неї у волосся уплетена червона суконочка, на неї нашита ціла дюжина дорогоцінних каменів.
Зрадів чоловік, побрав сукнину, поклав на траву й любується блиском каменів.
Раптом, звідки не візьмися, налетіла ворона. Вона прийняла червону сукнину за шматок м'яса, схопила її й у ту ж мить полетіла.
Молодий чоловік кинувся за нею, не піймав, став плакати, рвати на собі волосся, так не повернеш.
Уже й не знає, як йому дружині у очі подивитися. Розв'язав він так: піду один, зароблю багато грошей, щоб дружину самому містити. Та поки дружина не прокинулася, сіл він на коня й поскакав. Їхав він верхи день, два, три дні, тиждень, дві, три тижні, доїхав до Тифлиса. Став шукати роботу, у усіх розпитувати, зустрів з однією багатою людиною.
- Братик, - говорить та людина, - є у мене місце садівника. Якщо прагнеш, найманню тебе, будеш у мене служити.
- Ну що ж, - говорить молодий купець, - із задоволенням.
Найнявся у садівники, працював від зорі до зорі, усе у саду робив і по будинкові допомагав, сил не жалував, згодом не вважався.
Прожив купець так кілька років, заробив порядно грошей.
- Давай мені розрахунки, хазяїн, - говорить він одного чудового дня. Хазяїн став його вмовляти залишитися. Шкода йому було відпускати такого
Гарного працівника. Але той настояв на своєму.
- Добре, - говорить хазяїн.- Добре ти працював, і заплачу я тобі добре, тільки спили на прощання той засохла тополя у саду, щоб він вид не псував. Спиляєш його, нарубаєш на дрова - і йди з миром.
Спиляв купець тополя, розпиляв стовбур, нарубав на поліна, навантажив на віз і став наостанку друзки збирати. Бачить: лежить на землі сукнина його дружини, і всі дорогоцінні камені цілі. Подумайте тільки: на цій тополі було
Вороняччя гніздо, ворона й притягла сюди крадену річ!
Отут чоловік царської дочки просто обімлів від щастя й відправився у Стамбул розшукувати свою дружину.
Що ж було з його дружиною? Прокинулася вона тоді у струмка, бачить: ні чоловіка, ні коня його, ні дорогоцінних каменів немає. Подумала, що напали на них грабіжники, а чоловіка зв'язали й із собою відвезли. Сумна, села вона на свого коня й одна відправилася у місто Стамбул. На останні гроші відкрила там караван-сарай і стала брати за нічліг дуже дешеву плату, щоб усі бідні люди могли там зупинятися. Подумала вона: Може, і чоловік мій добереться до Стамбула й приїде у мій готель?
А чоловік її дійсно через кілька років добрався до Стамбула. Дорогоцінні камінчики він продавати не праг, тому розшукав у місті найдешевший караван-сарай.
Прийшов він, запитав собі найдешевшу кімнату й поселився у ній.
Побачивши нового мешканця, дочка пануючи відразу довідалася у ньому свого чоловіка, але поки до пори не стала йому нічого говорити, і від нього увесь час ховалася.
А що ж цар? Усі ці роки він шукав свою дочку.
Здається, немає такого місця на землі, куди б він не посилав людей, але знайти її ніхто не міг.
Викликав він якось до себе скарбника й говорить йому:
- У мене дочка пропала, у тебе син. Та ніхто їх не може знайти. Давай переодягнемося бідними людьми й підемо по світлі самі - шукати своїх дітей.
- Багато лета здраствувати тобі, цар, - говорить скарбник.- Твоя правда. Підемо.
Цар і скарбник одяглися бідняками, побрали із собою їжі й пішли. Ходили, ходили, усе світло виходили, ніяк не можуть знайти ні сина, ні дочка.
Зрештою розв'язали: підемо у місто Стамбул, там багато народу, поспрашиваем.
Прийшли вони у Стамбул і говорять:
- Ми бідні люди, чи немає тут караван-сараю для бідних чужоземців?
- Як не бути, - відповідають їм, - є, - і вказали караван-сарай, який містила царська дочка.
Побачивши батька й скарбника, вона негайно їх довідалася, але не показала виду. Накрила стіл для них, виставила всі страви, які у неї тільки були, і посадила за стіл усіх постояльців караван-сараю.
Коли гості небагато подвипили, господарка у них запитує:
- Гості мої, що ви за люди, хто ви й звідки? Розповідайте мені. Почни ти, - звернулася вона до свого чоловіка.
Той розповів про всі свої пригоди. Тільки сказав він, що поранена дівчина виявилася дочкою пануючи, як підхопився бідно одягнений гість і закричав:
- Але ж я і є той цар! Знайди ж мою дочку! Крім тебе, ніхто не зможе цього зробити!
Отут у розмову втрутилася господарка караван-сараю.
- Скарбник, - сказала вона одному з гостей, - дочку пануючи намагався вбити твій син! Не шукай його, він одержав по заслугах. А твою дочку я зараз приведу, - сказала вона паную.
Вийшла вона у іншу кімнату, одяглася у своє колишнє плаття, зачесалася й вийшла до гостей. Її батько й чоловік обоє кинулися до неї. Стали її обіймати й плакати від радості. Та почалися отут бенкет і веселощі, яких світло не бачив.
З неба впало три яблука: одне-мені, інше - вам, а третє - усім добрим людям.