Жила-Була на світі до дівчина. Народилася вона не від батька з матір'ю, а зліпили її чарівниці-вила зі снігу - побрали вони той сніг з бездонної прірви під променями літнього сонця на Ільїн день. Вітер вдихнув у неї життя, роса вигодувала, ліс одяг листами, а луг забрав і прикрасив квітами. Була вона Біліше снігу, румянее троянди, світліше сонця. Такої дівчини ніколи ще не бувало на світі, так ніколи й не буде. Пустила якось дівчина слух по всьому світлі, що у такий-то день і у такому-те місці буде змагання у бігу. Хто з юнаків на коні обжене її, за того вона й вийде заміж. У кілька днів звістка облетіла усе світло, і тисячі наречених - один краше іншого - з'їхалися на конях. Приїхав і сам царевич. Дівчина стала на відзначене місце, наречені сіли на коней. - Геть там я поклала золоте яблуко, - сказала дівчина, - хто перший доскакає й побере його, за того я вийду заміж, але якщо я перша поберу його, то знайте: усі ви відразу вмрете. Дивитеся не вдарте у бруд
Особою.
Вершники переглянулися; кожний сподівався роздобути дівчину. "Піша вона, звичайно, нікого з нас не обжене, - думали вони про себе. - Але ось хто буде перший, кому допоможе бог і щастя?" Як тільки вона ляснула у долоні, усе разом помчалися. Проскакали півдороги, а дівчина випустила маленькі крабоця й обігнала всіх. Наречені присоромили один одного, пришпорили коней і наздогнали дівчину. Але вона вирвала з голови волось, кинула його на землю - і виріс відразу дрімучий ліс, так що наречені не знали, куди їм їхати. Дівчина знову набагато їх випередила, але вони пришпорили коней і Усе-таки наздогнали її. Тоді вона упустила сльозу – відразу розлилися страшні ріки й ледве всіх не потопили. Тепер за дівчиною ніхто вже більше не гнався, крім царевича. Він поплив за нею на коні, а каку бачив, що до дівчини далеко, тричі пом'янув ім'я боже, - вона й застигла на місці. Він схопив її, посадив на коня, переплив ріки й через гори поїхав додому. Але тільки він у'їхав на найвищу гору - глядь, а дівчини й сліду нема!