Купив одного разу селянин Халвор лошати на ярмарку й привів до себе на стайню. Ростив він його, пестив і виходжував, точно сина рідного, і виріс із лошати такий кінь, що любо-дорого подивитися. Далеко пішла поголоска про красеня коні. Дійшов слух і до поміщика, і здумав він усіма правдами й неправдами цього коня у Халвора відібрати.
Ось одного разу посилає він до Халвору нарочного й велить йому негайно ж верхи на коні у маєток з'явитися. Почув, мов, поміщик про красеня коня й прагне одним вічком на нього глянути. Зміркував Халвор, яке поміщик справу затіяв, однак виду не подав; сіл верхи й прискакав на панський двір. А у поміщика саме у цей день бенкет горою був - скликав він у свій будинок дворян і поміщиків з усією округи. Побачили гості, що Халвор верхи до ґанку під'їжджає, і кинулися вони до вікон на дивовижного коня намилуватися. Бачать-Та насправді, не кінь, а чудо! Стали отут усе поміщикові у один голос повторювати, що він цього коня неодмінно у Халвора відкупити повинен. Куди, мов, мужикові замурзаному такий кінь! На ньому тільки дворянинові їздити пристало. Зазиває поміщик Халвора у свої Спокої, саджає за стіл меж самих знатних гостей і ретельно вином пригощає. А як випив Халвор не один кубок вина, поміщик його запитує:
- Не чи продаси мені свого коня?
- Ні, пан, - відповідає Халвор. - Такого гарного коня у мене зроду не бувало. Корму у стайні вистачає, і продавати мені коня ні до чого. Нічого не сказав на це поміщик, тільки прийнявся ще усердніше селянинові вина підливати. А Халвор хоч і п'є досхочу, так розуму не втрачає. Незабаром знову поміщик про той же мовлення заводить.
- Ні, пан, - відповідає Халвор.-Знаєте адже, як у народі говорять: Грішми коня не купиш, а удачею добудеш. Продати я вам коня не продам, а про заставу на нього поб'ємося, коли прагнете. Хто краще небилицю видумає - тому й конем володіти, та ще трьома сотнями далеров на додачу.
- Згодний!-говорить поміщик.-Стало бути, угода такої: кого у неправді викриють-той виграв. Ну, починай ти.
- Е, ні, ваша милість, - відповідає Халвор.-Здавна так повелося, що ми, люди простого звання, вашому дворянському стану завжди дорогу уступаємо. Так що вам і починати.
- Ну добре, слухай! Був у мого покійного панотця бик, так такий величезний, що якщо птах зранку на один його ріг сяде, а потім на іншій здумає перелетіти, то раніше вечора уводити, увести до ладу нього не добереться.
- Що ж, буває й таке, - говорить Халвор.-Ось тільки праг би я на той хлів подивитися, що такого бика вмістити може.
- А тепер ти свою небилицю викладай, - наказує поміщик.
- Посадив я одного разу льон, і виріс він до самого неба, так що й верхівки не мабуть було. Побрав я сходи, приставив до горнуся й поліз нагору. Ліз, ліз і добрався до того світла. Та вірте, не вірте, а тільки на-тому світлі всі не так, як на землі. Селяни там у багатстві так пошані живуть, а весь ваш дворянський стан у них у служінні полягає. Бачив я там і панотця вашого. Він і землю оре, і за кіньми ходить, і гній забирає!..
- Брешеш, голота перекітна!-у серцях закричав поміщик.-Ніколи мій панотець себе роботою утрудняти не стане!
- А коли я брешу, то, стало бути, і кінь мій, і три сотні далеров мої. Угода-Те помніть? Кого у неправді викриють - той і виграв.
Висипав Халвор усі виграні гроші у шапку, вийшов у двір, підхопився на свого доброго коня й поскакав додому.
А поміщик і всі його знатні гості з вікон вслід ньому дивляться й на чому світло коштує лають Халвора.
- Бач, безсоромний мужик! Яку небилицю про дворянський стан видумав! Де ж це бачене, щоб дворянин працювати вмів?