Було воно або не було, за сімдесятьма сьома державами, по цю сторону моря далекого жив одного разу бідний дроворуб. Бідний був, як церковна миша, навіть ще бідніше. Зі світанку до заходу у лісі дерева валив, а на обід так на вечерю нічого, крім скиби черствого хліба, заробити не міг.
Ось сидить він одного разу під деревом, хліб жує, раптом бачить, звідки не візьмися, коштує перед ним сивий старий.
- Дай, - говорить, - і мені хлібця.
- Як не дати, - посміхнувся дроворуб, - бачу я, що твоя милість і мене бідніше.
Розламав він хліб навпіл і одну половину дав старому.
- Так знай же, бідна людина, - сказав отут старий, - добрих я нагороджую, а злих караю. Ти із мною останнім шматком поділився, за твоє добро і я тобі добром відплачу.
"Якого вуж добра чекати мені від цього прадавнього старця!" – подумав дроворуб, але вголос нічого не сказав.
А старий вийняв з торби скатертина й говорить дроворубові:
- Дарую тобі цю скатертину, бідна людина. Як проголодаешься, скажи: "Скатерка, скатерка, накривай на стіл!" - і у ту ж мить з'явиться перед
Тобою стіл, а на столі - усяка їжа, яку душа твоя побажає, ока так рота зажадають.
Подякував бідняк за подарунок, попрощався зі старцем і пішов додому. А сам думає: "Ну й нехай старий прихвастнул, скатертина й сама по собі грошей коштує. Але треба Усе-таки испробовать її, як проголодаюсь". Саме собою, цього довго чекати не довелося: небагато всього й пройшов дроворуб, а у животі вуж гурчить. Отут саме корчма здалася. "Добре, - думає дроворуб, - зайду у корчму, там і випробую скатерку". Увійшов він, сіл за стіл, вийняв скатерку з торби й наказує:
- Скатерка, скатерка, накривай на стіл!
Ну, чудо так чудо! Скатерка миттю розвернулася, накрила стіл - дроворуб і оком моргнути не встигнув, а на столі яких тільки страв не було! Булка біла, порося смажене, млинці із сиром, голубці, курка фарширована... Підбігає корчмар до нього, руками сплескує:
- Де ж ви скатертина таку добули, мила людина? Дроворуб усі йому розповів.
Ох як полюбили його з ходу що корчмар, що корчмарша! Підсіли обоє до стола, разом з ним бенкетували. Бідний дроворуб і додому не пішов, залишився у корчмі ночувати. Корчмарша сама йому постіль послала, почекала, коли він засне.
Адже тільки цього й чекала! Ледь заснув дроворуб, вона з торби його скатертина витяглася, нашвидку зшила точно таку ж і у торбу поклала. Ранком пішов бідний дроворуб далі, до самого будинку не зупинявся. Прийшов і радісно так говорить дружині:
- Ну, дружина, тепер ми з тобою заживемо! Приніс я таку скатертину, що коштує мені слово сказати, з'явиться на ній їжі всякої сила-силенна, на усе село вистачить!
- Уж ви, чоловік, не дурієте мені голову, - говорить дружина. - Або розуму ви втратилися?
Вихопив дроворуб скатертина з торби й наказує:
- Скатерка, скатерка, накривай на стіл!
Так адже цієї скатертини хоч сто раз скажи, користі не буде.
- Ах, безстидник, над дружиною потіху влаштували, - розсердилася дружина.- Ступайте-но краще назад у ліс. Удома й шматка хліба немає.
- Але послухай, дружина, той-те-один-те раз вийшло всі! - не вгамовував бідний дроворуб.
А того, що у корчмі чудо-скатертина йому підмінили, і у думках у нього не було.
Похнюпилася бідна людина, знову у ліс пішов, став дерева рубати, як колись, опівдні присів біля великого дерева, вийняв шматочок черствого хліба. "Цікаво, - думає, - може, і нині той сивий старець подарує?"А дідок уже отут як отут, знову попросив хліба шматочок.
- З радістю поділюся чому бог послав, дідок, - сказав дроворуб, - хоча вчора ти мене дуже скривдив. Скатерка-Те твоя один тільки раз мене погодувала, а більше не захотіла, скільки я не просив: "Скатерка, скатерка, накрий на стіл!"
- Виходить, не та це скатертина, яку я тобі дав, - сказав старий.-Підмінили, повинне бути. Ну, не горюй, цього разу я баранчика тобі подарую. Ти йому тільки скажи: "Баранчик, баранчик, станцюй!" - і відразу з вовни його золото градами посиплеться. Тільки дивися, щоб і його у тебе не украли. Витягся він отут з торби білого баранчика, віддав дроворубові, а сам зник,
Начебто крізь землю провалився.
Зрадів бідний дроворуб, більше й гілочки не зрубав, веселий, додому заспішив. Але не стерпів, загорнув у корчму: дуже вуж хотілося перед корчмарем похвастатися, якого чудо-баранчика йому старий подарував.
- Ну-но, покажи, невже справді так? - стали його корчмар з корчмаршей подначивать..
Бідний дроворуб і скажи:
- Баранчик, баранчик, станцюй!
Та посипалися отут золоті монети що твій гради! Ну й чудо! А бідний дроворуб корчмаршу так корчмаря подбадривает:
- Ви підбирайте, не соромтеся, у мене-те тепер гроші будуть завжди, як тільки знадобляться!
Але, мабуть, корчмареві з корчмаршей і цього здалося мало. Уночі, коли заснув дроворуб, украли вони його баранчика, а замість нього іншого поставили, точнісінько на вид такого ж.
Що говорити! Прийшов дроворуб додому, сказав: "Баранчик, баранчик, станцюй!" - а баранчик знай собі бекає. Які танці! Бідний дроворуб свариться, дружина його плаче - горює, бідна, що чоловік розумом рушив.
Знову пішов дроворуб у ліс, так міцно придавила його сум, робота з рук валиться. Опівдні сіл він під дерево перекусити, вийняв хліб, але шматок не йшов у горло. Сидить дроворуб, горює, глядь - перед ним знову сивий дідок, але цього разу хлібця не просить.
- Горюєш, бідна людина? - запитує дідок.- Баранчика, видне, теж втратився? Ну, так знай: і скатертина, і баранчика корчмар з корчмаршей украли. Але ти не засмучуйся, я тобі ще раз допоможу за доброту твою. Побери-но ось цей ціпок, ступай у корчму й скажи: "Бий, не жалуй, моя паличка!" Вона доти буде їх бити, Доки не віддадуть тобі баранчика й скатертина. Але вуж ціпок цю ти бережи як зіницю ока, вона адже така, що й із цілим військом попорається за твоїм наказом.
Бідний дроворуб навіть подякувати не встигнув старого, зник він, немов його й не було.
Ледве не бігцем кинувся дроворуб у корчму, жодного разу не зупинився навіть, щоб дух перевести. Спершу просив по-гарному скатертину так баранчика повернути йому, а як зрозумів, що користі не буде, сказав:
- Бий, не жалуй, моя паличка!
Ех, що отут почалося! Закрутився ціпок, по спинах корчмаря з корчмаршей застрибала - по спинах, по головах, по всіх іншим місцям, поки безсоромні злодії не запросили пощади. Отут уже віддали вони й скатертина, і баранчика.
Зрадів дроворуб, сам не свій від радості додому побіг вітру швидше, праг скоріше дружині довести, що правду одну говорив. Прибіг додому, сказав:
- Скатерка, скатерка, накривай на стіл!
Скатертина на столі розвернулася, і вже яких тільки страв там не було, усе село на бенкет скликали, тільки-но попоралися. Тоді дроворуб говорить:
- Баранчик, баранчик, станцюй! Та посипалося золото градами! Пішов отут слух по всій державі й ще на криві вершки
Далі, що бідняк дроворуб чудо-скатертиною й чудо-баранчиком розжився; із усіх кінців приїжджали люди чудам подивуватися - герцоги, графи, барони, лихі молодці-цигани. А одного разу й король власною персоною подарував. Говорить король дроворубові:
- Чув я про твою чудо-скатертина й про чарівного барана. Приїхав ось подивитися, чи правда, що мені говорили. Але коли виявиться, що даремно я сюди тягся, бути твоїй голові на колі, так і знай!
Ну, бідному дроворубові лякатися-те нема чого. Сказав він скатертини:
- Скатерка, скатерка, накривай на стіл!
Таке частування королеві поставив, що той їв-пилок до відвалу, ще й пальці облизав.
- Тепер барана показуй! - наказав король.
- Баранчик, баранчик, станцюй! - сказав дроворуб.
Танцює баранчик, золото градами сиплеться, у короля ока розбігаються.
- Що ж, бачу я, ти людям голову не морочив, - сказав король.- А тепер слухай моє веління: завтра опівдні я повернуся у палац - щоб скатертина й баранчик уже там були!
Злякався бідний дроворуб: "Що ж робити-те? Адже король жартувати не любить, не послухаюся - бути моїй голові на колі!"Тому що, прагнете вірте, прагнете ні, а тільки позаздрив король бідному дроворубові через чудо-скатертини й баранчика!
Мучився бідний дроворуб, горював-засмучувався, ніч не спав. А під кінець вирішився: не понесе він королеві ні скатертини, ні баранчика, а тих, хто прийде за ними, ціпком волшебною зустріне!
На інший день увечері й правда під'їжджає головний придворний з дюжиною солдатів і наказує дроворубові з ними разом у шлях збиратися так баранчика й скатертина із собою прихопити.
- Зараз я, зараз, - сказав бідняк, - почекайте чуйний! - А сам ціпку підморгує: - Бий, не жалуй, моя паличка!
Ціпку тієї повторювати не потрібно - пустилася по спинах гостей незваних
Танцювати, і головному придворному й солдатам міцно дісталося, бігцем до палацу
Бігли; так і так, королеві доповідають.
Ех і Розсердився король! Велів у труби сурмити, усе своє військо зібрав і пішов війною на бідного дроворуба. А той і війська величезного не злякався, сказав паличці: "Бий, не жалуй!" - і вона так короля по голові саднула, що він звалився з коня намертво, зла душа. Ціпок меж тем по військові прогулюється, хвилини не пройшло - лежить військо на землі повалене. Те-Те було радості по всій країні, як довідалися люди, що злий король богу душу віддав. Зібрався народ, королем дроворуба вибрали. Дуже його усе любили.
Та королем він гарним був, може, і нині живе, коли не помер.