Жив на світі бідняк, і нічогісінько у нього не було, зате діточок було більше, ніж дірочок у ситі. Ніяк не міг бідняк дітей прокормити - один день поїдять абияк, а інший день і зовсім так. Горює бідняк, не знає, що йому робити.
- Підросли адже вже, не маленькі, - повторює батько синам, - ступайте найміться до кого-нікому у служіння.
Так тільки сини виросли один іншого ледащій, усе норовили за отцовой спиною відсиджуватися. Хоча всі, так не усе. Найменший діловий був хлопчик, не міг він дивитися на те, як брати його цілісінький день байдики б'ють.
- А Та вірно, подамся я службу собі пошукати, - сказав він батькові, - либонь і знайду що-небудь підходяще.
Покивав йому батько головою: що бідній людині робити піде синок, одним ротом буде менше.
Та пішов молодший син по світлі бродити, по горах і долам. Одного разу ввечері у селенье прийшов. Довідався від людей, що живе у тому селі багатій, овець у нього що зірок у небі, і потрібний йому для отари пастух. Пішов хлопчик до багатія прямо у будинок, так і так, розповідає.
- Ну що ж, - говорить хазяїн, - ти у саму пору з'явився, я адже тільки що свого вівчаря прогнав. Заступай на його місце. Коли цілий рік у отарі не трапиться втрати, якщо збережеш усіх овець моїх честь по честі, винагороджу тебе щедро, побачиш.
Так і вмовилися: коли через рік про цю саму пору жодна вівця не пропаде з отари, дасть хазяїн за те пастухові барана златорунного, і заживе бідняцький син паном - вуж такий це баран особливий.
- Будь по-твоєму, хазяїн, ось моя рука - не свинячья нога, - сказав хлопець, і вдарили вони по руках, як між угорцями водиться.
Дав йому хазяїн сопілка солодкозвучну, щедро едою постачив, і погнав хлопчик отару у луги.
Потрібне вам сказати, що хазяїн той три дні за рік уважав, так ось лихо - ніяк не попадався йому дотепер пастух, який би цей рік витримав. А справа-те у тому, що пастух повинен був днем і вночі отару стерегти, око не стуляючи, інакше, тільки задрімає, вовки стільки овець віднесуть, скільки біднякові на усе життя вистачило б.
Однак наш хлопчик не дрімав, сторожив справно. А як стала сон змагати, вийняв він свирельку солодкозвучну й ну відіграти на ній так награвати. Що отут почалося! Скільки не було овець у отарі, усі, як одна, пустилися танцювати. А поперед усіх - златорунний баран. Цей баран усе біля хлопчика тримався й танцював тепер краще всіх, чинно так красиво, не надивишся.:
Так годинка й пройшла, рік домовлений минув, і погнав пастух отару назад; неподалік від воріт дістав він сопілка солодкозвучну, заграв, і вівці, пританцьовуючи, пішли у двір. Посередині двору хазяїн стояв і вважав ягничок. Побачив, що жодна не пропала, ока так і заблищали.
- Ну, хлопчик, я тобі ось що скажу: старість моя вже не за горами, полжизни прожите, а такого пастуха у мене ще не бувало. Віддам я тобі барана златорунного, як обіцяв, нехай він принесе тобі щастя. Зрадів хлопчик, від радості місця собі не знаходить. Розпрощався з хазяїном чин по чину й зі златорунним бараном додому покрокував. Ішли вони потихеньку, особливо не квапилися й надвечір добрішали до якогось села. Постукався пастух у гарний будинок, попросився у хазяїна на нічліг.
- Гість у будинку - божий дарунок, - сказала добра людина, - заходь, синок, розташовуйся.
Увійшов хлопчик, але й барана златорунного у дворі не залишив, із собою у будинок привів. Уже як його усе розглядали, як любувалися! А більше всіх - дочка хазяйська, дивилася, не могла надивитися, усю ніч очей не зімкнула, про барана златорунном думала. Та надумала: устала з постелі, тихо прокралася до барана, щоб, поки хлопчик спить, вивести чудо-барана у двір і де-небудь сховати до часу. Так тільки що із цієї витівки її вийшло? Обхопила вона руками барана за спину, а руки-те до рунь і приклеїлися! Обидві приклеїлися - не відірвати. Прокинувся хлопець, бачить - дівчина до спини барана приклеїлася, подумав: "Що ж тепер робити? Треба адже далі рухатися, не залишати ж барана... а дівчина, коли так, пускай теж іде". Сказане - зроблене. Вийшли всі троє на вулицю, бере пастух сопілка солодкозвучну й давай играть-наяривать. А баран як пішов танцювати, а дівчина у нього на спині ну ногами пританцьовувати. Чудеса, та й годі, по вулиці пил стовпом. Якась жінка побачила й, як була з лопатою, тільки-тільки хліб у піч посадивши, вибігла на вулицю й пустилася дівицю ушановувати так лопатою охаживать:
- Ось тобі, ось тобі, дурепа безмозка, і не соромно тобі, дівчині, едак осоромлюватися? Ось же тобі, ось тобі!
Так тільки недовго вона розорялася, лопатою розмахувала. Лопата раптом - стоп! - до спини дівиці приклеїлася, жінка - до рукояті, а хлопець-те знай відіграє-награє, а баран пританцьовує, і дівчина - у нього на спині, і лопата - у неї по спині, і жінка та лайлива за лопатою кружляється. Так і йшли-танцювали по вулиці.
Вулицю пройшли, бачать, церква коштує, і виходить із церкви священик, а за ним і паства його. Парафіяни сміються, а священик розгнівався міцно.
- Нечестивці, - кричить, - екое позорище вчинили, та ще у свято! Підбігає він до жінки так тростиною її! Ан єдиний раз і вдарив - тростину миттю приклеїлася до спини жінки, сам святий батько до іншого кінця тростини приклеївся та й пішов слідом за всіма, пританцьовуючи. Запричитали отут баби, заохали, руками сплескують:
- Ох, ох, ще поведуть від нас златоуста нашого! Люди, люди, не допустимо, відстоїмо святого батька!
Отут усе село піднялося, святого батька доганяти кинулася, тільки б ухопитися так назад відтягнути. Так справа-те непросте вийшло: хто його не торкнеться, отут і прилипне, і так один за іншим. А хлопець знай на свирельке своєї свистить, а баран танцює, і дівиця у нього на спині пританцовивает, лопата по ній танцює, жінка-крикуха за лопатою кружляється, її саме тростина обхаживает, за тростину священик чіпляється, своє викоблучивает, а за ним усе село ходуном ходить.
Танцювали, танцювали, так і у місто прийшли. Місто не просте, сам король у ньому живе. Загорнув наш пастух у корчму, сопілку у торбинку засунув: нехай-но передохне баран златорунний, та й село вся теж. Став пастух корчмаря розпитувати, що за місто такий? Корчмар йому пояснює: королівське місто, король тут живе. Так, слово за слово, і про той розповів, що король-те шпарко горює через дочку своєї красуні: живе королевна на світі, і жодного разу не бачили навіть посмішки на її світлому личку. Оголосив король всенародно, що віддасть свою дочку за того, хто її розсмішити зуміє, так тільки даремні були всі старання - королевна як і раніше сумовита й сумна, немов небо у осінню непогодь. "Добре, - подумав пастух, - треба й мені щастя спробувати, раптом так розсмішу королевну". Пішов пастух до короля. Поруч із ним баран, за бараном усе село йде. Танцювати не танцює: не став пастух сопілка на вулиці виймати. У палаці пастух велів докласти про себе королеві.
- Прагну, - говорить, - спробувати, може, і зумію королевну розсмішити.
- Що ж, синок, будь по-твоєму, - відповідає король, - спробуй і ти. Але якщо не зумієш її розсмішити, бути твоїй голові на колі.
- Ех, государ панотець, - говорить пастух, - другому життя не бувати, смертиньки не минути, будь що буде, а я Усе-таки спробую. Нехай тільки королевна на терраску вийде.
Із цими словами спустився пастух у двір, а король разом з дочкою на терраску вийшов - коштують чекають, що там пастух затіяв, на які витівки майстер. А пастух і чекати не змусив. Вийняв з торбинки сопілка сладкогласную та й заграв на ній. Ох, почався отут танок, не вистачало тільки нас: танцює баран, на спині у нього дівиця пританцовивает, лопата по її спині танцює, жінка-крикуха за лопатою звивається, її саме тростина обхаживает, за тростину священик чіпляється, своє викоблучивает, а за ним усе село ходуном ходить.
- Світло не бачило таких танців, - веселиться король.
Сміється король, а королевна, королевна-те йому вторить! Та придворні усе регочуть до сліз. Отут баран як підстрибне, а потім і ще, так усе вище дівиця раптом зіскочила з нього, лопата убік відлетіла, жінка-крикуха від лопати звільнилася та й від тростини священниковой, священик теж за тростину триматися не став, отут і усе село златоуста свого відпустило - кожний сам по собі у танці кружляється, друг перед дружкой виплясивает. Заблагав король:
- Вистачить їм танцювати, не те помру зі сміху, і королевна моя помре теж.
- Ну, коли так, будь по-вашому, - сказав пастух, сопілка у торбинку сховав, і негайно танцю кінець настав.
- Слухай мене, пастух-молодець, - сказав король, - за те, що дочку мою зумів розсмішити, бери її у дружин і половину мого королівства на додачу. Призвали священика сільського до короля, додому не пустили, і він умить молодих обвінчав. Бенкетувала у палаці на весіллі й усе село, цигани прийшли, і їх за стіл посадили. А молодий король, пастух колишній, негайно велів карети шестериком запрягти й послав їх за батьком своїм так за братами. Добром щедро з ріднею поділився, усіх у люди вивів. Так і живуть вони у тих краях, коли не померли.