Давним-давно жила-була стара жінка, і був у неї єдиний син. Жили вони у курені у лісі й терпіли більший нестаток. Часто траплялося так, що не було у них навіть шматка хліба на вечерю.
Ось хлопчикові здійснилося дванадцять років, і віддала його мати у служіння на панський двір далеко від будинку. Став хлопчик пащі корів і овець. Пройшов рік, і одержав хлопчик за роботу один ері, стільки ж він одержав за другий рік роботи, та й за третій вийшло не більше. Побрав він тоді весь свій заробіток за три роки, попрощався з хазяїнами й відправився додому. Весело крокував хлопчик по дорозі й наспівував пісеньку: Як я щасливий, як я радий! Я працював три роки підряд. Заробив три мідяки, ось який став багатий я!
Раптом, звідки не візьмися, іде йому назустріч баба. Почува вона про три мідяки та й говорить:
- Милий хлопчик, дай мені одну монетку!
- Ну що ж, це буде справедливо, - відповів хлопчик і простягнув їй один ері.
Подякувала йому баба й пропала. Залишилося тепер у хлопчика тільки два ері. Але ви, може, думаєте, що це його засмутило? Так нисколечко. Усі так само весело крокував він по дорозі й співав пісеньку:
Як я щасливий, як я радий! Я працював три роки підряд. Цілих три ері я одержав, два залишилося, один подарував.
Ішов він, ішов, так раптом знову баба йому назустріч. Почува вона, що у хлопчика два ері залишилося, та й говорить:
- Милий хлопчик, дай мені одну монетку!
- Ну що ж, це буде справедливо, - відповів хлопчик і простягнув їй один ері.
Подякувала йому баба й пропала. Тепер залишилася у хлопчика тільки одна монетка. Але він однаково не сумував, весело крокував по дорозі й співав пісеньку:
Як я щасливий, як я радий! Я працював три роки підряд. Заробив три мідяки, залишився один лише тепер у мене.
Ішов він, ішов, так раптом знову назустріч йому баба. Почува вона, що у хлопчика один ері є, та й говорить:
- Милий хлопчик, дай мені одну монетку!
- Ну що ж, це буде справедливо, - відповів хлопчик і простягнув їй останній мідяк.
Подякувала йому баба й пропала.
Помітив отут хлопчик, що ні однієї монетки у нього не залишилося, сіл на камінь і гірко заплакав. Згадав він, як важко працював три довгі роки, як часто рвав одяг, коли пасла худоба у лісі так у горах. А тепер ось навіть ниток немає на що йому купити, щоб дірки на плаття залатати.
Ох, і потрапить же мені від матінки, - думав хлопчик. - Гарне тріпання вона мені задасть... Ось і вся нагорода за роботу.
Та раптом чийсь голос запитує:
- Чому ти так гірко плачеш, мій хлопчик?
Підняв він голову й побачив маленьку згорблену бабусю.
- Як же мені не плакати, - відповів хлопчик. - Три роки пас я худоба й одержала за роботу три ері. А якісь три баби виманили у мене всі гроші, і тепер будинку чекають мене одні стукалки.
- Не плач, милий хлопчики, - сказала бабуся. - Це ж мені ти віддав свої монетки й у перший, і у другий, і втретє.
Не повірив хлопчик і сказав:
- Цього не може бути!
- Це так само вірно, як те, що я коштую тут, - завірила його
Бабуся. - Та за кожну. твою монетку я виконаю одне твоє бажання. Ну, чого б тобі хотілося?
- Ось спасибі так спасибі, - засміявся хлопчик. - Якщо ти говориш правду, я більше не буду плакати. Так чого ж мені побажати? Ну, по-перше, прагну я одержати такий гаманець, у якому ніколи б не переводилися гроші. Потім, хочеться мені мати таку скрипку, щоб, як тільки я заграю на ній, усе б у танок пускалися. Ну й, нарешті, прагну я одержати рушницю, яка завжди б'є у мету.
- Ну що ж, це ти непогано придумав, - сказала бабуся. - Та раз ти віддав мені усе, що заробив за три роки, я виконаю твої бажання! Та у ту ж мить у кишені у хлопчика опинився гаманець, через плече висіла рушниця, а у руках він тримав скрипку.
- Велике спасибі, - сказав хлопчик.
- Тепер-Те вже матінка мене лаяти не стане!
Попрощався він з бабусею й швидко покрокував по дорозі. А бабуся подивилася йому вслід і побрела у ліс.
Прийшов хлопчик додому, розповів матері про усе, що з ним приключилося, і показав старушкини подарунки.
- Від рушниці й скрипки яка користь, - сказала мати. - А ось гаманець,
Може, на що й згодиться! Дай-но я подивлюся, немає чи у ньому монетки? Сходила б я тоді у місто так купила б коровай хліба й глечик молока на вечерю.
- Коровай хліба так глечик молока!- засміявся хлопчик. - Обмаль щось! Краще купи захід борошна так два пуди сала, отоді буде нам чому підкріпитися.
-Ах ти, роззява! - покачала головою мати. - Добре, якщо на коровай хліба так глечик молока вистачить. Ну-но, давай гаманець!
- Зараз, - відповів хлопчик. - Підставляй фартух, матінка! Хлопчик відкрив гаманець, і у фартух так і посипалися срібні монети.
- Зупинися! - закричала мати, коли фартух наповнився доверху. - Залиши небагато на інший раз!
- А тепер іди у місто й купи те, що я тобі велів, - сказав хлопчик. - Так додому вертайся у візку. А повернешся, будуть тобі ще гроші. Зав'язала баба фартух і пустилася у шлях. Купила вона захід борошна так два пуди сала, а грошей начебто б і не зменшилося. Пішла вона тоді по крамницях бродити так на різний товар дивитися, а як сподобається їй що, запустить руку у фартух, жменю срібних монет витягнеться й купує.
Ну, люди, саме собою, примітили це, сталі видивлятися на неї так перешіптуватися.
- Що це трапилося з бабою? Невже ж ці гроші дісталися їй чесним шляхом?
Порадилися так пішли до бургомістра. Той, звичайно, відразу розв'язав, що баба когось ограбувала. Надяг він свій бургомістерський мундир, капелюх з пір'ям, натягнув блискучі чоботи, кликнув стражу й відправився на площу. А баба усе по крамницях ходить, товар розглядає.
- Іменем короля ти арештована! - закричав бургомістр. Запричитала баба, говорить, що нічого поганого не зробила, що це син дав їй гроші. Так усі дарма.
- Не батоги небилиці, - сказав бургомістр. - Краще зізнайся! А то посаджу тебе у у'язницю на хліб і воду!
Як не плакала баба, як не запевняла, що вона невинна, нічого не допомогло. Схопила її стража й потягла до будинку бургомістра. Посадили її там у маленьку комірку, і бургомістр самоособисто замкнув двері на засув. Та велів він усім жителям міста з'явитися на дізнання.
Скоро будинок бургомістра був набитий битком. Кому у будинку місця не вистачило, юрбилися на ґанку й у саду. Зібралася всі нарешті, а бургомістр і говорить:
- Нехай вийде вперед той, кого сьогодні обкрали. Ми повернемо йому гроші, а злодія покараємо.
Роззявили всі роти, коштують, чекають, що далі буде. Ніхто вперед не виходить. Особа у бургомістра усе червоне стає, люди один на одного поглядають. Так тільки виявилося, що ні у кого нічого не пропало, так що й обвинувачувати бабу у крадіжці було нікому. Ось тільки звідки вона побрала стільки грошей, ніхто зрозуміти не міг.
А хлопчик тим часом усе мати чекає. Він вуж і тоді проголодаться встигнув, а її всі немає й немає. Побрав він тоді рушниця й скрипку так сам у місто відправився. Приходить і бачить - що таке? - на вулицях народу нікого, тільки з бургомістерського саду шум доноситься. Пішов хлопчик туди, пробрався до дверей так тихенько у будинок увійшов.
Бачить він - мати його на дерев'яній лаві сидить, а перед нею бургомістр коштує, у потилиці чеше.
- Хіба моя матінка зробила що-небудь погане? - запитав хлопчик. - Чому ти заарештував її?
- У неї так багато нових срібних монет, - відповів бургомістр. - Але я нічого не розумію - виявляється, ні у кого нічого не пропало!
-Ти, може, думаєш, що моя мати украла ці гроші? Зараз я тобі доведу, що ти помиляєшся. Ну-но, підставляй капелюх! Простягнув бургомістр капелюх, і хлопчик відкрив гаманець, а з нього срібні монети так і посипалися.
- Ось так - те, - сказав хлопчик. - А тепер роздягнули ці гроші, щоб
Усім нарівно дісталося, і більшим і маленьким! А мою матінку відпусти з миром. Ну, а раз вуж вас тут так багато зібралося, може, потанцювати прагнете?
- А ти вмієш відіграти? - закричали хлопці й дівчини.
-Умію, умію, - відповів хлопчик. Змахнув він смичком і таку веселу полечку заграв, що й столи, і стільці, і усе, що було у кімнаті, пустилося у танок. Отут і колиска, у якій спала молодша дочка бургомістра, гойднулася й вибила капелюх у бургомістра з рук. Срібні монетки розсипалися по підлозі, і отут усе давай друг дружкові штовхати, відштовхувати, давай їх підбирати - кожному адже хотілося побільше захопити. Пішла потіха - б'ються, лаються, а самі усе танцюють.
Став бургомістр кричати хлопчикові, щоб відіграти перестав. Усі монетки обіцяв підібрати так йому віддати, аби тільки смичок вилучив.
- Навіщо мені вони? - запитує хлопчик. - Захочу, і у мене їх набагато більше буде.
Розв'язав він нарешті, що з них досить, і перестав відіграти. - А тепер віддайте моїй матінці усе, що вона купила, - сказав хлопчик. - На сьогодні з вас вистачить.
Ну, а бургомістрові, зрозуміло, та й усім іншим тільки б швидше від хлопчика й від баби відскіпатися, кинулися допомагати. Хто покупки старухини розшукує, хто за конем пішов. Повернулися мати із сином додому як теперішні добродії. Та й захід борошна й два пуди сала при них - чи погано? Одного разу рано ранком відправився хлопчик у ліс. Гуляє він собі по лісу й раптом бачить - на верхівці сосни тетерев сидить.
Ось і випробую я моя рушниця, - подумав хлопчик. - Подивимося, не чи обдурила мене бабуся.
Скинув він рушниця, у іншу сторону направив і нажав курок. Пролунав постріл, і тетерев каменем упав із сосни прямо у кущі тернику. А саме у цей час їхав через ліс чернець. Їхав він верхи на коні, у монастир направлявся.
-Ах ти, проклятий злодій! Ти чому без попиту отут полюєш? - закричав чернець.
- Та у кого це ти стріляв?
- Так у тетерева, - відповів хлопчик.
- Він сидів на сосні й дражнив мене. А тепер він там, у кущах тернику. Прагнеш, побери. Мені тетерев ні до чого. Тільки ось розмовляти ти міг би й повежливей.
-Так ти ще й грубити смієш! - розсердився чернець. - Ну, бовтатися тобі у петлі! Перегоди тільки - спершу я тетерева дістану, а то полетить, мабуть. Дуже любив чернець печеня з тетерева, у нього навіть слинки потекли при думці про такий обід. Зліз чернець із коня, прив'язав його до берези, а сам до кущів дібрався. Простягнув руку й схопив тетерева за крило. Але у цю мить змахнув хлопчик смичком і заграв. Та почав чернець стрибати так скакати по кущах, а тетерева не випускає. Полетіло пір'я, ряса у ченця у клаптики розірвалася, а сам він від страху дурним голосом кричить. Кінь у дерева коштує й теж танцює. Порвала вона нарешті мотузку й поскакала.
- Бачиш, як безневинних людей злодіями обзивати, - сказав хлопчик і ще
Усердніше заграв.
- Зупинися, зупинися! Я більше не буду! - закричав чернець. - Ніколи у житті!
- Ну ось, тепер ти говориш так, як тобі й личить, святий батько! - відповів хлопчик. - А ще пообіцяй, що не будеш мені мстити за свій танець.
- Обіцяю, обіцяю! - пропихтел чернець. - Я буду любити тебе, як рідного сина, тільки перестань відіграти!
Вилучив хлопчик смичок, а чернець як припустився бігти - тільки його й бачили. Але хоч і квапився, а про тетерева не забув. Прибіг він у монастир, у ліжко влігся, рани так подряпини вважає й усе думає, як би ліпше хлопчикові помститися.
- Звичайно, я обіцяв цьому шалапутові не робити йому нічого поганого, - міркував чернець. - Так адже одна справа обіцяти, коли ти у лиху, а інше - виконувати, коли тобі вже нічого не загрожує!
Видужав чернець і пішов скаржитися абатові. Абат поскаржився єпископові, єпископ архієпископові, а архієпископ королеві-адже не святим же батькам, насправді, з тетеревом розбиратися.
Розгнівався король, велів схопити хлопчика й повісити. Привели його на королівський двір, а там народу вже повнісінько. Король із королевою на троні сидять, а між ними принцеса. Принцеса була дуже сумна - тільки їй однієї було жалко хлопчика.
Та чернець відразу стояв, руки від задоволення потирав. Нарешті він буде відомщений.
Король дав знак починати, і повели хлопчика на шибеницю. Раптом повернувся він до королівської пари й чемно поклонився.
- Всесабоний король! - сказав хлопчик. - Знаю я, що існує звичай виконувати останнє бажання тих, кому скоро на шию мотузку накинуть. У мене теж є одне маленьке бажання. Якщо ваша величність виконає його, я вмру спокійно й радісно.
- Будь по-твоєму, - відповів король. - Обіцяю виконати твоє бажання. Клянуся своєю королівською короною!
- Багато виголошують промову перед народом, перш ніж зависнути у петлі, - сказав хлопчик. - Я не вмію красиво говорити, адже я тільки бідний музикант. Та мені хотілося б востаннє зіграти на моїй скрипці. Була вона мені вірним іншому й багато радісних хвилин доправила. Дозволь мені з нею попрощатися.
- Не дозволяйте! - закричав чернець. - Не дозволяйте йому відіграти! Ваша величність, не виконуйте його бажання!
Та чернець кинувся до короля й схопив його за рукав. Але король насупився й строго подивився на ченця.
- Я не сперечався, коли ти захотів покарати хлопчика, - сказав він. - Так
Воно й буде. Але потрібно у всім знать захід. Не вистачало ще, щоб йому відмовили у такому дріб'язковому бажанні. Це було б несправедливо й нелюдяно! Затрясся чернець від страху й сказав:
-Тоді, ваша величність, велите прив'язати мене геть до тієї сосни. Досить вуж я наслухався його скрипки!
- Із задоволенням, - кивнув король і дав знак придворним.
Прив'язали ченця до сосни міцними мотузками, хлопчик змахнув смичком і заграв.
Та усе пустилися у танок. Закрутилися король із королевою, закружилася прекрасна принцеса, стрибали придворні, танцював увесь народ.
А ченцеві гірше всіх довелося. Елозил він нагору й униз по сосні, як суха бичача шкіра.
Саме собою, розсердився король, що йому ось так скакати й стрибати доводиться.
- Якщо ти цю же хвилину не перестанеш, - закричав він, - я велю тебе негайно повісити?
- Мене й так повісять, - відповів хлопчик, - але спершу я зі своєю скрипкою попрощаюся.
- Я тебе помилую, тільки вилучи смичок! - прокричав король, а сам усе танцює.
- Ось це вже інша справа, - сказав хлопчик. - Так тільки цього мені мало!
Я, мабуть, ще небагато пограю. А потім вішайте мене на здоров'я, якщо зумієте!
- Скажи, чого ти ще прагнеш? - пропихтел король і стрибнув з п'яти на шкарпетка. - Ти одержиш усе, що побажаєш!
- Велике спасибі, - сказав хлопчик і поклонився. - Тоді прошу я принцес у дружин так півцарства на додачу!
- Я обіцяв уже це принцові Португальському, - закричав король і зробив кілька піруетів. - Якщо я порушу слово, він на мене війною піде. Що тоді робити?
- Про це не турбуйтеся, - відповів хлопчик. - З ним-те ми вуж як-небудь упораємося, клянуся моєю скрипкою!
- Роби як знаєш, - проговорив король. - Я на усе згодний, тільки перестань відіграти.
Та він вовчком закрутився на одній нозі так, що його горностаевая мантія щільно оповилася довкола нього.
- Ну ось, тепер можна й відпочити небагато й про справи поговорити, - сказав хлопчик і вилучив смичок.
Усе колом ледве на ногах трималися, а чернець так ретельно стрибав і елозил по дереву, що мотузки нарешті не витримали. Припустився чернець у монастир, тільки п'яти заблискали.
А хлопчик пішов у палац і там обручився із принцесою. Та треба сказати, що від її суму й сліду не залишилося.
Довідався про усе це принц Португальський, зібрав велике військо так рушив у похід. Вийшов назустріч їм хлопчик з рушницею й скрипкою й давай стріляти так на скрипці відіграти. Що отут почалося! Хто відразу вмирав, як тільки звук пострілу чув, хто бездиханним після танцю падав! Так скоро від війська нічого не залишилося.
Отут відразу й весілля зіграли. Розумний зять королеві дістався, а принцесам гарний чоловік, і була тому у королівстві більша радість. Мати хлопчика теж на весіллі веселилася й за сина раділа. А він її й запитує:
- Мила матінка, ти адже тепер з нами жити будеш?
- Нізащо! - відповіла баба. - Ніколи не покину я свою грубку так старе ліжко!
Не став хлопчик суперечити матері - адже він був гарним сином. Тільки на наступний ранок послав він майстрів матушкин курінь полагодити. Грубку й ліжко на колишньому місці залишили, а навколо них нові стіни й нова підлога зробили, та й про дах не забули.
Та перетворився курінь у теперішній палац, а люди його Солом'яним Замком прозвали.
Так і жила там баба у щастя й достатку до самої смерті. А вмерла вона минулим улітку, і було їй вісімдесят сім років, три місяці так дев'ять днів.