Бідний, бідний Крецилиан! Темною ніччю, коли на небі немає ні зірочки, коли йде дощ, або сніг, або гради, коли вітер дме щосили й довгі блискавки розривають на частині чорні хмари, а від грому тремтить земля, усяка тварина Божия знаходить собі вкриття від непогоди. Тільки він один не може знайти пристановища. Йому здається, що його кинули у вогонь. Почуваючи кожною кісткою свого кістяка нестерпне печіння, він корчиться у борошнах і дарма волає про допомогу.
Жахливі страждання Крецилиана!
Він з'являвся на лісовій опушці, між селом Гранвиллар і каплицею Даада, неподалік від дороги, там, де нині на кам'яному постаменті піднімається великий залізний хрест. Колись його спорудили на місці стародавнього дерев'яного хреста, який стояв на вершині величезної купи кругляків.
Примара Крецилиана не давав спокою жителям околишніх сіл. Його вид приводив у жах будь-якого сміливця. Голосом, повним розпачу, він без кінця повторював: « ПРО, якщо б я знав тоді! Якщо б я знав! Я прагну бути там похованим! Поховаєте мене там!»
Але ніщо не могло вгамувати його біль і тугу. Між Гранвилларом і Даадой постійно лунали тужливі скарги Крецилиана. Його крики й стогони наганяли страх на мирних подорожан. Люди звертали з дороги і йшли стороною. У результаті, через поле протоптали стежку, і усе ходили тільки по ній, щоб, не дай Боже, не зустріти нещасної примари.
Люди й донині пам'ятають страшну історію Крецилиана, і всякий добрий християнин, проходячи повз хрест, зведений на узбіччі дороги, обов'язково доручає свою душу Господу. Бідна примара вже давно перестала лякати людей жахливими стогонами. Він знайшов вічний спокій. Але відбулося це тільки завдяки молитвам, паломничествам і щедрим пожертвуванням набожних жителів Гранвиллара.
Селяни чарівного сільця Гранвилляр завжди любили посміятися, поспівати так поплясать. Але при цьому вони прекрасно виконували свій християнський борг – ретельно молилися й не забували Слово Божие.
У ті давні часи у прадавній церківці Даада ще були служби, і усе ходили туди на месу. Тільки одна людина із Гранвиллара ніколи не молився у церкві. Це був старий бобир по імені Крецилиан.
Не можна сказати, що Крецилиан не вірував зовсім. Він був скоріше диваком, оригіналом. У ньому не було ні краплі благочестя. Він ніколи не робив того, що робили всі, і вражав людей своєю невежественностью. Щонеділі він направлявся до Дааде, але завжди йшов останнім. Добравшись до місця, звідки одночасно були видні й церква, і село, Крецилиан сповільнював свій крок. Згорнувши на лісову опушку, він ліниво розвалювався на землі й прохлаждався так до кінця меси. А потім першим вертався у село. Протягом двадцяти або навіть тридцяти років Крецилиан виконував свій християнський борг таким ось немислимим образом. Ні застереження кюре, ні добрі ради сусідів, ні плітки бабів, ні втручання влади, ні злі жарти молоді – ніщо не могло змусити Крецилиана піти разом з парафіянами у церкву…
Одного разу вночі сусіди цього дивака похапцем прибігли до священика. Їх розбудив шум у будинку Крецилиана. Старий метався на постелі, задихався й кричав, що прагне причаститися. Але, коли кюре прийшов, було вже пізно. Хворий знепритомнів і через кілька митей випустив дух. Наступного дня труна з тілом Крецилиана понесли до Дааде, на цвинтар. Коли сумна процесія порівняла з тим місцем, де старий звичайно перечікував месу, труну зробився неймовірно важким. Четверо чоловіків, які несли його на плечах, упустили свою ношу на краю дороги. Труна намагалися підняти вшестером, вдесятером… Даремно! Він немов приріс до землі. Із Гранвиллара привели биків і коней. Але тварини нізащо не прагли везти труна Крецилиана. Вони ревіли, мукали, іржали й виявляли таке занепокоєння й нетерпіння, що довелося їх терміново повести назад у село. Усім стало ясно, що справа не обійшлася без втручання вищих сил…
Тоді люди вирили глибоку яму, і труна Крецилиана покотився на сире дно. Старий виявився похованим саме у тому місці, де він стільки років зневажав Словом Божиим. Кожний кинув камінь і повну лопату землі на цю жалюгідну могилу. Потім люди у сумі розійшлися. Та із цього дня, рік за роком, кожний, хто проходив повз могилу Крецилиана, кидав на неї камінь. Виріс великий пагорб. Він нагадував про покарання, яке може осягнути кожного, хто глузує із церковних обрядів. Але це ще не всі… У пісні дні Крецилиан став бути у образі ридаючого примари, що сидить на купі жарких вугіль. Він заунивно ремствував на те, що не може заснути вічним сном у стін Даади й повинен викупати свої гріхи у тому місці, де їх робив.
Бажаючи будь-що-будь позбутися жахливої примари, жителі Гранвиллара, на чолі з парафіяльним священиком, прийшли до лісової опушки, щоб розкопати могилу Крецилиана й перенести його останки на цвинтар. Але їх пошуки виявилися даремними – вони не знайшли костей бідного грішника. Люди знову звели могилу, і Крецилиан продовжував вертатися з пекла на землю й лякати добрих християн. Тоді на могилі водрузили великий дерев'яний хрест, і примара стала з'являтися рідше. Його стогони ставали тихіше, а вугілля, на яких він сидів, видалося, поступово гаснули.
Незабаром жителі Гранвиллара разом з багатьма священнослужителями й прочанами з інших сіл зробили хресний хід до могили Крецилиана.
Та з тих пір Крецилиан не з'являвся.