Мабуть, сама цікава визначний пам'ятка Швейцарії - це міст, побудований дияволом. Де саме він перебуває - питання спірне. На думку жителів славного кантону Ури, це спорудження зведене на берегах ріки Аль, у села Бонкур. Фрибуржци затверджують, що у ХIII столітті диявол перекинув його через ріку Сарину: він звів прекрасний кам'яний міст замість старого, дерев'яного, який кожної навесні ламали й несли потоки поталого снігу. У наші дні його неможливо побачити: примхлива ріка міняла своє русло й тепер він схований під водою. Жителі кантону Ури, у свою чергу, уважаються, що диявол побудував міст через Рейс, і було це у ХIV столітті. При цьому, і ті, і інші швейцарці розповідають однакову історію про те, як дотепний фогт - правитель області - перехитрив сатану.
Справа була у квітні. Промені сонця розтопили у горах товсте сніжне покривало, у яке куталися довгою зимою лісу й лугу, і тисячі струмочків з веселим дзюркотом побігли вниз. По дорозі вони зустрічалися, змішували свої води, і, перетворившись у бурхливі потоки, з піною й гуркотом обрушувалися з кам'яних уступів на землю. Подув сабоний вітер, і під його напором навіть вікові ялини згиналися у три погибелі. Темною ніччю над землею пронеслася бура. Люди із занепокоєнням прислухалися до шуму на вулиці: ляскали ставні, дзенькали скла, тріскотіли галузі дерев. Видалося, що ураган підніме зараз у повітря церква, будинку, корівники й стайні й віднесе разом з усіма їхніми мешканцями на край світла.
Ріка здулася й зашуміла. Усю ніч неспокійні хвилі билися про прибережні скелі, і ранком виявилося, що прекрасний міст, із чималою працею побудований торік, зник. Його зруйнував вітер і віднесла вода.
Коли фогту доклали, що міст зламаний, цей ушанований чоловік ледве не заплакав від прикрості: знову треба ухвалюватися за будівництво віадука, і хто знає, чи витримає він напір стихій наступною весною?
- Один тільки чорт зможе нам побудувати міцний міст! - зірвалося з вуст фогта.
Та тільки він вимовив ці слова, як хтось постукав з вулиці у двері... Через хвилину слуга доклав фогту, що якийсь незнайомець бажає його бачити.
- Просите, - сказав старий.
У кімнату ввійшов парубок приємної зовнішності, горбоносий, чорноокий, у червоних штанях і короткому німецькому сюртуку із червоною підбивкою. Голова його була покрита чорним капелюхом з довгим червоним пером якогось рідкого птаха. Черевики на носках округлялися по моді часів Людовика ХII.
Фогт запропонував своєму гостеві сісти, і диявол ( тому що це був він) улаштувався у затишному кріслі, з насолодою простягнувши ноги ближче до вогню, що палає у каміні.
- Отже, мій друг, ви потребуєте мене, - почав диявол.
- Зізнаюся, вельмишановний пане, ваша допомога нам просто необхідна.
- Для цього проклятого мосту, чи не так?
- Саме для нього, пропади він пропадом!
- Його зносить рікою?
- Так, рікою, а іноді лавиною або вітром.
- А-А... - простягнув парубок і задумавшись став дивитися на вугілля, що шаріють.
Після хвилинного мовчання фогт сказав:
- Послухайте, будьте добрим чортом! Побудуйте нам міст.
- Наймиліший, я сам праг вам це запропонувати!
- Отже, залишається вмовитися о... - фогт був у нерішучості.
- Про ціну, - закінчив за нього чорт і подивився на свого співрозмовника з вираженням деякого грайливого лукавства.
- Останній міст коштував нам шістдесят золотих, - заявив старий і потім, нахилившись до вуха чорта, тихо додав:
- Ми дамо вам удвічі, немає - утроє більше, якщо ви спорудите міцний міст, який простояв би століття.
Чорт хмикнул і з нудьгуючим видом став вигострювати ножиком свої пещені нігті...
- чи Бачите, мені немає потреби у золоті, я сам його роблю, коли прагну. Дивитеся!
Він швидко нахилився до вогню й кінчиками пальців обережно побрало велике червоне вугілля.
- Дайте-но вашу руку, - сказав він фогту. - Смелее!
Фогт простягнув долоню, і парубок поклав у неї важкий шматок золота. Здивований старий дивився на злиток, вертячи його у усі сторони. Він праг повернути скарб чортові, але той з посмішкою відмовився:
- Ні-ні, сховайте це золото, - промовив він, з почуттям достатку закладаючи ногу за ногу. - Дозвольте вам запропонувати його у подарунок.
- Розумію, - відповів фогт, опускаючи злиток у свій гаманець. - Якщо робити золото для вас не становить великої праці, то ви, звичайно, захочете, щоб ми відплатили вам другою монетою. Отже, чого ж ви бажаєте? Ставте самі ваші умови!
Отут парубок устав, із занепокоєнням пройшовся по кімнаті й, відвернувшись до вікна, уривчасто вимовив:
- Я прагну, щоб душу того, хто першим пройде по побудованому мості, навіки належала мені!
- Згодний, - відповів фогт.
- Так що ви говорите! (Диявол навіть підстрибнув від задоволення.) Дякую вам від усієї душі, вуж вибачите за мимовільний каламбур. Складемо акт!
- Диктуйте!
Фогт побрав перо, чорнабоницю, папір і став писати. Через п'ять хвилин формальний договір був укладений і підписаний з одного боку - сатаною, а з іншого - фогтом від імені комуни. У силу цього договору диявол зобов'язувався за одну ніч вибудувати міцний кам'яний міст, а фогт - віддати йому у нагороду душу істоти, яка по своїй потребі або випадково, першим перейде через ріку по новому мості.
На світанку наступного дня фогт, весело посвистуючи, ішов уже до ріки. На спині він ніс пару якихось мішків.
Від учорашньої непогоди не залишилося й сліду. Небо було ясне, сходило сонце, гори із чорно-зелених зробилися раптом золотими, і десь там, на запаморочливій висоті, виднілися роги нерухливих, замислених оленів.
Міст був готовий. Фогт уважно оглянув його й знайшов чудовим. На протилежному березі, на великому плоському камені сидів знайомий нам парубок. Він зробив свою справу й тепер терпляче очікував нагороди за роботу. Фогт привітально замахав йому рукою.
- Як бачите, я вмію тримати своє слово! - крикнув диявол.
- Та я теж, - відповів фогт.
- Як, найдорожчий, невже ви розв'язали пожертвувати собою для блага ваших підданих?
- Не зовсім так.
Фогт скинув із плеча обоє мішка й не кваплячись став розв'язувати їх.
- Що це таке? - запитав парубок, із цікавістю стежачи за діями старого.
Фогт, нічого йому не відповівши, вийняв з одного мішка сіру мишку, а з іншого - жирного вусатого кота. Маленький звірок, углядівши свого старого ворога, кинувся навтьоки через міст, кіт - за ним! Мишка прошмигнула у тріщину серед каменів, а кіт з ходу догодив прямо під ноги сатані.
- Агов, - крикнув фогт, - ось вона, ваша душа, ловите її скоріше, не те втече!
Чорт був розлютований. Він розраховував на душу людини, а його почастували душою тварину. Однак робити було нема чого. Пекельний інженер з гордості не став видавати прикрості. Він побрав на руки кота, пощекотал його за вухом і у вишуканих вираженнях подякував фогта за щедру плату. Але коли задоволений старий, розпрощавшись, зник, чорт вилаявся, кинув кота на землю, і той, обиженно нявкнувши, зник у траві…
Сатана розв'язав зруйнувати свій утвір. Він пинал його ногами, бив кулаками, навіть гриз зубами, але марне, тому що міст був побудований на славу.
- Великий же я дурень, - сказав собі чорт, і, сунувши руки у кишені, пішов уздовж ріки, кидаючи погляди праворуч і ліворуч, немов який-небудь аматор видів природи. У дійсності думка про помсту терзала диявола, і він шукав очима кам'яну брилу, щоб, витягши її на гору, кинути зверху на проклятий міст і розбити його вщент.
Пройшовши близько трьох мабо він, нарешті, знайшов шукане - величезний шматок скелі, що наполовину пішов у землю й поросший зеленим мохами. Чорт без праці висмикнув його із ґрунту й, зваливши на спину, став підніматися по стежці на вершину гори, посміюючись і причмокивая від задоволення, тому що заздалегідь тішив себе видовищем прикрості й гніву фогта, коли той назавтра прийде помилуватися новим мостом.
Але, піднявшись на гору й глянувши звідти вниз, чорт побачив на мосту цілу юрбу народу. Із хрестами й корогвами люди призивали благословення Господне на сатанинське спорудження й присвячували Богу роботу диявола.
Та тоді чорт зрозумів, що справа його програне. Смутно зітхаючи й ремствуючи на свою гірку частку, побрів він униз і, зустрівши на шляху бідну, ні у чому не винну корову, схопив її за хвіст і кинув у прірву, щоб зірвати серце.
Що ж стосується старого хитрого фогта, то він з тих пір нічого не чув про чорта-інженера. Але, риючись одного разу у своєму гаманці, він сабоно обпалив собі пальці: там лежало вугілля, що шаріє, замість покладеного колись золотого злитка сатани.
Ішли роки. Кожної навесні обурена ріка намагалася розбити й знести нависле над нею кам'яне спорудження. На допомогу вона призивала й дощ, і вітер, і блискавки, і грім, але міст, спрацьований дияволом, непохитно витримував натиск стихій.
Недавно я побувала у кантоні Ури, у тому самому місці, де біля водоспаду коштує витончений міст, складений із сірих каменів. Над мостом нагромаджуються величезні скелі, поросшие хмурими ялинами, під ним – провал, по дну прірви мчиться бурхливий потік. Вузька стародавня дорога, що пролягає уздовж звивистого Рейсу, губиться серед уступів. Недалеко від мосту, на висоті вісімдесяти метрів над річковим руслом, у гранітній і майже прямовисно вартій скелі зроблене поглиблення, - там на гігантському п'єдесталі височіє хрест із написом: «Доблесним сподвижникам Генералісимуса Фельдмаршала Графа Суворова-Римникского Князя Италийского, що загинули при переході через Альпи у 1799 році». Тут Суворов зі своєї двадцатидвухтисячной армією зробив знаменитий перехід через Сен-Готард.
Недалеко від пам'ятника коштує невеликий будинок з портретом Суворова над дверима й написом, який говорить: «Чортовий міст. Історичний ресторан».
Був холодний вогкий ранок, коли я зайшла туди випити чашку кава. За дерев'яними столами сиділи люди у похідних куртках і гірських черевиках із шипами на товстих підошвах. Заспаний хазяїн розносив гарячий хліб і молоко. Мандрівники обговорювали свій маршрут. Хтось із них направлявся у Тичино, де завжди світить сонце й серед ніжно-зелених піній ховаються кам'яні будинки з вигадливим розписом на стінах. Хтось був шанувальником Кирхнера й бажав зупинитися у дощовому Граубюндене, щоб любуватися льодовиками, похмурими ялиновими лісами й стародавн, що почорніли від часу й непогоди хатами пастухів.
За вікном раптом різко стемніло. Перші краплі дощу вдарили у запітнілі стекла. Відкрилися двері, і у зал увійшов парубок - високого зросту, кароокий, горбоносий, з голеною головою й еспаньйолкою. У вухах цього чепуруна поблискували дорогоцінні серги, одягнений він був у чорний шкіряний одяг. Оглянувши всіх пабоним поглядом, він чемно поклонився й сіл за столик, що пустує. Хазяїн вітав його як старого знайомого.
Незнайомець пив кава й думав про щось своєму, поглядаючи у віконце й смутно зітхаючи.