У літнього бідняка і його беззубої дружини було три дорослі сини. Оскільки батьки були дуже бідні, діти не одержали ніякого утвору. Вони були неуками, не вміли читати й писати й не знали жодного ремесла. Куди годилися такі невігласи? Хоча батьки мріяли, щоб їх діти хоч чомусь навчилися, бідність вставала їм поперек дороги. Так що сини були нічим не краще, чим просто ходячі мішки з м'ясом і костями.
Але у них була багата й добра тітка, що жила неподалік від їхньої хатини. Одного разу батьки відвели синів до тітки, залишивши їх під її доглядом і дозволивши їй надходити з ними так, як вона порахує потрібним. У тітки було дуже добре серце, і їй завжди хотілося що-небудь зробити для хлопчиків. Щораз, відвідуючи своєї бідної родички, вона запитувала батьків, не чи може вона їм чим-небудь допомогти. Вони ж звичайно швидко відмовлялися, побоюючись, що тітка забере їхніх синів і використовує у власних цілях. Але тепер усе змінилося, хлопчики були у її розпорядженні, і тітка почувала себе дуже щасливої. Вона їх досита нагодувала й купила їм новий одяг. У перший раз у житті вони довідалися, що таке смачна їжа й гарний одяг. Але вже через кілька днів тітка змінила своє відношення до них, розв'язавши, що ці хлопчики — лише зайві роти у її будинку. Вони виявилися не здатні запам'ятати нічого з того, чому вона намагалася їх навчити. Хлопчики виривали друг у друга з рота шматок хліба й рвали одяг, постійно проводячи час у бійках за їжу й убрання. Отже, тітка розв'язала відіслати їх з око геть, щоб їм довелося зайнятися справою. Призвавши хлопчиків до себе, вона сказала: «Деякі люди — умілі кравці, інші — майстри по розпису, треті превстигнули у столярному ремеслі. Буде дуже добре, якщо кожний з вас зуміє вивчитися якому-небудь ремеслу. Я дам вам із собою грошей, щоб ви змогли заплатити за навчання. Та якщо ви превстигнете у початій справі, то я щедро винагороджу вас».
Три брати були згодні, і вона дала кожному з них по сотні сангов. Після цього вони благополучно відправилися шукати тих, хто навчив би їх хоч якому-небудь ремеслу. По дорозі їм зустріли три людини. Вони запитали братів, куди ті шлях тримають.
- Ми — три брати і йдемо вчитися ремеслу, — відповіли хлопчики.
- А ми — три теслі, — відповіли три людини й погодилися побрати на виучку одного із братів. З ними пішов старший.
Два інших хлопчика продовжили своя подорож, і їм знову зустрілися три людини, які задали той же саме питання.
- Ми — брати й тримаємо шлях у далекі країни, щоб вивчитися якому-небудь ремеслу, — сказали брати.
- А ми художники й можемо побрати одного з вас до себе у учні, — відповіли три людини. Середній брат пішов разом з ними.
Залишившись один у дикій глухомані, молодший брат не знав, куди йому направитися. Та тоді він просто пішов туди, куди вели його ноги. При цьому він не переставав сподіватися на те, що йому теж зустрінуть три людини, які погодяться його чому-небудь навчити. Він ішов багато днів підряд, але йому так ніхто й не зустрівся. Ті гроші, що дала йому тітка, майже закінчилися, і хлопець почав всерйоз побоюватися, що так і залишиться до кінця своїх днів неуком. Він думав, що краще вуж сгинуть де-небудь у безвісності, чим вернутися додому, так і не довідавшись ніякого ремесла.
Але ні, удача йому Усе-таки не змінила. Одного разу він зустрів сімох людей, які запитали, куди він направляється зовсім один.
- Нас було три брати. Тітка послала нас вчитися ремеслу, — сказав хлопчик. - Старший брат пішов із трьома теслями вчитися плотницкому справі, середнього забрали із собою художники, пообіцявши навчити тому, що знають самі, а я залишився один і тепер теж шукаю кого-небудь, хто б побрав мене у учні.
Семеро людей не сказали хлопчикові, у чому полягало їхнє ремесло, однак пообіцяли побрати його на виучку й дозволили піти разом з ними. А він був так щасливий, що зустрівся із цими сьома добрими людьми, що зовсім забув з'ясувати, чому буде вчитися. Вони ж були дуже спритними й знаменитими злодіями, що прославилися тим, що, перш ніж кого-небудь ограбувати, завжди попереджали жертву про час свого прибуття.
Прийшовши у село, злодії звичайно сповіщали всі багаті сім'ї про те, що прийшли за їхнім добром. Усе вживали подвійних заходів обережності, але сім братів настільки превстигнули у своїй майстерності, що наступного дня багатії скаржилися один одному: « У мене украли таку-те річ, а у сусіда — таку-те». Почувши про цю напасть, король видав письмовий указ, який говорив: «Я кидаю виклик сімом братам. Нехай вони призначать час і спробують украсти мою золоту вазу. Якщо вони у цьому пруспеют, то можуть просити у мене будь-якої милості».
«Ми ухвалюємо твій виклик. На четвертий день, уважаючи із цього, ми украдемо твою вазу. Тому прийми всі можливі заходи, щоб вона не потрапила до нас у руки», — відповіли брати королеві.
Король негайно призвав до себе всіх міністрів і стражників і велів їм берегти золоту вазу, не стуляючи око, а коли з'являться сім братів, прикінчити їх на місці. Біля огорожі були розставлені солдати, тристулкові палацові двері були замкнені на подвійний засув, біля кожних воріт посаджене по злісному псові. Вазу поставили на стіл у дворі, а навколо щільним кільцем устали міністри, що не спускали з неї око ні днем ні вночі. При таких ретельних запобіжний заходах і такій посиленій охороні всі були абсолютно спокійні й певен у тому, що жоден злодій, яким би спритним він не був, не зможе дібратися до цієї вази, не говорячи вже про те, щоб її украсти.
За день до крадіжки один із братів, переодягшись, відправився у палац глянути на королівські готування. Дізнавшись, де тримають вазу й усе інше, брати побрали довге стебло бамбука Потім вони вбили козу й зміцнили її сечовий міхур на кінці стебла, так так, щоб його можна було надути, дунувши з іншого кінця. Тою самою ніччю троє з них прихопили із собою це пристосування й, забравшись на дах палацу, сталі чекати, поки міністри заснуть. Прождавши довгий час і побачивши, що міністри й не збираються спати, брати почали кидати у них пил. Незабаром усі міністри терли очі, забувши про вазу. Тим часом брати простягнули стебло бамбука до вази й вилучили усередину неї козячий сечовий міхур. Коштувало їм подути, як міхур роздувся й заповнив собою вазу. Тепер її можна було безперешкодно підняти й віднести із собою.
Коли пил осів і міністри протерли очі, то вони виявили пропажу. Міністри прокляли геть усе й почали лаятися на палацову варту за те, що та пропустила злодіїв, а стражники у свою чергу кляли міністрів за те, що те погано дивилися за вазою. Так вони лаялися, образливі слова літали зі сторони убік, і всюди панував повний хаос.
Король був не дуже здивований, довідавшись про те, що сім братів украли вазу. Він не став нікого винити й лаяти, а відправив до братів гінця із проханням її повернути, ще раз нагадавши їм про свою обіцянку заплатити за неї будь-які гроші. Він дозволив також займатися ним своїм ремеслом, не страшачи ніякої кари. Одержавши за вазу пристойний викуп, сім братів покинули місто, щоб продовжити своє заняття у іншому місці.
Протягом довгих восьми років хлопчик, що відправився у шлях, щоб опанувати тлумачним ремеслом, навчався злодійському мистецтву у семи братів. Іноді він допомагав їм, а часом сам ходив красти. Через вісім років він настільки глибоко вивчив це ремесло, що розв'язав повернутися додому, хоча й не був впевнений у тому, що тітка схвалить його вибір.
Два інші брата вже повернулися додому. Один з них став дуже гарним теслею, а другий — художником. Батьки й тітка залишилися дуже задоволені ними. Вони піднесли масляні лампадки богам на подяку за те, що хлопчики добилися успіху, і піднесли молитви про те, щоб і далі їм супроводжувала удача. Два брати працювали так ретельно, що вже через рік змогли переїхати разом з батьками з малюсінької хатини у просторий будинок. Добробут старших братів зростала година від години, і процвітання стояло вже на порозі. Жителі села заздрили їхнім батькам, на яких раніше вони поглядали звисока. Тітка винагородила братів за ретельність, і поперед них чекало щасливе майбутнє.
А потім повернувся додому молодший брат. Його батьки, тітка й два брати думали, що він, напевно, вивчив якесь особливе ремесло, раз йому треба було на це так багато часу, і їм не терпілося довідатися, що ж воно із себе представляє. Багато днів вони бенкетували, святкуючи його повернення. Але щораз, коли йому ставили запитання про його ремесло, молодший брат відповідав: «Це дуже прибуткове заняття» — і не додавав до цього ні слова. Оскільки рідні продовжували упорствовать, він нарешті повідав їм, що став митецьким злодієм. Почувши таку відповідь, вони були жахливо розсерджені й розчаровані й веліли йому покинути їхній будинок, тому що йому було не місце серед простих, але чесних людей. Він міг відправлятися, куди прагне, і їм до цього не була справи.
Коли молодший син уже стояв на порозі, його покликала до себе тітка й утішила словами про те, що навіть злодійство або розбій можуть уважатися мистецтвом. «Я випробую твоє вміння й перевірю, чи добре ти засвоїв злодійську науку, — сказала вона. - Та якщо тобі вдасться украсти те, що я тобі велю, то я тебе теж винагороджу так само, як і твоїх братів».
Почути такі мовлення з вуст тітки строгістю, що завжди відрізнявся, було більше чому просто розрадою. Певен у своїй майстерності, юнак погодився пройти це випробування. Він знав, що немає такої речі у світі, яку він не зміг би украсти.
Тітка сказала: «Ти повинен украсти мою парчеву накидку. Але якщо тобі це не вдасться, то ти повинен будеш назавжди відмовитися від злодійства». Тітка думала, що накидку-те точно ніхто не зможе украсти, тому що вона ніколи з нею не розставалася, і була дуже здивована, коли юнак прийняв її виклик.
Раннім ранком того дня, коли він повинен був украсти накидку, юнак відправився на риболовлю. Улов був дуже гарний, і юнак віддав усю рибу тітці, яка дуже її любила. Подякувавши племінника, тітка з'їла небагато риби, а іншу залишила на кухні. Поки вона займалася рибою, юнак бродив по кімнатах і шукав місце, через яке він зміг би потім пробратися у будинок. Нарешті він побачив, що тітка забула про трубу.
Тієї ж самою ніччю, поки вона міцно спала, юнак піднявся на дах і почав нявкати біля труби, наслідуючи бродячій кішці. Тітка прокинулася й подумала, що кішка їсть її рибу. Поки вона бігала на кухню, юнак забрався до неї у спальню й украв накидку, залишивши замість неї іншу. Виявивши, що на кухні немає ніякої кішки й що на рибу ніхто не зазіхає, тітка повернулася назад у спальню й знову поринула у сон.
Ранком, виявивши пропажу, тітка не змогла стримати здивованого вигуку. Вона попросила юнака повернути накидку, пообіцявши заплатити за неї будь-які гроші.
- ПРО, моя улюблена тітка, адже це ніщо, — піддразнив її юнак. - Я можу украсти навіть тебе!
Тітка визнала, що її племінник був досить вправний у своєму ремеслі, однак його хвалькувате твердження про те, що він може украсти людину, переходило вже всі границі.
- Якщо ти мене викрадеш, то я віддам тобі половину свого майна, — сказала вона. - Але якщо нічого не вийде, то я прикінчу тебе.
Вона загрожувала племінникові, думаючи, що у такий спосіб зуміє відучити його красти й хвастатися. Вона попередила його також про те, що йому дійсно прийде викрасти її, а не просто витягтися силою з будинку, інакше вона не зарахує йому це за крадіжку. Погодившись із її умовами, юнак сказав, що прийде за нею через три дні.
«Але це неможливо, — міркувала тітка сама із собою. - Як же можна украсти людину?»
Юнак не став втрачати часу даром і відразу ж став готуватися до крадіжки. Спочатку він пішов до своїх братів і попросив їх про допомогу. Теслі він доручив вирізати з дерева фігуру людину, а художникові — її розмалювати. Коли усе було закінчено, дерев'яна людина була один до одному схожий на юнака. Він не став говорити братам, навіщо йому раптом усе це знадобилося, але подякував їм від усієї душі й зайнявся іншими готуваннями. Зарізавши вівцю, він наповнив її сечовий міхур кров'ю, а потім прив'язав його до шиї свого дерев'яного двійника.
Настав третій день. Як тільки стемніло, юнак почав рити підземний хід до будинку тітки. Незадовго до світанку він нарешті досягся будинку й оглянувся навколо. Коли він висунув голову, тітка прокинулася. Повільно вона занесла меч і вуж було приготувалася знести йому голову, як юнак сховався й виставив замість себе дерев'яну ляльку. Меч опустився. Сечовий міхур лопнув, і у усі сторони бризнула кров.
«Ось і прийшов кінець моєму бідному, невдачливому племінникові», — подумала тітка. Вона була дуже збуджена й довгий час не перестаючи сміялася, не у силах зупинитися. При цьому вона розгойдувалася зі сторони всторону, начебто п'яна, тому й не відчула, що її підняли у повітря й кудись понесли. Юнак обережно вилучив тітку у отвір підземного ходу, а потім переніс у власний будинок, де й привів у почуття. Він сказав: «Я украв Вас із вашого будинку, тітка, не застосовуючи ніякої сили. чи Можу я тепер, якщо Ви не проти, одержати обіцяну нагороду?» Як і інші жителі села, тітка була уражена його спритністю. Охоплена соромом і не произнеся ні єдиного слова, вона віддала йому половину свого стану.
А потім був улаштований бенкет горою. Юнак запросив на нього своїх батьків, братів і інших родички, і всі вони від душі повеселилися. А потім він дав слово залишити своє ремесло, і з тих пір усе жили дружно й щасливо.