Колись у Шотландії водилося багато брауни. Брауни - вони начебто домовиків, але живуть не у будинках і не у дворах людей, а самі по собі, де-небудь поблизу від людського житла. Багато розповідають казок про брауни з Бодсбека й брауни із Бледнока, але найкраща - це казка про брауни з Ферн-Дена.
" Фзрн-Ден" - значить "Папоротева балка". Так називалася одна ферма, тому що стояла вона наприкінці балки, де буйно росли папороті. По цій балці треба було пройти, щоб потрапити на ферму.
Ходили слухи, начебто у балці живе брауни. Удень він не з'являвся, а ночами люди іноді бачили, як він безшумно, немов потворна тінь, крадеться від дерева до дерева, намагаючись, щоб його не помітили. Але він ніколи нікому не шкодив.
Адже всі брауни, якщо їх не кривдять, не тільки не шкодять людям, але навіть усіляко намагаються допомогти тим, хто потребує допомоги. Фермер, хазяїн Ферн-Дзна, часто проказував, що прямо не знає, як він обійшовся б без свого брауни. Адже якщо на фермі була спішна робота, скажемо, якщо треба було обмолотити й провіяти жито, або зсипати зерно у мішки, або зібрати ріпу, або випрати білизна, збити масло, виполоти город - на допомогу приходив брауни. Хазяям ферми коштувало тільки, відходячи до сну, розгорнути двері у комору, або у молочну, або у сарайчик, куди складали ріпу, так поставити на поріг чашку з парним молоком - брауни на вечерю, і коли вони ранком просипалися, чашка виявлялася порожній, а всі роботи на фермі закінченими. Та усе було зроблено навіть краще, чим зробили б люди. Усе знали, який цей брауни лагідний і незлобивий, але усе чомусь боялися його. Коли люди верталися додому із церкви або з базару, вони навіть уночі робили гак милі у дві, тільки б не проходити по балці - так їм було страшно побачити брауни навіть бачили. Втім, страшили його не усе. Дружина фермера сама була така добра й привітна, що не боялася нічого на світі. Коли їй треба було поставити за поріг чашку молока брауни на вечерю, вона наливала у неї саме густе, жирне молоко та ще підбавляла до нього повну ложку вершків.
- Брауни на нас ретельно працює, - проказувала вона, - а платні не просить. Виходить, ми повинні пригощати його якнайкраще.
Та ось одного разу ввечері фермерша раптово занедужала, так так важко, що усе боялися, як би вона не вмерла. Чоловік її дуже стривожився, та й слуги теж, - адже вона була добра господарка, і вони любили її, як мати рідну. Але всі вони були люди молоді, у хворобах нічого не розуміли й тому говорили, що треба б викликати досвідчену бабу лекарку, що жила у семи милях від ферми на іншому березі ріки.
Але кому за нею з'їздити? Ось питання! Наближалася північ, тьма була кромішня, шлях до будинку лекарки пробігав через балку, а там, чого доброго, можна було зустріти брауни, якого усе боялися. Та ніхто на фермі не знав, що той, кого всі вони так побоюються, коштує зараз за кухонними дверима.
Це був малюсінький волосатий виродок з довгою бородою, червоними століттями, широкими плоскими ступнями - точнісінько жаб'ячі лабети - і довгими-довжелезними руками, що доходили до землі, навіть якщо він стояв прямо.
Брауни у тривозі прислухався до розмови на кухні. У той вечір він, як завжди, вийшов з потаєної нори у балці, щоб довідатися, чи немає роботи на фермі, і випити свою чашку молока. Та отут він побачив, що вхідні двері будинку не замкнені, а у вікнах горить світло, і догадався, що на фермі щось негаразд.
Адже у цю пізню годину там завжди було темне й тихо. Ну, він і прокрався на ґанок дізнатися, що трапилося. Та ось він довідався з розмови слуг, що фермерша занедужала. Отут серце у нього впало - адже фермершу він міцно любив, тому що вона завжди була добра до нього. Та він дуже розсердився, коли зрозумів, що ці труси не сміють з'їздити за лекаркой, тому що бояться його, брауни.
- Дурні, дурні, дурні! - замурмотав він і тупнув широкої потворної
Ногою.- Немов я - кинуся їх кусати, як тільки зустріну! Ех, якщо б вони тільки знали, як я намагаюся не
Попадатися їм на очі, вони б не мололи такої дурниці. Але гаятися не можна. Едак хазяєчка й померти може. Прийде, видне, мені самому за лекаркой їхати.
Отут брауни підняв руку, зняв зі цвяха темний плащ фермера й накинув його собі на голову. Він гарненько закутав у плащ своє нескладне тіло, потім побіг на стайню, а там осідлав і загнуздав саму жваву з коней. Потім повів коня до дверей і видрав до неї на спину.
- Ну, коли ти завжди бігаєш швидко, так зараз біжи ще швидше! - сказав він.
Та кінь немов зрозуміла його. Вона тихенько заіржала, запрядла вухами, потім ринулася у тьму, як стріла, пущена з лука. Ніколи ще вона не бігла так швидко, і незабаром брауни зупинив її у будиночка баби лекарки. Вона міцно спала. Але брауни забарабанив у вікно, і відразу у вікні здався білий нічний чепець. Баба пригорнулася особою до скла.
- Хто там? - запитала вона.
Брауни нахилився й проговорив своїм глухим басом:
- Скоріше збирайся, тіточка! Треба врятувати життя господарці Ферн-Дена. На фермі її нікому лікувати, там одні тільки дурної служниці.
- Але як же я туди потраплю? - із занепокоєнням запитала баба.- За мною надіслали візок?
- Ні, візка не надіслали, - відповів брауни.- Сідай до мене за спину й міцно тримайся за мене. Я тебе довезу до Ферн-Дена цілої й непошкодженої. Він не просто говорив, а наказував, і баба не посміла ослухатися. До того ж у молодості вона не раз так їздила верхи, за спиною у якого-небудь вершника. Вона одяглася й вийшла з будинку. Потім стала на камінь, що лежав у порога, влізла на коня й села, міцно обхопивши незнайомця у темному плащі. Вони ні словом не перемовилися, поки не під'їхали до балки. Отут бабі стало моторошно.
- Як думаєте, нам тут не зустрінеться брауни? - несміливо запитала вона.-Не хочеться мені його бачити! Люди говорять, що зустріч із ним не на добре. Супутник її розсміявся якимось дивним сміхом.
- Не турбуйся й не бовтай дурниці, - сказав він.- Ти боїшся зустріти виродка. Але нічого безобразней того, хто зараз сидить із тобою на коні, ти не побачиш. За це я ручаюся!
- Ну, тоді всі добре й добре! - відгукнулася баба з подихом полегшення.- Хоч я й не бачила вашої особи, але знаю, що ви людей добра, раз заспокоюєте бідну бабусю.
Більше вона ні слова не вимовила, поки вони не проїхали по всій балці й кінь не вбіг у двір ферми. Отут вершник спішився, простягнув свої сабоні довгі руки й обережно зсадив бабу. Та раптом з нього зісковзнув плащ, і баба побачила, що супутник її - виродок з коротким широким тулубом і потворними руками й ногами.
- Так хто ж ви такий? - запитала вона, удивляючись йому у особу при світлі зорі, що зайнявся.- Чому у вас ока як плошки? Та що у вас за ступні? Боляче вуж вони великі! Та й на жаб'ячі лабети змахують.
Маленький виродок розсміявся.
- Я багато мабо прошагал пішки замолоду. А говорять, хто багато ходить, у того ступні расшлепани, - відповів він. - Але ти, тіточка, не витрачай часу даремно. Ступай у будинок. А якщо хто тебе запитає, як ти добралася
Сюди так швидко, скажи, що люди, мол, за мною не приїхали, ну й довелося мені сидіти за спиною у брауни із Фзрн-Дзна!