Подорож Фіна у Лохланн

Із прадавніх легенд про фьанах Шотландія здавна славилася своїми героями. Про самий відважний з них - про Фіна Мак Хумале - складалися легенди, які передавалися від покоління до покоління. Фін передував загоном з дев'яти тисяч воїнів. Називався цей загін Воїнствами Фьанов; він поєднував Ірландію й Шотландію, або, як говорили прадавні, Ерйн і Альбу. чи Навряд найдеться хоч клаптик землі у цих двох країнах, де б не збереглася пам'ять про цього героя і його подвигах. Воїнства Фьанов народилося у ту пору, коли лохланнахи, або, як їх потім стали кликати, норвежци, робили набіги на береги Ерина й Альби. Та верховний король Ерина скликала велика рада, щоб розв'язати, як здолати могутнього ворога. Рада чоловіків запропонувала вибрати сто кращих юнаків і дівчат і поженити їх, щоб їх діти й онуки злилися у могутнє воїнства, яке переможе прибульців з Лохланна. Ось як народилося у Ерине плем'я славних воїнів. Під предводительством Фіна вони прогнали ворогів з рідної землі й більше не пускали їх на Британські острови. Переказ говорить, що Фін був не самим могутнім воїном у Воїнствах Фьанов. Не силою прославився він, але мудрістю й великодушністю, захистом слабких і незаплямованою честю. Говорили: "Ніколи Фін не продасть друга". Ми вам повідаємо, як Фін ходив одного разу у Лохланн. Незабаром після того як Воїнства Фьанов прогнало прибульців з Лохланна, Фін і його воїни полювали у горах на оленя й побачили незнайомця, що вітав їх чужою мовою. - Звідки ти й що тобі тут треба? - запитав Фін. - Здалеку. Я шукаю собі пана, - відповів незнайомець. - Мені саме потрібний слуга, - сказав Фін.- А що ти попросиш, якщо прослужиш у мене один день і один рік? - Зовсім небагато, - відповів незнайомець, - а саме ось що: коли скінчиться моя служба, обіцяй піти із мною на святковий нічний бенкет у палац лохланнахского короля. Тільки підеш ти один, ніхто не повинен тебе супроводжувати - ні собака, ні людей, ні теля, ні дитя. Та без зброї! Фін ляснув незнайомця по плечі, так так, що той скотився вниз до середини гори. Та сказав: - Твої умови мені по душі! Вони обіцяють пригоди. Прослужи у мене один день і один рік, і я піду з тобою на нічний бенкет у Лохланн. Один день і один рік незнайомець віддано ніс свою службу, а коли вийшов строк, з'явився до Фіна й нагадав про умову. Тоді Фін призвав до себе всі дев'ять тисяч своїх воїнів і сказав їм: - Я повинен виконати угоду із цим юнаком, і зараз я йду від вас. Коли повернуся, я не знаю. Але якщо через один рік і один день я не прийду, виходить, мене вбили у Лохланне. Коли це трапиться, нехай усі, як один - хто з гострим мечем, хто з тугим луком, - ступлять на берег Лохланна, щоб помститися за мене у великій битві. Та Фін покинув свій будинок, а його блазень крикнув йому навздогін: - Про Фін, перший серед людей, не погидуй моєю радою, тому що трапляється, що мудрість короля застряє у голові у дурня. - А який твою раду? - запитав його Фін. - Послухай мене, побери із собою золотий нашийник Брану. (Бран був вірним і найдужчим гончим псом Фіна). Адже нашийник - не пес, не людей, не теля, не дитя й не зброя, однак може послужити тобі велику службу. - Послухаю й поберу, - відповів йому Фін. Він поклав у кишеню нашийник Брану й покинув своїх людей у супроводі юнака, який прослужив у нього один день і один рік. Фін був швидкий на ногу й рухливий, однак він із труднощами поспівав за своїм супутником - той летів немов на крилах. Фін лише намагався не упускати його з виду, коли вони пробиралися крізь зарості й звивисті ущелини, переходили вбрід ріки, обгинали озера. Якщо ж юнак пропадав де-небудь спереду за високою горою, Фін ще додавав кроку й обгинав гору з іншого боку, щоб скоріше побачити його й не збитися зі шляху. Подорож скінчилася, коли вони досягли королівського замка лохланнахов. Лиховісний, похмурий, стояв він на самому березі моря, де пінисті хвилі з ревінням розбивалися про гострі скелі. Змучений і втомлений після важкої подорожі, Фін увійшов у замок і опустився у крісло, щоб відпочити, а потім взяти участь у бенкеті. Він добре пам'ятав угоду з незнайомцем. Але не бенкет чекав Фіна Мак Хумала у замку короля лохланнахов. Сам король і хмурі вожді кланів, а також усі кращі воїни Лохланна зібралися у той день, щоб розв'язати спільно, якої смерті зрадити героя фьанов. З тієї хвилини як Фін вступив у цей замок, він став їхнім бранцем і знав, що пощади тут не побачить. - Повісити його! - сказав один. - Спалити! - Утопити у найглибшому озері! Ради випливали один за іншим, як удари тупого меча. - Ні, нехай Фін Мак Хумал умре ганебною смертю! - сказав воїн із самою темною, лютою особою. - Пустимо його у Велику Ущелину, де живе Сірий Пес. Та Пес його розтерзає. Ні смерті позорней, чому смерть від зубів собаки! Ці слова викликали захват і голосне схвалення у тих, що зібралися: хто стане сперечатися, що немає гірше смерті, чому від іклів і пазурів лютого Сірого Пса, що стерегущего похмуру Велику Ущелину, куди навіть самий розпачливий воїн ось уже стільки років не змів заходити. Не гаючись більш, воїни відвели Фіна у Велику Ущелину й залишили там серед колючих заростей і неприступних скель, овіяних їдкої, сирою імлою, одного. Тільки протяжливе виття Сірого Пса розривало тишу. Залишитися у Великій Ущелині або бігти - кінець для Фіна був би один: смерть. Але вуж краще впасти жертвою страшного Пса, чому від руки зрадників, хитрістю, що заманили його у свій замок, - так розв'язав Фін і залишився. Раптом десь у імлі перед ним виріс Сірий Пес, і мимоволі у героя затремтіли коліна й страх стис горло. Пес був ростом не менше Брану - улюбленої гончої Фіна. Вовна встала сторчма у нього на спині. Упасти роззявилася, оголивши гострі, довгі зуби й червона мова. З ніздрів з такою силою виривався подих, що розметало всі навколо на три милі, не менше. У Фіна похолоділа спина, заціпнуло серце. Та отут він згадав, що у кишені у нього лежить золотий нашийник Брану, який він прихопив з будинку за порадою свого дурня. Та спалахнула іскра надії. Він вийняв нашийник і помахав їм у повітрі. Та ось немов свершилось чудо. Сірий Пес завмер, перестав злобливо ричати й завиляв хвостом. Потім підповз на череві до Фіна й лизнув його спочатку у руку, потім у особу, шию, ноги. Він зализав Фіну всі подряпини й болячки від колючих кущів і гострих каменів. Фін надяг Сірому Псові на шию золотий нашийник Брану й вивів з Ущелини цього страшного приборканого звіра. Воїни й друзі влаштували бенкет на честь повернення Фіна. Але дивом було не те, що Фін непошкодженим повернувся додому - усе вірили у його розум, спритність і відвагу, - а зустріч Сірого Пса із Браном. Правда, секрет цієї дружньої зустрічі виявився простій: Сірий Пес і Бран були брати.