Давним-давно у далекій країні жила дуже жадібна людина по імені Вангден. Незважаючи на те що він цілий рік збирав з жителів усілякі податки, йому усе видалося мало. Селяни віддавали йому останнє, і єдине, що їм залишалося після поборів, це їх власні сліди й тіні. Селянин по імені Цедуб був настільки бідний, що йому довелося продати усе своє майно, одержавши замість лише два шматочки вовняної тканини. Він послав їх на спину своєму ослові й відправився просити милостиню. Йому було жалко залишати рідний будинок, і через кожні два кроки він обертався, щоб кинути назад тужливий погляд.
Одного разу він побачив групу дітлаха, що відіграв на узбіччі з мишкою. Накинувши на шию мишки мотузку, вони кидали нещасного звірка у воду, а потім витягали й знову кидали назад. Та так багато раз, поки миша вже не почала випускати дух. Та тоді один хлопчик сказав: «Давайте здеремо з неї шкіру!» Почувши ці слова, мишка затряслася від страху. Побачивши такого видовища Цедуб згадав про мучення, які заподіяв йому багатій, і пошкодував бідне створення. Він сказав дітям: «Агов, друзі! Навіщо ви терзаєте цю маленьку мишку?»
«Не твоя справа!» — крикнув йому один із хлопчиськ. Цедуб сказав: «Чому б нам не сторгуватися? Я дам вам за цю мишу шматок вовняної тканини. Ну, що скажете?» На тому й вирішили. Викупивши мишку, Цедуб відпустив її на волю.
На інший день Цедуб побачив, як хлопчиська дражнять у пришляховому саду мавпочку. Вони навчали її різним трюкам і, коли у мавпочки щось не виходило або виходило не так, стібали її шкіряним батогом. Бідне створення корчилося й верещало від болю. Побачивши цього Цедуб згадав, як сільський староста мучив його й вибив йому зуби. Відчувши жалість до мавпочки, він виміняв її на другий шматок вовняної тканини й відпустив у ліс.
Так, ведучи за собою на приводу осла, Цедуб ішов, поки не прийшов до перехрестя доріг посередині села. Там він побачив, як мисливці дресирують молодого ведмедя, змушуючи його, на радість зевак, показувати різні фокуси. Побачивши страждання нещасної тварини, Цедуб згадав про власну гірку частку й запитав мисливців: «Що, якщо я дам вам у обмін на ведмежа осла?» Ті, недовго думаючи, погодилися. Отже, ведмідь був також відпущений на волю.
Роздавши усе, що у нього було, Цедуб залишився ні із чим. Якось уночі, добравшись до Лхаси, він зупинився у воріт будинку великого чиновника, щоб попросити що-небудь поїсти. Але трапилося так, що у цей самий момент керуючий, укравши у свого хазяїна тюк шитого полотна, біг до воріт. А назустріч йому йшла господарка. Зрозумівши, що йому не вдасться сховатися, керуючий витріщив очі й, жбурнувши тюк до ніг Цедуба, закричав: «Злодій! Злодій! Тут хтось щось украв! Тримай злодія!» Збіглася юрба, Цедуба скрутили й потягли до хазяїна.
Хазяїн був у нестямі від люті. « Як ти смієш красти мої речі! Засуньте його у мішок і киньте у ріку!» — повелів він. Коштувало йому віддати наказ, як Цедуба зв'язали й кинули у мішок. Потім мішок зав'язали й жбурнули у ріку, що текла через Лхасу. Плин підхопив мішок і віднесло б його зовсім далеко, якби він не заплутався у коріннях дерева. Цедуб думав про смерть, що насувається,. жалував про те, що розв'язав попросити милостиню у будинку чиновника, і проклинав цієї жорстокої людину і його керуючого. Видалося, йому не залишилося нічого іншого, як упокоритися й чекати, поки не проб'є його остання година.
Тим часом відпущена їм на волю миша бігала у крайки води у пошуках їжі. Наткнувшись на мішок, вона прогризла у ньому дірочку й побачила очі Цедуба. Вона відразу ж довідалася людину, колись спасшего їй життя. Вона кинулася назад на берег і скликала своїх друзів. На заклик з'явилися мавпочка й ведмежа. Вони розв'язали, що повинні врятувати Цедуба. Їм довелося чимало потрудитися, щоб розірвати мішок. Але зрештою Цедуб виявився на волі. Потім вони посадили його на колоду й кожний по черзі ніс біля свого благодійника вахту, поки двоє інших розшукували на околицях їду й розвідували обстановку. Коли настала черга ведмежати, він помітив, що неподалік щось блищить. Підійшовши ближче, він побачив коштовність, що виконує бажання. Розміром вона була, із пташине яйце. Ведмежа віднесло її Цедубу.
Обрадувавшись, Цедуб підніс молитву. «Коштовність, коштовність, нехай у мене буде триповерховий будинок з усією обстановкою, де буде багато їжі, стайня позаду й зал для торжеств попереду, а ще сад перед входом і щоб там росли всілякі фруктові дерева, і тоді ми вчотирьох зможемо вести щасливе життя».
Відразу після того, як Цедуб підніс молитву, казна-звідки з'явився просторий будинок із двором і усе інше, про що він просив. Він і його три друзі стали у ньому жити.
Якось раз повз проїжджав старий знайомий Цедуба, торговець по імені Ралпачен. Побачивши, що Цедуб живе у такій розкоші, він подумав: «Цедуб був злиденний. Він ледь зводив кінці з кінцями. А тепер у нього такий чудовий маєток і живе він розкошуючи. Як дивно! Тут щось не так». Та він почав так і сяк випитувати у Цедуба, як той розбагатів. Добросердий і чесний Цедуб виклав Ралпачену всі як є.
Ралпачен був дуже жадібною людиною. Він сказав Цедубу: «Мій старий друг, як прекрасно, що у тебе так багато майна. Але глянь, як важке моє життя. Не чи будеш так добрий і не чи позичиш мені свою коштовність? Я теж прагну спробувати щастя».
У Цедуба було добре серце, і він не міг відмовити нікому у допомозі. Він дав Ралпачену коштовність. У ту ж саму ніч, опустившись на коліна, той почав молитися: «Коштовність, коштовність, відніми усе у Цедуба й віддай мені». Коштовність побрала й забрала усе у Цедуба, так що тому нічого не залишилося.
Прокинувшись на наступний ранок, Цедуб побачив, що покритий шиттям матрац, на якому він спав, пропав, а на його місці лежить тверда дошка — та, що служила йому постіллю раніше. Оглянувшись навколо, він побачив, що усе, що у нього було, зникло. Йому знову довелося йти просити милостиню.
Одного разу ведмідь, мавпа й миша, побачивши свого друга знову на вулиці, підійшли до нього й запитали, що струсило. Цедуб їм усе розповів.
Мавпа дуже розсердилася й сказала: «Ралпачен — зла людина. Як же можна, випивши у когось чаю з маслом, запропонувати замість холодну воду? У нього рота слизький, як масло, а серце отрутне, як чорна колючка. Підемо й заберемо коштовність назад».
Ралпачен уже вибудував величезний будинок, а тепер додавав до нього один двір за іншим. Оглянувшись навколо, троє друзів так і не змогли довідатися, у якій кімнаті він живе. Маленька миша, що вміла дуже швидко бігати, виявила його сплячим у розкішній кімнаті. Коштовність зберігалася поблизу. Вона була підвішена до наконечника яскраво пофарбованої стріли, що була уткнута у гірку зерна. До стріли був прив'язаний кіт, і миша не вирішилася близько підійти. Вискочивши назовні, вона розповіла друзям про те, що бачила.
Ведмідь сказав: «Ми нічого не можемо зробити. Краще підемо назад!» Але мавпа зупинила його: « У мене є ідея. Нехай сьогодні вночі мишка піде до Ралпачену й украде кіску з його голови». Тієї ж уночі миша зробила так, як веліла їй мавпа.
Наступного дня Ралпачен прокинувся й побачив, що його волосся розкидані по підлозі. Його охопила лють, і він почав сипати прокльонами: «Мої волосся відгризла миша. Якщо я не буду обережний, те, можливо, вона зжере й те, що залишилося від них. Щоб ти лопнула, миша! Сьогодні я посаджу біля постелі кота й подивлюся, як ти насмілишся до мене підійти».
Тієї вночі ведмідь і мавпа чекали під дверима. Миша пробралася у кімнату й побачила, що кота більше немає. Коштовність як і раніше звисала з наконечника стріли, але миша не змогла по ній піднятися й повернулася до своїх друзів ні із чим. Та знову ведмідь, не знаючи як зробити, сказав, що потрібно йти. Але мавпа запропонувала побігти миші назад і розгребти зерно так, щоб стріла впала. Миша повернулася у кімнату й зробила, як веліла мавпа. Коштовність упала на підлогу. Миша обрадувалася, але вона була занадто мала, щоб підняти її, не говорячи вуж про те, щоб допхати до дверей. Вона знову повернулася до друзів ні із чим.
Ведмідь, вислухавши оповідання мишки, махнув лапою й зажадав, щоб вони пішли. Але мавпа сказала мишці: «Прив'яжи мотузку до хвоста, а потім пригорни до себе коштовність усіма чотирма лапками й не ворушися. Ми тебе звідти витягнемося». Вони потягнули за мотузку, прив'язану до мишачого хвоста, і миша разом з коштовністю з'явилася з-під дверей. Друзі зраділи своїй удачі.
По дорозі назад мавпа, тримаючи коштовність у роті, їхала на спині у ведмедя. А миша, якої вночі довелося чимало потрудитися, дуже утомилася й, забравшись у ведмеже вухо, заснула. Коли вони переходили ріку, ведмідь подумав: «Я несу мавпу, мишу й коштовність. Ну й сабоний же я!» Та він запитав з гордістю: «Правда я силач?»
Миша мовчала, тому що вона спала. Не могла відповісти й мавпа, тому що у роті у неї була коштовність. Ведмідь страшно розсердився й пригрозив: «Якщо ви не відповісте на моє питання, я скину вас обох у ріку!»
Мавпа стривожилася й, відкривши рота, заблагала: «Не кидай нас у ріку!» Та відразу коштовність випала у неї з рота й пішла до дна.
Коли вони переправилися на інший берег, мавпа відругала ведмедя, який, не знаючи, як дістати коштовність, знову запропонував піти додому. Миша порадила придумати який-небудь план. А потім вона направилася до крайки води й почала бігати взад-вперед. Вона виглядала дуже схвабоованої й голосно пищала.
Риби, креветки й жаби у один голос запитали: «Мишка, чому ти так розстроєна?»
Та миша відповіла: «Хіба ви не чули про те, що сюди йдуть солдати, які можуть боротися й на суші, і під водою?»
Жаба запитала: «А що ж ми можемо зробити?»
«Побудуйте стіну по обидві сторони ріки, щоб відгородити себе від напасті», — порадила миша.
Риби, креветки й жаби почали витягати з ріки камені, попросивши мишу побудувати їм стіни. Коли одна стіна вже була у висоту близько чотирьох-п'яти дюймів, з води висунулася більша жаба, тримаючи у роті коштовність. «Якийсь важкий камінь», — оголосила вона.
Ведмідь і мавпа підійшли до жаби й побрали у неї коштовність. Мавпочка похвалила мишу: «Спритно ти придумала». Потім мавпочка знову побрала коштовність у рота і видрала на спину ведмедеві, а мишка знову залізла до нього у вухо. Три друзі повернулися до Цедубу, який уже майже вмер від голоду.
Він так зрадів побачивши коштовності, що викликнув у весь голос: «Спасибі вам, друзі мої!» А потім він помолився коштовності. Незабаром з'явився будинок — ще прекрасніше, чим королівський палац. Навколо будинку росла безліч фруктових дерев. У саду співали птаха й повітря пахнуло сладостними ароматами. Цей сад цвів цілий рік, і у друзів завжди було всього вдосталь. З тих пір вони жили мирно й щасливо.