Про Добриню Никитича й Змія Горинича

Жила-Була під Києвом удова Мамелфа Тимофіївна. Був у неї улюблений син - богатир Добринюшка. По всьому Києву про Добрине слава йшла: він і ставний, і високий, і грамоті навчений, і у бої змів, і на бенкеті весел. Він і пісню складе, і на гуслях зіграє, і розумне слово скаже. Та й вдача Добрини спокійний, ласкавий. Нікого він не залає, нікого даремно не скривдить. Недарма прозвали його "тихий Добринюшка". Ось раз у жаркий літній день захотілося Добрине у річці викупатися. Пішов він до матері Мамелфе Тимофіївні: - Відпусти мене, матінка, з'їздити до Пучай-Ріці, у студеній воді викупатися, - стомила мене жару літня. Разохалась Мамелфа Тимофіївна, стала Добриню відговорювати: - Милий син мій Добринюшка, ти не їзди до Пучай-Ріці. Пучай-Ріка люта, сердита. З першого струмка вогонь січе, із другого струмка іскри сиплються, із третього струмка дим стовпом валить. - Добре, матінка, відпусти хоч по берегу поїздити, свіжим повітрям подихати. Відпустила Добриню Мамелфа Тимофіївна. Надяг Добриня плаття дорожнє, покрився високим капелюхом грецької, побрав із собою спис так лук зі стрілами, шаблю гостру так плеточку. Сіл на доброго коня, покликав із собою молодого слугу так у шлях і відправився. Їде Добриня годину-другу; пекуче палить сонце літнє, припікає Добрине голову. Забув Добриня, що йому матінка карала, повернув коня до Пучай-Ріці. Від Пучай-Ріки прохолоддю несе. Зіскочив Добриня з коня, кинув поводдямолодому слузі: - Ти постій тут, покарауль коня. Зняв він з голови капелюх грецьку, зняв одяг дорожню, уся зброя на коня склав і у ріку кинувся. Пливе Добриня по Пучай-Ріці, дивується: - Що мені матінка про Пучай-Ріку розповідала? Пучай-Ріка не люта, Пучай-Ріка тиха, немов лужица дощова. Не встигнув Добриня сказати - раптом стемніло небо, а хмари на небі ні, і дощу-те ні, а грім гримить, і грози-те ні, а вогонь блищить... Підняв голову Добриня й бачить, що летить до нього Змій Горинич, страшний змій про три головах, про сім пазурі, з ніздрів полум'я пишет, з вух дим валить, мідні пазурі на лабетах блищать. Побачив Змій Добриню, громом загримів: - Ех, старі люди пророкували, що вб'є мене Добриня Никитич, а Добриня сам у мої лабети прийшов. Захочу тепер-живим зжеру, захочу-у своє лігвище віднесу, у полон поберу. Чимало у мене у полоні російських людей, не вистачало тільки Добрини. А Добриня говорить тихим голосом: - Ах ти, змія проклята, ти спочатку побери Добринюшку, потім і хвастайся, а поки Добриня не у твоїх руках. Добре Добриня плавати вмів; він пірнув на дно, поплив під водою, зринув у крутого берега, вискочив на берег так до коня своєму кинувся. А коня й сліду нема: злякався молодий слуга рику зміїного, підхопився на коня та й був такий. Та відвіз усі оружье Добринине. Нема чим Добрине зі Змієм Гориничем битися. А Змій знову до Добрине летить, сипле іскрами горючими, палить Добрине тіло біле. Здригнулося серце богатирське. Подивився Добриня на берег, - нема чого йому у руки побрати: ні кийка ні, ні камінчика, тільки жовтий пісок на крутому березі, так валяється його капелюх грецький. Схопив Добриня капелюх грецьку, насипав у неї піску жовтого ні багато ні мало - п'ять пудів так як ударить капелюхом Змія Горинича - і відбив йому голову. Повалив він Змія з розмаху на землю, придавив йому груди коліньми, праг відбити ще дві голови... Як заблагав отут Змій Горинич: - Ох, Добринюшка, ох, богатир, не вбивай мене, пусти по світлі літати, буду я завжди тебе слухатися! Дам тобі я велика обітниця: не літати мені до вас на широку Русь, не брати у полон російських людей. Тільки ти мене помилуй, Добринюшка, і не займай! змієнят. Піддався Добриня на лукаве мовлення, повірив Змієві Гориничу, відпустив його, проклятого. Тільки піднявся Змій під хмари, відразу повернув до Києва, полетів до саду князя Володимира. А у ту пору у саду гуляла молода Забава Путятишна, князя Володимира племінниця. Побачив Змій князівну, зрадів, кинувся на неї з-під хмари, схопив у свої мідні пазурі й відніс на гори Сорочинські. У цей час Добриня слугу знайшов, став надягати плаття дорожнє, - раптом стемніло небо, грім загримів. Підняв голову Добриня й бачить: летить Змій Горинич із Києва, несе у пазурах Ззбаву Путятишну! Отут Добриня зазасмучувався - зазасмучувався, зажурився, додому приїхав нерадісний, на крамницю сіл, слова не сказав. Стала його мати розпитувати: - Ти чого, Добринюшка, невеселий сидиш? Ти про що, мій свет. засмучуєшся? - Ні про що не журюся, ні про що я не засмучуюся, а будинку мені сидіти невесело. Поїду я у Київ до князя Володимиру, у нього сьогодні веселий бенкет. - Не їдь, Добринюшка, до князя, недобре чує моє серце. Ми й будинку бенкет заведемо. Не послухався Добриня матінки й поїхав у Київ до князя Володимиру. Приїхав Добриня у Київ, пройшов у князівську світлицю. На бенкеті столи від страв ломляться, коштують бочки меду солодкого, а гості не їдять, не ллють, вилучивши голови сидять. Ходить князь по світлиці, гостей не пригощає. Княгиня фатою закрилася, на гості не дивиться. Ось Владимир-Князь і говорить: - Ех, гості мої улюблені, невеселий у нас бенкет іде! Та княгині гірко, і мені нерадісно. Відніс проклятий Змій Горинич улюблену нашу племінницю, молоду Забаву Путятишну. Хто з вас з'їздить на гору Сорочинскую, відшукає князівну, звільнить її? Куди там! Ховаються гості друг за дружкові: більші - за середніх, середні - за менших, а менші й рота закрили. Раптом виходить через стіл молодий богатир Алеша Попович. - Ось що, князь Червоне Сонечко, був я вчора у чистому полі, бачив у Пучай-Ріки Добринюшку. Він зі Змієм Гориничем побратався, назвав його братом меншим Ти пішли до Змія Добринюшку. Він тобі улюблену племінницю без бою у названого братика випросить. Розсердився Владимир-Князь: - Коли так, сідай, Добриня, на коня, поїдь на гору Сорочинскую, добувай мені улюблену племінницю. А не. добудеш Забави Путятишни, - накажу тобі голову зрубати! Вилучив Добриня буйну голову, ні слівця не відповів, устав через стіл, села на коня й додому поїхав. Вийшла йому назустріч матінка, бачить - на Добрине особи немає. - Що з тобою, Добринюшка, що з тобою, синок, що на бенкеті трапилося? Скривдили тебе, або чарою обнесли, або на худе місце посадили? - Не скривдили мене й чарою не обнесли, і місце мені було по чину, по званню. - А чого ж ти, Добриня, голову повісив? - Велів мені Владимир-Князь послужити службу велику: з'їздити на гору Сорочинскую, відшукати й добути Забаву Путятишну. А Забаву Путятишну Змій Горинич відніс. Вжахнулася Мамелфа Тимофіївна, так не стала плакати й засмучуватися, а стала над справою роздумувати. - Лягай-но, Добринюшка, спати скоріше, набирайся силушки. Ранок вечора мудреней, завтра будемо рада тримати. Ліг Добриня спати. Спить, хропе, що потік шумить. А Мамелфа Тимофіївна спати не лягає, на крамницю сідає й плете всю ніч із семи шовків плеточку-семихвосточку. Ранком-Світлом розбудила мати Добриню Никитича: - Вставай, синок, одягайся, обряджайся, іди у стару стайню. У третьому стійлі двері не відкривається, не під силу нам були двері дубові. Понатужься, Добринюшка, відчини двері, там побачиш дідова коня Бурушку. Коштує Бурка у стійлі п'ятнадцять років не обихоженний. Ти його почисти, нагодуй, напайки, до ґанку приведи. Пішов Добриня у стайню, зірвав двері з петель, вивів Бурушку на біле світло, почистив, викуповував, привів до ґанку. Став Бурушку сідлати. Поклав на нього потничек, зверху потничка - войлочек, потім сідло черкаське, коштовними щілинками вишите, золотом прикрашене, підтяг дванадцять попруг, зауздал золотою вуздою. Вийшла Мамелфа Тимофіївна, подала йому батіг-семихвостку: Як приїдеш, Добриня, на гору Сорочинскую, Змія Горини-Ча будинку не трапиться. Ти конем налети на лігвище й почни топтати змієнят. Будуть змієнята Бурці ноги обвивати, а ти Бурку батогом меж вух хльостай. Стане Бурка підскакувати, з ніг змієнят обтрушувати й усіх притопче до єдиного. Відламала гілочка від яблуні, відкотилося яблуко від яблуньки, їхав син від рідної матінки на важкий, на кривавий бій. День іде за вдень, начебто дощ дощать, а тиждень за тижнем як ріка біжить. Їде Добриня при червоному сонечку, їде Добриня при світлому місяці, виїхав на гору Сорочинскую. А на горі у зміїного лігвища кишмя-кишать змієнята. Стали вони Бурушке ноги обвивати, стали копита підточувати. Бурушка скакати не може, на коліна падає. Згадав отут Добриня наказ матері, вихопив батіг семи шовків, став Бурушку меж вухами бити, присуджувати: - Скакай, Бурушка, підскакуй, ладь від ніг змієнят обтрушуй. Від батога у Бурушки сили прибуло, став він високо скакати, за версту камінчики відкидати, став ладь від ніг змієнят обтрушувати. Він їх копитом б'є й зубами рве й притоптав усіх до єдиного. Зійшов Добриня з коня, побрав у праву руку шаблю гостру, у ліву - богатирську палицю й пішов до зміїних печер. Тільки крок ступив - стемніло небо, грім загримів, - летить Змій Горинич, у пазурах мертве тіло тримає. З пащі вогонь січе, з вух дим валить, мідні пазурі як жар горять... Побачив Змій Добринюшку, кинув мертве тіло додолу, заричав голосним голосом; - Ти навіщо, Добриня, наша обітниця зламала, потоптав моїх дитинчат? - Ах ти, змія проклята! Хіба я слово наше порушив, обітниця зламала? Ти навіщо літав, Змій, до Києва, ти навіщо відніс Забаву Путятишну?! Віддавай мені князівну без бою, так я тебе вибачу. - Не віддам я Забаву Путятишну, я її зжеру, і тебе зжеру, і всіх російських людей у повний поберу! Розсердився Добриня й на Змія кинувся. Та пішов отут жорстокий бої. Гори Сорочинські посипалися, дуби з коріннями вивернулися, трава на аршин у землю пішла... Б'ються вони три дні й три ночі; став Змій Добриню долати, став підкидати, став підкидати... Згадав отут Добриня про плеточку, вихопив її й давай Змія між вух стібати. Змій Горинич на коліна впав, а Добриня його лівою рукою до землі пригорнув, а правою рукою батогом охаживает. Бив, бив його батогом шовкової, приборкав як худобин і відрубав усі голови. Заюшила зі Змія чорна кров, розлилася до сходу й до заходу, залила Добриню до пояса. Троє доби коштує Добриня у чорній крові, холонуть його ноги, холод до серця добирається. Не прагне російська земля зміїну кров ухвалювати. Бачить Добриня, що йому кінець прийшов, вийняв плеточку семи шовків, став землю хльостати, присуджувати: - Розступися ти, мати сиру земля, і пожери кров зміїну. Розступилася сира земля й пожерла кров зміїну. Відпочив Добриня Никитич, вимився, пообчистил збрую богатирські й пішов до зміїних печер. Усі печери мідними дверима зачинені, залізними засувами замкнені, золотими замками обвішані. Розбив Добриня мідні двері, зірвав замки й засуви, зайшов у першу печеру. А там бачить людей незліченне число із сорока земель, із сорока країн, у два дні не порахувати. Говорить їм Добринюшка: - Агов же ви, люди іноземні й воїни чужестранние! Виходите на вільне світло, роз'їдьтеся по своїх місцях так згадуйте російського богатиря. Без нього вам би століття сидіти у зміїному полоні. Стали виходити вони на волю, до землі Добрине кланятися: - Століття ми тебе пам'ятати будемо, російський богатир! А Добриня далі йде, печеру за печерою відкриває, полонених людей звільняє. Виходять на світло й старі й молодушки, дитинки малі й бабки старі, росіяни люди й із чужих країн, а Забави Путятишни немає як немає. Так пройшов Добриня одинадцять печер, а у дванадцятій знайшов Забаву Путятишну: висить князівна на сирій стіні, за руки золотими ланцюгами прикута. Відірвав ланцюгу Добринюшка, зняв князівну зі стіни, побрав на руки, на вільне світло з печери виніс. А вона на ногах коштує-валандається, від світла ока закриває, на Добриню не дивиться. Уклав її Добриня на зелену траву, нагодував, напоїв, плащем прикрив, сам відпочити приліг. Ось скотилося сонце до вечора, прокинувся Добриня, осідлав Бурушку й розбудив князівну. Сіл Добриня на коня, посадив Забаву поперед себе й у шлях рушив. А колом народу й рахунку ні, усі Добрине у пояс кланяються, за порятунок дякують, у свої землі поспішають. Виїхав Добриня у жовтий степ, пришпорив коня й повіз Забаву Путятишну до Києва.