У графстві Грюйер, серед високих гір, що цвітуть лугів і дрімучих лісів загубилася маленька біла церква, побудована за давніх літ невідомо ким. Люди називають її Даада. Даада – це стародавнє кельтське слово, що позначає дуже крутий підйом. Мабуть, церківка йменується так тому, що стоїть на схилі гори. У підніжжя цієї гори біжить швидка річка Сарина.
Примітивши над віковими ялинами стару дзвіницю Даади, багато жителів Грюйера відразу згадують оповідання про колишні часи... Дзвін б'є, його дзенькіт розноситься далеко по околицях. Здається, він говорить: «Сюди приходили на богослужіння твої предки. Тут спочиває їхній порох. Будь же, подібно їм, добрим християнином і молися про заспокоєння їх душ, а коли прийде твоя смертна година, хто-небудь помолится й за тебе». Та кожний пастух, проходячи повз Даади, обов'язково зніме шапку й перехреститься.
Стара церква коштує порожня й самотня. Вона опікує спокій тих, хто чекаючи Страшного суду спить на маленькому цвинтарі, у тіні її старих стін, поросших зеленим мохами. Були часи, коли один бенедиктинец приходив у Дааду служити святу месу й читати Євангеліє. Щонеділі жителі околишніх сіл збиралися там, щоб разом попросити Добродії Бога послати їм сили й мужність, тому що важкі були тоді часи: почалася війна, у Грюйер вторглись чужоземці, і багат край, що квітне, прийшов у запустіння. Усюди були руїни й попелища. Сотні сімей, покинувши свої будинки, пішли у гори, щоб сховатися від ворогів.
Але мир повернувся у Грюйер. Села стали поступово оживати. Люди зводили нові церкви, нові каплиці, і так вуж вийшло, що Даада була закинута й забута. Але до честі жителів села Гранвиллар треба сказати, що багато хто з них приходили час від часу у Дааду й намагалися підтримувати у винному порядку прадавню святиню. Вони й зараз опікуються про церківку. Ось уже чотири століття дзвонить по святах старий дзвін на білій дзвіниці Даади.
Кам'яниста труднопрохідна дорога вела від Гранвиллара до Дааде через густий ліс і від неї збігала по крутому схилу до Сарине, саме до того місця, де можна було перетнути ріку або вбрід, або у видовбаному на зразок човна стовбурі дерева.
Мости у ті давні часи були рідкістю. Мешканці грюйерского краї вирішувалися долати швидкий плин Сарини тільки за умови, що це не складе їм великої праці. А якщо йшли дощі й вода піднімалася занадто високо, вони сиділи будинку й чекали, коли погода налагодиться. За старих часів люди жили спокійно, не кваплячись, і були при цьому цілком щасливі.
Отже, що вірують ходили у церкві власних сіл, зовсім забувши про Дааду. Свій прихід був навіть у Гранвилларе. Та ось дивні слухи поповзли по краю. Говорили, що у занедбаній церкві щоночі загоряється світло й Даада до самого ранку коштує яскраво освітлена, однак ніхто не міг пояснити це дивне явище.
Одного разу, а справа була у пост, ризничий із Гранвиллара – хлопчик по імені Пьер, відправився у Дааду, щоб продзвонити до вечірньої молитви. По старим скрипливим сходам Пьер піднявся на дзвіницю, подивився навколо й замріявся. Небо було чисте. Втомлене сонце повільне опускалося у золоту хмарну перину, і сніжні вершини гір рожевіли у його останніх променях.
- Чудо, як добре! - сказав Пьер і став бити у дзвін. Закінчивши свою справу, парубок спустився вниз, замкнув ключем церковні двері й потім, не довго думаючи, – чи те чорт його штовхав, чи то напутствовал ангел-хоронитель? - він спустився по кам'янистій дорозі до ріки, перейшов убрід Сарину й відправився у село Виллар-Су-Мон, щоб відвідати свою тіточку Готон, улюблених кузенів і чарівну кузину.
Настала темна ніч. Білястий туман піднімався від ріки й повільно огортав ліс і лугу. У небі мерехтіли зірки. Блідий місяць крізь наползшее хмару висвітлювала землю тьмяними холодними променями.
У пекуче натопленій кухні Пьер вечеряв у компанії своєї численної родички. Він був зовсім щасливий, тому що поруч сиділа кузина, ніжно йому посміхаючись.
Час був уже пізніше, коли Пьер став збиратися геть. Кинувши погляд у віконце, він раптом побачив, що усередині Даади горить яскраве світло. Значить правду говорили люди! Його серце похолоділо від жаху. Тіточка Готон теж перелякалася не на жарт. Вона сказала:
- Дорогою, я боюся тебе відпускати! Не варто вночі ходити повз цю церкву. Залишайся з нами й почувай себе як удома, а завтра на світанку підеш у Дааду й продзвониш до заутрені.
Та Пьер розв'язав провести у тіточки залишок вечора й ніч.
Ще не розвидніло й півні не співали, коли Пьер вийшов з будинку, не думаючи ні про що, крім як про милу посмішку кузини. Але ось він підходить уводити, увести до ладу старій каплиці, торкає двері й розуміє, що вона не замкнена... Парубок у здивуванні зупинився на порозі. Не чи він сам, своїми власними руками замикав її напередодні? Хто приходив сюди вночі? Пьер відчув, як на чолі його виступили краплі холодного поту, він тремтів усім тілом і не знав, що й подумати, однак, що штурхається непереборної таємничої силою, увійшов у каплицю.
Свічі були запалені, требник розкритий, і невідомий сивий старий, одягнений у ризу священика, стояв у підніжжя вівтаря, видалося, очікуючи лише знака, щоб почати службу.
Почувши кроки за спиною, старий обернувся й голосно вимовив:
- Поквапся ж, Пьер, я давно тебе чекаю. Наблизься!
- Хто цей священик? Як увійшов він сюди й звідки з'явився? Де він роздобув таке старе, розшите золотом одягання? - запитував себе Пьер, не вирішуючись ні на крок відійти від дверей.
Невідомий священик помітив зніяковілість юнака й заговорив тоді тихим, м'яким, майже жалібним голосом. Він сказав:
- Іди ж сюди й допоможи мені відслужити месу. Поспішимо, поки не зійшло сонце.
Набравшись хоробрості, Пьер підійшов до вівтаря, схилив коліна й відслужив разом зі старим святу месу. Він ніколи не бачив, щоб людина молилася так благоговійно, з такою ретельністю. Сльози струменіли по щоках священика, і чому далі просувалася служба, тем більшою радістю осявалося його особа. Зморшки його розгладилися, він увесь немов світився від щастя.
Коли меса минулася, старий обернувся до парубка й запитав:
- Пьер, чи відомо тобі, хто я такий?
- Ні, я вас зовсім не знаю...
- Вислухай тоді мою історію!
Та ось, що повідав Пьеру священик:
- чи Повіриш, твій прапрадід і його батьки дуже дружили із мною. Двісті років тому я був кюре цієї церкви. З тих пір, щороку, під час поста, я довгі ночі проводив у молитвах, очікуючи, що хто-небудь прийде відслужити із мною месу – ранком, до сходу сонця. Так, протягом довгих років я плакав, молився й чекав, однак досі ніхто не приходив. Слухай далі. Отже, я був священиком, але мною володіла одна пристрасть – я обожнював полювання. З ранку до вечора, іноді навіть уночі, я переслідував сарн, козуль, оленів, труїв ведмедів, кабанів і зайців. Стріла була слухняна мені, і я бив напевно. Щодня моя рогатина була червоної від крові вбитих мною звірів. Правду сказати, видобутком я допомагав прогодуватися багатьом біднякам, але Усе-таки борг мій був – нести парафіянам слово Божие й самому служити для них гарним прикладом.
Якось раз до мене прийшла одна бідна жінка й попросила помолитися за упокій її чоловіка, що загинув у хвилях Сарини. Я пообіцяв їй відслужити месу наступного дня. Але ранком була прекрасна погода й, будучи не у силах стримувати мисливський запал, я разом з одним із твоїх предків відправився на високі скелі, щоб підстрелити оленя. Я пішов, забувши про дане мною обіцянка помолитися про душ бідняка, що втопив. На схилі гори зненацька обрушилася сніжна лавина. Вона захопила мене у прірву, і очі мої відкрилися вічності...
Розсерджений апостол Петро не захотів впустити у рай мою грішну душу. Він сказав, що для мене буде закриті двері туди доти, поки я не надолужу тяжкий гріх, відслуживши у Дааде, на світанку якого-небудь пісного дня, ту месу, що була обіцяна бідній удові... месу, про яку я так легковажно забув.
З тих пір я, неприкаяний, вертався час від часу до райських дверей і марне стукав у них, – ніхто мені не відкривав.
Щороку у пісні дні я приходив у Дааду й чекав у вівтаря кого-небудь, хто допоміг би мені відслужити месу й позбавив би від страждань мою грішну душу. Завдяки тобі, Пьер, тяжка спокута мого гріха закінчене. Благослови тебе Господь! Я молився за тебе... Через рік ми зустрінемося у раї.
Пьер був один у підніжжя вівтаря. Свічі давно згасли, требник лежав на своєму місці, усе було так, начебто нічого дивного тут не відбувалося.
Пьер довго молився. Потім швидко вийшов із церкви, кинув смутний погляд на вершини гір, які піднімалися над його рідним селом Гранвиллар, і, не вертаючись більше у рідну домівку, відправився сказати останнє «Вибач» своїй милій кузині, яка ранком дала згоду стати його дружиною.
Через якийсь час він, смутний, але смиренний і покірливий, спускався у долину. А на порозі будинку юна дівчина, утираючи сльози, безнадійно дивилася вслід тому, хто йшов з її життя назавжди...
Ласкаві промені сонця й ніжний вітерець возвестили про повернення весни. На зміну зимовій холоднечі з'явилися строкаті квіти, шум дерев, що одяглися у листи, і спів птахів. Життя забило ключем, і деякі мандрівники вже направилися до гірських перевалів. Якось увечері, після ясного дня над землею пронеслася жахлива бура. Ченці однієї обителі, дотримуючись стародавніх звичаю, відразу відправилися у гори на пошуки тих, хто міг збитися зі шляху. Ніхто з них не повернувся! Тільки собаки, які супроводжували братів у горах, прибігли на світанку до монастиря й стали вити заунивно.
Одним зі зниклих був молодий послушник, відомий усім своєю самовідданістю, добротою й молитовною ретельністю. Він був родом із Гранвиллара.
А у день, коли сумна звістка прийшла у Виллар-Су-Мон, безутішна сім'я вже молилася й плакала на могилі дівчини, яку раптово відніс із життя невідома недуга.