Поїхав старий у поле орати й випахал скарб грошей, багато золота — цілий віз. Привіз скарб додому й сховав його. А сам говорить дружині:

- Баба, нікому не кажи! - Та почав він стежити за бабою.

А баба-те пішла до сусідки й говорить:

- Сусідка, старий скарб знайшов, тільки ти нікому не кажи.

Старий почув, що вона про скарб розповідає, і велів

А жив-був дурень, А жив-був бабін; Здумав він, дурень, На Русь гуляти, Людей видати, Себе казати; Отшедши дурень Версту, другові, Знайшов він, дурень, Дві хати порожні, У третьої людей немає; Загляне у підпілля — У підпілля чорти Востроголови, Ока — що чаші, Вуса — що вила, Руки — що граблі, У карти відіграють, Кісткою кидають, Гроші вважають, Купи перекладають! Він їм мовив:

У деякому царстві, у деякій державі жив-був цар із царицею; у них був син Іван-царевич, а дивитися-дивитися за царевичем приставлений був Катома-Дядько дубова шапка. Цар із царицею досяглися прадавніх років, занедужали й не сподіваються вуж видужати; призивають Івана-Царевича й карають:

Служив солдатів у Санкт-Петербургові років дванадцять, і визначили його у ундер-офіцери. Стали випускати солдата у коротку відспустку. А у царя була дочку й бігала невідомо куди. Як цар не намагався довідатися, куди вона бігає, — не міг. Знахарів призивав, усі користі немає.

Відпустили ундера додому;

Горі-Горянин, Данило-Дворянин — жив він у семи попів по семи років, не вижив він ні слова гладкого, ні хліба м'якого, не те за роботу одержав; і пішов він у нове царство кращого місця шукати. Та палася йому назустріч бабка блакитна шапка: «Куди, — говорить, — Горі-Горянин,

Данило-Дворянин,

Був-Жив мужик, у нього був син; ось як померла його господарка, мужик здумав так одружився на іншій бабі, і прижив з нею ще двох синів. Та не злюбила ж мачуха пасинка, лаяла його й била, а після пристала до чоловіка: « Віддай-Де його у солдати!» Нема чого зі злий бабою сперечатися, віддав мужик старшого сина у солдати.

Давно було; жив-був мужик. Николин день зазавжди почитав, а у Ільїн ні-ні та й працювати стане; Николе-Догідникові й молебень відслужить, і свічку поставить, а про Іллю-Пророка й думати забув.

Ось раз якось іде Ілля-Пророк з Миколою полем цього самбго мужика; ідуть вони так дивляться — на ниві зеленячи коштують такі славні, що душу не нарадується. «Ось буде врожай так урожай!-

Їхав тесля з лісу, товсту колоду віз. Назустріч йому пан на трійці котить.

- Агов, мужик, відвертай з дороги!

- Ні, пан, ти відвертай. Я з возом, а ти порожняком — тобі й відвертати.

Не став пан багато розмовляти, крикнув кучерям так слузі:

- Звалите, хлопці, віз із дороги так усипте мужикові гарненько, щоб знав, як панові суперечити!

Слуга

Був-Жив король вдовий; у нього було дванадцять дочок, одна іншої краще. Щоночі йшли ці царівни, а куди — невідомо; тільки що ні доба — зношували по новій парі черевиків. Не наготує король на них взуття, і захотілося йому довідатися, куди це вони ночами йдуть і що роблять? Ось він зробив бенкет, скликав із усіх земель королів і королевичів, дворян, і купців, і простих людей і запитує: «Не чи зуміє

Жила миша у степу, а близько був ліс. Кликали мишу Мишка-Тишка. Ось Мишка-Тишка. жила рік, інший і третій. Та вдень і вночі всі три роки Мишка-Тишка бігала по полю, а ніяк не могла запастися хлібом на зиму. Три роки посуха була. Посіють козаки хліб, а він не народиться.

Улітку, коли хлібу дозрівати пора, Мишка-Тишка з ранку до вечора трудиться