За старих часів старожитню жив під містом Муромом, у селі Карачарове, селянки Іван Тимофійович зі своєю дружиною Єфросинією Яківною. Був у них один син Ілля.
Любили його батько з матір'ю, так тільки плакали, на нього поглядаючи: тридцять років Ілля на печі лежить, ні рукою, ні ногою не ворушить. Та ростом богатир Ілля, і розумом світлий, і оком зіркий, а ноги його не носять, немов колоди лежать, не ворушаться.
Чує Ілля, на печі лежачи, як мати плаче, батько зітхає, російські люди скаржаться: нападають на Русь вороги, поля ґрасують, людей гублять, дітей сиротять.
По шляхах-дорогам розбійники нишпорять, не дають вони людям ні проходу, ні проїзду.
Налітає на Русь Змій Горинич, у своє лігвище дівчат тягне. Гірко Ілля, про весь цей чуючи, на долю свою скаржиться: - Ех ви, ноги мої нехожалие, ех ви, руки мої недержалие! Був би я здоровий, не давав би рідну Русь у образу ворогам так розбійникам! Так і йшли дні, котилися місяці...
Ось раз батько з матір'ю пішли у ліс пні корчувати, коріння видирати, готовити поле під оранку. А Ілля один на печі лежить, у віконце поглядає.
Раптом бачить - підходять уводити, увести до ладу його хаті три злиденні мандрівники. Постояли вони у воріт, постукали залізним кільцем і говорять:
- Устань, Ілля, відчини калиточку.
- Злі жарти. ви, мандрівники, жартуєте: тридцять років я на печі сиднем сиджу, устати не можу.
- А ти піднімися, Илюшенька.
Рвонувся Ілля - і зстрибнув з печі, стоїть на підлозі й сам своєму щастю не вірить.
- Ну-но, пройдися, Ілля.
Ступнув Ілля раз, ступнув інший - міцно його ноги тримають, легко його ноги несуть.
Зрадів Ілля, від радості слова сказати не може. А калики перехожие йому говорять:
- Принеси-но, Илюша, студеної води. Приніс Ілля студеної води цебро. Налив мандрівник води у ковшичек.
- Попий, Ілля. У цьому ковші вода всіх рік, усіх озер Русі-Матінки. Випив Ілля й зачув у собі силу богатирську. А калики його запитують:
- чи Багато чуєш у собі силушки?
- Багато, мандрівники. Якби мені лопату, усю би землю зорав.
- Випий, Ілля, остаточек. У тому остаточке всієї землі роса, із зелених лугів, з високих лісів, із хлібородних полів. Пий. Випив Ілля й остаточек.
- А тепер багато у тобі силушки?
- Ох, калики перехожие, стільки у мені сили, що, якби було у небесах, кільце, ухопився б я за нього й усю землю перевернув.
- Занадто багато у тобі силушки, треба зменшити, а то земля носити тебе не стане. Принеси-но ще води.
Пішов Ілля по воду, а його й насправді земля не несе: нога у землі, що у болоті, грузне, за дубок ухопився - дуб з коренем геть, ланцюг від колодязя, немов ниточка, на шматки розірвалася.
Уже Ілля ступає тихохонько, а під ним мостини ламаються. Уже Ілля говорить пошепки, а двері з петель зриваються.
Приніс Ілля води, налили мандрівники ще ковшичек.
- Пий, Ілля!
Випив Ілля воду криничну.
- Скільки тепер у тобі силушки?
- У мені силушки половинушка.
- Ну й буде з тебе, молодець. Будеш ти, Ілля, великий богатир, бийся-ратайся з ворогами землі рідний, з розбійниками так із чудовиськами. Захищай удів, сиріт, малих дитинок. Ніколи тільки, Ілля, зі Святогором не сперечайся, через силу носить його земля. Ти не сварися з Микулой Селяниновичем, його любить мати сиру земля. Не ходи ще на Вольгу Всеславьевича, він не силою побере, так хитрістю-мудрістю. А тепер вибачай, Ілля.
Поклонився Ілля каликам перехожим, і пішли вони за околицю.
А Ілля побрав сокиру й пішов на пожню до батька з матір'ю. Бачить - мале містечко від пенья-коріння розчищене, а батько з матір'ю, від важкої роботи умаявшись, опеньків міцним сном: люди старі, а робота важка.
Став Ілля ліс розчищати - тільки друзки полетіли. Старі дуби з одного змаху валить, молоді з коренем із землі рве.
За три години стільки поля розчистив, скільки усе село за три дні не подужає.
Розвалив він поле велике, спустив дерева у глибоку ріку, застромила сокира у дубовий пень, схопив лопату так граблі й скопав і вирівняв поле широке - тільки знай зерном засівай!
Прокинулися батько з матір'ю, здивувалися, обрадувалися, добрим словом згадували старих-мандрівників. А Ілля пішов собі коня шукати.
Вийшов він за околицю й бачить - веде мужик лошати рудого, кошлатого, шолудивого. Уся ціна лошаті гріш, а мужик за нього непомірних грошей вимагає:
П'ятдесят рублів з полтиною.
Купив Ілля лошати, привів додому, поставив у стайню, белоярой пшеницею відгодовував, ключовою водою отпаивал, чистив, пестив, свіжої соломи підкладав.
Через три місяці став Ілля Бурушку на ранковій зорі на луги виводити. Повалялося лоша по зоревой росі, став богатирським конем.
Підводив його Ілля до високого тину. Став кінь поигривать, поплясивать, головою повертати, гривою потряхивать. Став через тин взад-вперед перестрибувати.
Десять раз перестрибнув і копитом не зачепив! Поклав Ілля на Бурушку руку богатирську, - не похитнувся кінь, не шелохнулся.
- Добрий кінь, - говорить Ілля. - Буде він мені вірним товаришем. Став Ілля собі меч по руці шукати. Як стисне у кулаку рукоятку меча,
Сокрушится рукоять, розсиплеться. Немає Іллі меча по руці. Кинув Ілля мечі бабам скіпу скіпати. Сам пішов у кузню, три стріли собі викував, кожна стріла вагою у цілий пуд. Виготовив собі тугий лук, побрав спис долгомерное та ще палицю булатну. Спорядився Ілля й пішов до батька з матір'ю:
- Відпустите мене, панотець із матінкою, а. стольний Київ-Гради до князя Володимиру.
Буду служити Русі - родно;" вірою-правдою, берегти землю росіянку від недругів-ворогів. Говорить старий Іван Тимофійович:
- Я на добрі справи благословляю тебе, а на худі справи мого благословення немає.
Захищай нашу землю росіянку не для золота, не з користі, а для честі, для богатирської славушки. Даремно не лий крові людській, не слези матерів, так не забувай, що ти роду чорного, селянського.
Поклонився Ілля батькові з матір'ю до сирої землі. і пішов сідлати Бурушку-Косматушку. Поклав на коня войлочки, а на войлочки - потнички, а потім сідло черкаське із дванадцятьма попругами шовковими, а із тринадцятої - залізної не для вроди, а для міцності.
Захотілося Іллі свою силу спробувати.
Він під'їхав до Оці-Ріці, уперся плечем у високу гору, що на березі була, і звалив її у ріку Оку. Завалила гора русло, потекла ріка по-новому.
Побрав Ілля хлебка житнього скоринку, вилучив її у ріку Оку, сам Оці-Ріці присуджував:
- А спасибі тобі, матінка Ока-Ріка, що напувала, що кормила Іллю Муромця. На прощання побрав із собою землі рідної малу горсточку, сіл на коня,
Змахнув плеточкой...
Бачили люди, як підхопився на коня Ілля, так не бачили, куди поскакав. Тільки пил по полю стовпом піднялася.