По ту сторону скляних гір, за шовковим - лугом, стояв неходжений, небачений густий ліс. У неходженому, небаченому густому лісі, у самій його хащі, жила стара ведмедиця. У старої ведмедиці було два сини. Коли ведмежата підросли, розв'язали вони піти по білу світу щастя шукати. Спочатку пішли вони до матері й, як ведеться, розпрощалися з нею. Обійняла стара ведмедиця синів і покарала ним ніколи не розставатися один з одним.
Обіцяли ведмежата виконати наказ матері й рушили у дорогу-дорогу. Спочатку пішли вони по опушці лісу, а звідти - у поле. Ішли вони, ішли. Та день ішли, і іншої йшли. Нарешті всі припаси у них скінчилися. А по дорозі дістати було нема чого.
Понурі брели рядком ведмежата.
- Е, братик, до чого ж мені їсти хочеться! - поскаржився молодший.
- А мені й того пущі! - скрушно покачав головою старший.
Так вони усе йшли так ішли, Доки раптом не набрели на більшу круглу голівку сиру. Прагли було поділити її по справедливості, нарівно, але не зуміли.
Жадібність здолала ведмежат, кожний боявся, що іншому дістанеться більша половина.
Сперечалися вони, лаялися, ричали, як раптом підійшла до них лисиця.
- Про що ви спорете, молоді люди? - запитала крутійка. Ведмежата розповіли про своє лихо.
- Яка ж це лихо? - сказала лисиця. - Це не лихо! Давайте я вам поділю сир нарівно: мені що молодший, що старший - усе одне.
- Ось це добре! - викликнули з радістю ведмежата. - Делі! Лисичка побрала сир і розламала його надвоє. Але стара крутійка розламала голівку так, щоб один шматок був більше іншого. Ведмежата враз закричали:
- Цей більше! Лисиця заспокоїла їх:
- Тихіше, молоді люди! Та це лихо - не лихо. Малість терпіння - зараз усе влагоджу.
Вона відкусила добрий шматок від більшої половини й проковтнула його. Тепер більшим став менший шматок.
- Та так нерівно! - затурбувалися ведмежата. Лисиця подивилася на них з докором.
- Ну, повно, повно! - сказала вона. - Я сама знаю свою справу!
Та вона відкусила від більшої половини здоровенний шматок. Тепер більший шматок став меншим.
- Та так нерівно! - закричали ведмежата у тривозі.
- Так буде вам! - сказала лисиця, із труднощами перевертаючи мовою, тому що рота її був набитий вкуснейшим сиром. - Ще сама малість - і буде нарівно. Так і йшла дільба. Ведмежата тільки чорними носами водили туди-сюди - від більшого до меншого, від меншого до більшого шматка. Доки лисиця не наситилася, вона усе ділила й ділила.
На той час, як шматки зрівнялися, ведмежатам майже сиру не залишилося: дві крихітні крихти!
- Ну що ж, - сказала лисиця, - хоч і помалу, так зате нарівно! Приємного вам апетиту, ведмежата! - захихикала й, помахавши хвостом, утекла. Так-Те ось буває з тими, хто жадує.