Жив-Був бідний селянин, і було у нього три сини. Старші двоє минулого старанні так моторні, а молодший ледар і грязнуля, яких мало. Цілими днями він сидів у грубки й копався у золі. Нігті у нього виросли довжелезні, немов пазурі, волосся він отродясь не розчісував, і прозвали його тому Замухришка.
Одного разу дав йому батько небагато їжі на дорогу й сказав:
- Досить тобі є батьківський хліб. Іди-но ти сам спробуй щастя, Замухришка!
Ішов він, ішов, прийшов у великий ліс і заблудився. Їжа у нього вся скінчилася, і він не знав, що йому робити. Засумував він, сіл на пеньок і гірко заплакав. Отоді він пошкодував, що так лінувався будинку. Стемніло, і став Замухришка думати, де б йому влаштуватися на нічліг, Та побачив він, що вдалечині вогник горить, і пішов на вогник. Довго він ішов і побачив більшу ріку, а на іншому березі тієї ріки замок, а навколо замка залізні стіни. Та у одному віконці замка горів той вогник. Роздягнувся він догола, одяг на спину прив'язав і пішов убрід по ріці. Але скоро так глибоко стало, що він ледве не втопив, насилу вибрався.
Вийшов він на іншому березі, став вхід шукати - а входу-те й ні, насилу він у залізній стіні ворота знайшов, і вони відкрилися самі собою. Увійшов він у ворота, а вони за ним відразу самі й захлопнулися. Став він бродити по двору, двері у замок шукати, так знайшов тільки щілинку у стіні. Постукав він у стіну, і відразу відкрилися двері. Та він увійшов у темну-темну кімнату.
Став він стіни обмацувати й намацав двері, вона відразу відчинилася, і він потрапив у більшу кімнату. Посередині тієї кімнати стояв стіл, а за столом сидів старий-престарий старий і щось писав.
Ніс у старого був довгий-довгий, а на голові надіта дивовижна шапочка.
- Чого тобі треба, хлопчик? - запитав старий.
- Ось ходжу службу шукаю, - відповів Замухришка. - А як же ти сюди ввійшов? - здивувався старий.
- Так уже важко мені довелося, - зізнався Замухришка.
- Але ж назад-те ще трудней буде вибиратися, - сказав старий. - Що ж, залишайся мені служити. Я скоро поїду рідних відвідати й повернуся через рік. А ти у цей час читай книжки так коня мого песть. Ось тобі ключі від усіх дверей, тільки одну відкривати не можна, а яку, я тобі покаджу. Якщо ти її відкриєш, я відразу повернуся, і тобі не минути лиха. - Та вийняв він більшу зв'язку ключів. - А як тебе кликати-те? - запитав старий.
- Замухришка, - відповів хлопчик.
- Гарне ім'я, - сказав старий і пішов.
А Замухришка залишився у замку. Цілими днями він читав книжки й скоро став не дурній свого хазяїна. Заборонні двері він ніколи не відкривав, тільки один один раз йому дуже захотілося заглянути у щілинку, але він згадав, що карав йому старий, і пішов від тих дверей подалі. Але дні йшли за днями, і цікавість його усе більше розбирало. Та ось він не зміг більше терпіти, відкрив двері й увійшов у маленьку комнатку. У комнатке була грубка, а на грубці кипів казан. На стіні висів меч, а поруч із ним кілька фляг. На столі лежали дві щітки й коробки, а у ній кілочки. Перелякався Замухришка, що ослухався старого, і стало йому нудно одному у замку. Отут він згадав про коня й побіг у стайню. А там стояв хазяйський кінь, під хвостом сіно, а під мордою - жар. Пошкодував Замухришка коня й повернув його так, щоб сіно під мордою виявилося, а жар під хвостом! Отут кінь і сказав:
- Що ти наробив? Ти зайшов у заборонну кімнату, і хазяїн, того дивися, повернеться. Але ти мені допоміг, і за це я дам тобі добра рада. Біжи у заборонну кімнату й надпий із сулії, що висить поруч із мечем. Та станеш сабоним і удержиш меч. Потім суни голову у казан. Побачиш, що буде. Потім пройди у сусідню кімнату й побери там панцир. Одні блищать як сонце, інші - як місяць, треті - як зірки на небі. Побери їх усе. Ще побери
Меч, флягу, щітку й коробці з кілочками. Так тільки скоріше, не те повернеться хазяїн.
Побіг Замухришка у замок і зробив усі, як велів йому кінь. Надпив він із сулії, і меч у руці у нього став як перинка, сунув він голову у казан - і кудись пропали брудні патли, і замість них миттю виросли золоті кучері. Побрав він із собою усе, що велів йому кінь, і поскакав ладь. Недалеко він поскакав, отут і повернувся хазяїн. Такий злий, що від цієї злості всі стіни у замку затремтіли. Кінь і запитує Замухришку:
- Чуєш ти що-небудь?
- Ні, нічого не чую, - відповідає Замухришка.
- Приклади голову до мого вуха, - сказав кінь. Послухався хлопчик, так тільки однаково нічого не почув. Поскакали вони далі, і скоро кінь знову запитав:
- Чуєш ти що-небудь?
- Чую позаду гуркіт.
- Скоріше, скоріше хлюпни назад із сулії! - сказав кінь.
Послухався його хлопчик, і розлилося за ними море, хазяїнові не переплисти. Довелося йому вертатися, людей кликати, корабель будувати. А кінь усе скакав і скакав. Та ось він знову запитав у хлопчика, не чи чує той чого. Три рази у нього запитував, і на третій раз Замухришка йому відповів, що чує позаду жахливий гул.
- Кинь назад щітку! - сказав кінь.
Кинув Замухришка щітку, і за ними виріс дрімучий ліс, хазяїнові не пройти. Довелося йому вертатися, людей кликати, дерева рубати.
Скакали вони, скакали й прискакали до скляної гори.
- Тільки б гору здолати, і тоді вже нам нічого не страшно, - сказав кінь. - Чуєш ти що-небудь?
- Так, я чую, позаду грім гримить, - відповів Замухришка.
- Виходить, старий троль нас доганяє, - сказав кінь. - Ану ж бо, пришпор мене!
Пришпорив Замухришка коня, а хазяїн уже руку до нього тягне. Кінь на гору, а хазяїн за ним.
- Висипай кілочки з коробки! - крикнув кінь.
Висипав він кілочки, і перетворилися вони у більші колоди, покотилися колоди з гори на троля і його роздавили!
- Ну, ми врятовані, - сказав кінь. - Тепер переодягнися у усі старе, а панцир залиши у мене, тільки не забудь - побери із собою вуздечку! Іди у палац, він зовсім близько, і попросися на службу - допомагати садівникові. Виконав Замухришка всі, як велів йому кінь, і садівник побрав його на службу. Кінь приходив до нього щоночі, учив, що треба робити, і садівник хвалив його, нахвалитися не міг.
Ось якось раз стояв Замухришка у саду й золоті кучері розчісував. А принцеса отут побери так визирни у вікно; побачила його й подумала: Ох, не той він, за кого себе видає.
А Замухришка побачив принцесу, скоріше насунув шапку й сховався за кущем.
Ну, а отут сусідній король війну затіяв, і кінь навчив Замухришку, щоб він пішов і попросився у королівське військо. Замухришка так і зробив. Король посміявся, але на війну його побрав і дав йому стару шкапу. Пішли вони у похід, а Замухришка зі шкапи у калюжу звалився, і усе військо над ним реготало. Почекав Замухришка, поки військо повз пройде, залишив стару шкапу у калюжі, сам - на гору, потряс вуздечкою, і прибіг до нього його чарівний кінь, а на сідлі панцир лежав.
- Надягай тих, що блищать як сонце! - сказав кінь. - Бери меч, сідай на мене, і поскакаємо з тобою на війну.
Замухришка так і зробив, і не встигнуло ще королівське військо до січі дійти, а вуж Замухришка всіх ворогів розігнав. Здивувався король, хто ж цей принц заморський? Отут він побачив, що з ноги принца кров тече, і пов'язав йому ногу своєю королівською хусточкою й потім запросив його до себе, так тільки принц відмовився й поскакав на гору. Там він розгнуздав коня й переодягся у усі старе. Повернувся до калюжі, підібрав стару шкапу й поплівся у палац. На інший день усі так само було. Замухришка виїхав на старій шкапі, вона застрягла у калюжі, він побіг на гору, потряс вуздечкою. Цього разу він надяг той панцир, що блищали як місяць. Знову він розігнав усіх ворогів і поскакав на гору.
На третій день він надяг той панцир, що блищали як усі зірки на небі, і так багато ворогів порубав могутнім мечем, що ті, які вціліли, пустилися навтьоки й не оглядалися, поки до своєї країни не добігли.
Знову король кликав Замухришку у гості, а він на гору поскакав. Переодягся там у старе лахміття, підібрав шкапу у калюжі й поплівся у палац. Побачили його всі й давай реготати й запитувати, де це він так довго пропадав.
Скінчилася війна, і влаштував король бенкет на увесь світ. Було отут багато шляхетних принців, які допомагали королеві на війні, і король велів дочкам вибирати з них наречених.
Старша покотила до одному принцові золоте яблучко й сказала:
- Це тобі, моя радість.
Друга теж покотила яблучко до шляхетного принца, ну, а молодша кинула яблучко Замухришке, він на порозі стояв.
- Це тобі, моя радість, - говорить. Розсердився король і велів виштовхнути Замухришку утришия.
- Ну немає! - говорить Замухришка. - Я на війні більше ворогів перебив, чому ви всі разом!
Показав він свою рану на нозі й запитав, не чи визнає хто своя хусточка, на рану зав'язаний. Подивився король і довідався свою хусточку. Потряс Замухришка вуздечкою, і прискакав до нього чарівний кінь.
Розповів Замухришка всі як було, мол, кінь не дасть збрехати, і кінь усе підтвердив. Усе діву давалися, а кінь велів Замухришке, щоб принесла сокира й відрубала йому голову.
- Ні, не можу я така справа зробити! - сказав Замухришка.
- Роби, як я велю, - сказав кінь. - Ти ж обіцяв мене врятувати. Відрубав Замухришка йому голову, і у ту ж мить кінь перетворився у прекрасного принца. Побрав той принц Замухришку за руку й підвів до короля.
- Милий панотець, - сказав принц. - чи Довідаєшся ти сина рідного, якого зачарував злий троль? Адже це на мені скакав Замухришка, коли розігнав усіх твоїх ворогів. Це він мене врятував!
У короля навіть дух захопило. А Замухришка надяг панцир, що блищали як сонце, і золоті кучері по плечах розпустив. Та король із радощів відразу зробив його принцом і віддав йому у дружин свою молодшу дочку.