Олександра I було три доньки-спадкоємиці. Ось один день був ясний, сонячний, вони й говорять: «Давайте з'їздимо на човнику прокотитися на море, день сьогодні ясний!»
Цар наказав запрягти карету; сіли й поїхали до морського берега. Човен приготовлений; сіли й поплили на човні, запекли, що вміли, пісні. Раптом піднявся вихор, бурячи! Закрутило, світла білого не видне! Підхопило вихром дочок і віднесло. Куди? Ніхто не знає! Човняр іде до царя, доповідає: «Так і так, ваша величність, піднялася бура, і вихор потяг царських дочок».
Цар розіслав афіші, скрізь наклеїли, за кордон послали повідомлення, не чи найдеться де мисливця шукати царівен. Та по місту цар іде й кричить. Назустріч йому старий дідок: «Зупинитеся, ваша царська величність!» Зупинився цар і запитує: «Що скажеш?» — «Моя баба принесла сьогодні вночі трьох синів; запитай їх, може, вони візьмуться шукати зниклих царівен?»
Цар пішов з дідком, приходить у будинок до них, а баба своїм синам уже імена дала: Іван Вечерник, Іван Полуношник, Іван Зорькин. Говорить їм баби: «Ось, діти мої, що у царя трапилося, так не чи підете ви шукати дочок царських?» Подивилися сини один на одного й говорять батькові: «Подумаємо, батько, а може, і розшукаємо!»
Цар їх на обід до себе запрошує. Ідуть вони у палац: прибране всі там добре, сходи нагору. Пішли. Тільки як на сходи ступили — вони поламалися, руку поклали на поруччя, сходи ламається: «Ех, - говорять, - государ, не міг і сходи-те міцніше зробити!» Що робити! Зробив цар для них сходи чавунну. Піднялися у другий поверх, увійшли у залу, прагли на стільці сісти, стільці розламалися. Паную стало сумно.
Почали розмовляти. Іван Вечерник і говорить: «Треба мені скувати тростина у сто пудів». Іван Полуношник говорить: «Мені треба у двісті пудів!» А Іван Зорькин просить тростина у триста пудів і у двісті саджений ланцюг.
Усе було зроблено, як просили. Тоді вони вийшли на вулицю й кинули догори всі тростини, самі закурили й чекають. Іван Вечерник поставив палець, тростину впала на палець — не зігнулася, Іван Полуношник — теж не зігнулася;
Коли третій, Іван Зорькин, поставив палець, тростина впала й зігнулася. Він говорить: « Потрібно ще двадцять п'ять пудів додати!»
Додали, зробили нову пробу, не зігнулася. Стали збиратися у дорогу. Проводини їм улаштували, музика відіграє, народ, мати, батько прийшли.
Ось добре; ідуть вони, а куди — і самі не знають. Бачать — спереду громлять стіг сіна чорти; побачили їх, чорт дунув — Іван Вечерник упав, інший раз дунув — Іван Полуношник упав, третій раз дунув — Іван Зорькин не впав і праг чорта вбити; тоді чорт упав йому у ноги й говорить: «Будь моїм старшим братом, я тобі придамся!» Тоді Іван Зорькин і говорить: «Підемо з нами!»
Пішли четверо. Перед ними висока крута гора, нізвідки не зайдеш. Стали на гору ланцюг закидати. Іван Вечерник кинув, до половини гори докинув, Іван Полуношник кинув, не докинув, чорт кинув, небагато не вистачило, Іван Зорькин кинув і закинув; потягнув, тримається г-г- зачепив. Тоді він застромив кинджал у дерево й сказав: «Коли з дерева кров капати почне, не чекайте мене живим». Скинув кашкет і говорить: «Вибачайте, товариші!»
Та поліз. Заліз на гору, іде, бачить — коштує мідний будинок. Довкола нього ціпка, і на кожній — по голові, тільки одна вільна. Входить у будинок, нікого немає; іде далі, і назустріч йому червона дівиця. Завела вона його до себе й говорить: «Звідки ти узявся, добрий молодець?» Іван Зорькин відповідає: «Порядок такої: напайки, нагодуй, тоді запитуй!»
Ось вона його напоїла й нагодувала, тоді він обсказал їй, як уся справа була. Вона й говорить: «Я — старша царська дочка і є».
Поговорили, як їм бути, тільки царська дочка й говорить: «Жалко мені твою молодість, парубок, краще йди скоріше, а то прилетить триглавий змій, він тебе вб'є!» — «Не ти б говорила, не я б слухав», - відповідає він їй.
Усе-таки відійшов убік, щоб не помітно було. Піднявся шум, усе загуділо, застогнало. Бах! Прямо у кімнату триглавий змій поклав царівні на коліна голову й говорить: «Тільки один у мене сабоний ворог — це Іван Зорькин, так тільки його сюди й ворон костей не занесе».
Почув це Іван Зорькин і виходить до змія: «Не ворон кістки затягає, а добрий молодець сам заходить!» Та хлоп його тростиною у триста пудів, убив наповал! Царівна залишилася, а він пішов шукати двох, інших царських дочок.
Іде — сам не знає куди, тільки дивиться — коштує срібний будинок, колом на палях голови уткнуті, тільки одна палячи вільна. « Для мене», - думає Іван Зорькин.
Зайшов вдом, нікого немає; іде по будинкові далі, бачить — іде до нього назустріч червона дівиця. Завела вона його у своє приміщення й запитує: «Звідки ти узявся, добрий молодець?» Іван Зорькин говорить: « Порядок-Те такої: напайки, нагодуй, тоді запитуй».
Вона його напоїла, нагодувала, він їй усі обсказал. Обрадувалася вона, говорить: «Моя старша сестра, слава богу, що жива! Тільки, - говорить царівна, - жалко мені твою молодість, Іван Зорькин: іди скоріше звідси! Прилетить шестиглавий змій і вб'є тебе, голову на кіл застромить».- «Не ти б говорила, не я б слухав», - говорить Іван Зорькин.
Усе-таки відійшов убік.
Ось зашуміло, загуділо усе колом, і прямо у світлицю змій шестиглавий ляснувся. «Щось у тебе отут російським духом пахне! Хто був без мене?» — «Нікого не було, так тобі видасться; давай тобі у голові пошукаю».
Ліг він до неї головою на коліна, вона йому у голові шукає, він вуж похрапивать почав; вона й запитує його, хто його міг би вбити? Він спросоння говорить: «Толио) Іван Зорькин міг би, так ворон його й костей-те сюди не занесе».
Іван Зорькин виходить, говорить: «Не ворон кістки затягає, а добрий молодець сам заходить!» Махнув своєю тростиною й цього вбив.
Попрощався із царівною, далі пішов, куди — і сам не знає. Бачить — золотий будинок коштує, ні віконець, ні дверей не видне, колом на палях голови. Увійшов він у будинок, нікого не чути, не мабуть; іде далі, назустріч йому молода дівиця, краше який він і не бачив. Дивиться вона на нього, а Іван Зорькин красень був — мабуть було, як кров по жилах переливає у нього. «Звідки ти узявся, добрий молодець?» Іван Зорькин відповідає їй: «Порядок такої: напайки, нагодуй, спати уклади, тоді запитуй!»
Ось повела вона його до себе, напоїла, нагодувала, спати уклала, тоді запитувати початку. Обсказал їй він усі, вона й говорить: «Те мої старши сестри, а я сама молодша. Жалко мені ваших років, - говорить, - і вашої сили могутньої! Ідете скоріше, прилетить двенадцатиглавий змій, скінчить він ваше життя!» — «Не ти б говорила, не я б слухав, не потім я прийшов!» Усе-таки таки відійшов убік.
Піднявся шум, вітер, стеля зірвало, прилетів двенадцатиглавий змій. «Ех, душечка, рано я сьогодні прилетів, щось голова свербить, пошукай мені!» Ліг на коліна, стала царівна у голові шукати, він хропти прийнявся, усе колом тріскотить.
Іван Зорькин і говорить їй, чи не можна його скоріше потривожити? Вона давай його трясти й запитувати, кого він на світі боїться. «Нікого рівним ні, тільки Іван Зорькин може із мною помірятися! Але його сюди ворон костей не занесе, а то щоб сам прийшов». Іван Зорькин говорить: «Не ворон кістки затягає, а добрий молодець сам заходить!»
Ударив своєю тростиною його, шість голів зніс, ще раз вистачив, три голови зніс, потім втретє — останні три голови геть. Та говорить: «Ви вільні, царівна, підемо до вашого папаше».
Молодша царівна, найкрасивіша, зараз же побрала два плаття й пари черевиків із собою, вийшла з будинку й махнула хусткою. Нічого не стало, тільки золоте яєчко на руці виявилося.
Пішли вони з Іваном Зорькиним назад, дійшли до срібного будинку, обрадувалися сестри своїй зустрічі. Побрала друга два плаття й пари черевиків, вийшли з будинку, махнула вона хусткою, нічого не стало, тільки срібне яєчко.
Далі пішли, добралися до мідного будинку, ще більше радості, усі три разом опинилися! Ця сестра теж два плаття й пари черевиків побрала й махнула хусткою — виявилося мідне яєчко. Усе сестри віддали свої плаття, черевики і яєчка Івану Зорькину. Пішли всі разом назад.
Доходять вони до гори, де він піднімався; ті там усе дивилися, чи біжить кров — не бігла, вони й чекали Івана Зорькина. Ось Іван Зорькин кричить: «Товариші, ми прийшли, ого-го, тут!»
Почали спускатися: спершу старшу царівну спустили, її побрав собі Іван Вечерник, спустили другу — побрав Іван Полуношник, спустили третю, вони побрали так ланцюг-те й зірвали, щоб Іван Зорькин там залишився. Нечиетий молодшу царівну побрав, і пішли усе до царя. Іван Зорькин бачить, що брати з ним зробили негаразд, побрав свою тростину так по драбинці стукнув — є перед його три молодці: «Що накажеш?» — «Мені б ось треба звідси у таке-те царство потрапити. Як це зробити?»
Ляснули ті у долоні, є маленький такий дідок, а борода довга-предовга: «Сідай, - говорить він, - Іван Зорькин, на мене й тримайся за мою бороду, я тебе доправлю куди треба!»
Тільки він вцепився у бороду — у - у, понеслися! Дивиться — вуж вони над їхнім царством летять; приніс уперед тих його; занесло його пилом, не довідаєшся!
Спустилися, заходить він у першу хатинку, що попався, там живуть старий з бабою, люди бідні, без усяких достатків. Ось він і проситься: « чи Не можна мені відпочити у вас?» — «Відпочинь, відпочинь, молодець!»
Став отут Іван Зорькин жити, а старий ходив по місту, роботи де знайде, де так подасть хто, а додому прийде й усе, що у місті бачив, чув, усі обскажет. Тільки раз приходить: «Ось, - говорить, - у царя три весілля, по нашому місту афіші розклеєні, у них написане, що Іван Зорькин загинув невідомо як, а Іван Вечерник, Іван Полуношник так третій хтось урятували царських дочок і повернули їхньому батькові. Цар віддає їх заміж за їхніх рятівників».
Ну, добре. Приходить старий інший раз і говорить: «Царські дочки просять, щоб їм зшили по платтю, не міряючи, і по парі черевиків, теж не міряючи». Іван Зорькин говорить: «Бери, дідусь, замовлення!» — «Так як же це можливо, я не зроблю, матерьял витрачу, що мені буде за це?» — «Нічого, бери, я тобі допоможу!»
Пішли у палац, виходять до них царські дочки, вони пояснили: робота буде коштувати мабоон грошей, треба товару різного на плаття стільке-то й шкіри на черевики. Дали старому усе, що було потрібно, пішли додому. По дорозі Іван Зорькин зайшов у крамничку, побрав вина й закусок різних. Прийшли додому, стали випивати так закушувати. Старий усе турбується щодо замовлення, а Іван Зорькин говорить: «Пий, дідусь, однаково помирати прийде!» А сам усе старому підливає. Той пив і почекавши згорнувся, спить. Іван Зорькин приготував плаття й черевики царських дочок, які у нього були, товар забрав.
Старий прокинувся ранком, згадав усі, хвать бабу: «Що ти мене не відговорила, життя-смерть мені, товару немає й речей млостей!» А Іван Зорькин кричить: «Вставай, дідусь, іти у палац треба, не те спізнишся!»
Старий горошком схопився з постелі, а Іван йому вузол дає — неси.
Прийшов старий у палац: «Так і так, докладете царським дочкам». Виходять вони, дивляться — плаття й черевики їх, і переглянулися між собою — плаття їх, напевно, і Іван Зорькин тут! Відпустили старого: добре зробив, як треба! Біжить старий презадоволений додому, розповів Івану, як справа була.
Ось дивляться, по вулицях знову афіші наклеєні, газет багато пущене, і у них від царя виклик: хто може у одну ніч кришталевий палац побудувати, у палацу море й міст через нього, у море риби всякі, а на мосту дерева різні. Прийшов старий додому, розповідає. Іван Зорькин говорить: «Бери замовлення, дідусь!» — «Що ти, що ти, бог з тобою!» — «Бери, тільки виряджайся так: у мене є коби-ленка, як вона золота відвезе, настільки б насипали».
Пішов знову старий у палац. Запросили його до царя пройти: «Що, дідусь, можеш ти такий кришталевий палац зробити? Щоб у палацу море, у ньому риби разни, міст і разни дерева на ньому?» — «Беруся зробити!» — «Скільки ж це буде коштувати?» — «А ось у мене коби-ленка є, так як вона золота звезти може, отож це буде коштувати».
Велів цар усе видати, як покладалося. Пішов старий додому й думає — прийде помирати, хіба можна це зробити?
Прийшов додому, Іван Зорькин побрав вина, знову сіли ввечері пити, посиділи, і хазяїн заснув, як у перший раз. Тоді Іван Зорькин розбив три яйця, з'явилися перед ним три молодці: «Що завгодно наказати?» — «Зробіть кришталевий палац, перед палацом море й щоб риби там разни, від палацу міст і разни дерева по ньому».- «Усе буде готове!»
Прокинулася ранком баба, хлоп старого: «Що спиш, уже день, а ти ще й за роботу не ухвалювався!» — «Ну, не бийтеся, - говорить Іван Зорькин, - вставай, хазяїн! Ось тобі три ключі, так іди, говори — сам усе зробив!»
Іде, емотрит, і правда, міст, на ньому дерева всякі, під мостом море з рибою, а за мостом двір. Пішов він двір відмикати, іде по мості, падає... Добрався до палацу, не може Ключем у замок потрапити.
Устали царські дочки, одягатися прийнялися, ось уже зовсім готові, поїхали вінчатися.
Приїхали до палацу. Государ говорить: «Бог на допомогу, дідусь! чи Готове?» — « Стій, останній цвях забиваю! Ну, ідіть, усе готове!»
Пішли вінчатися. Спершу обвінчали двох старші. Підвели молодшу царівну, і до неї став чорт підходити, а Іван Зорькин підійшов і говорить йому: «Не тут тобі бути!»
Відсунув його й устав поруч із царівною.
Став священик запитувати, чи згодна вона за нього йти; царівна з радістю сказала, що це і є її (наречений. Ну, тоді повінчали Івана Зорькина із царівною, а паную потім царівни всю правду сказали.
Живуть вони добре. Я у них був, чай пив з медом, тільки по носу текло, а у рота не потрапило.