У Чорногорії розповідають, що якийсь житель Чеклича украв десь у Герцеговині кінь. Поспіхом не надяг на неї сідла. Тьма була кромішня. Він колись-те ніколи верхи не їздив, ось і сіл не по-людському - особою до хвоста, а щоб не впасти, ухопився за хвіст. Сіл і говорить коня:
- Уж і не знаю, як вибратися із цих проклятих гір. Ти смишленее мене, вези мене у Чеклич. Знаєш, де Чеклич? А я буду дивитися, немає чи за нами погоні.
Кінь, як водиться, пішла прямо до свого будинку: куди ж ще сідокові їхати, як не додому? Хлопець же із Чеклича побери та й засни. На світанку зустрів йому земляк, довідався він хлопця й запитує:
- Слухай, куди ти їдеш?
- Як куди, брат? Додому, куди ж ще?
- Так що ж ти так сидиш? Хто ж так верхи їздить? З’їхав з глузду ти, чи що?
- Це я-те з’їхав з глузду? Мабуть-но придумай таку спритну штуку!
- А що таке?
- Адже я сіл задом наперед, зустрічні мене не довідаються, зате я пожену відразу можу побачити.
Розсталися вони. Кінь ішов, ішла, та й привезла хлопця прямо до хазяйських воріт. Побачив хазяїн свій коня, дивиться, якийсь хлопець сів на неї задом наперед, здивувався й ну його розпитувати: хто такий, звідки, як кликати, навіщо на чужому коні приїхав, чому сидить не так, як усі добрі люди?
Хлопець навіть голови не повернув, зліз із коня й відповідає:
- Запитай краще про цей свій коня, вона скоріше відповість, а мені ніколи з тобою розмовляти.