Був-Жив старий зі старухою; у них було три сини: двоє — розумні, третій — Іванко-Дурень. Розумні-Те овець у полі пасли, а дурень нічого не робив, усе на грубці сидів так мух ловив. У деякий час наварила баба аржаних галушок і говорить дурневі: «На-но, знеси ці галушки братам; нехай поїдять». Налила повний горщик і дала йому у руки; побрів він до братів. День був сонячний; тільки вийшов Іванко за околицю, побачив свою тінь збоку й думає: «Що це за людей із мною поруч іде, ні на крок не відстає? Вірно, галушок захотів?» Та почав він кидати на свою тінь галушки, так усе до єдиної й повикидал; дивиться, а тінь усе збоку йде. «Ека ненаситна утроба!» — сказав Дурень із серцем і пустив у неї горщиком — розлетілися черепки у різні сторони.
Ось приходить голіруч до братів; ті його запитують: «Ти, дурень, навіщо?» — «Вам обід приніс». - «Де ж обід? Давай живее». - «Так бач, братики, прив'язався до мене дорогою незвісно яка людина, так усі й поїв!» — « Який-Така людина?» — «Ось він! Та тепер поруч коштує!» Брати ну його лаяти, бити, бити; відколотили й змусили овець пасти, а самі пішли на село обідати.
Прийнявся Дурень пасти: бачить, що вівці розбрелися по полю, давай їх ловити так ока видирати; усіх переловив, усім ока видовбав, зібрав череду у одну купу й сидить собі радехонек, немов справу зробив. Брати пообідали, відвертали у поле. «Що ти, дурень, накоїв? Тому череда сліпа?» — «Так пошто їм ока-те? Як пішли ви, братики, вівці-те нарізно розсипалися; я й придумав: став їх ловити, у купу сбирать, ока видирати; у як умаялся!» — «Постій, ще не так умаешься!» — говорять брати й давай пригощати його кулаками; порядком-таки дісталося дурневі на горіхи!
Ні багато, ні мало пройшло часу; послали старі Иванушку-Дурачка у місто до свята по господарстві закуповувати. Усього закупив Іванко: і стіл купив, і ложок, і чашок, і солі; цілий віз навалив усякої всячини. Їде додому, а кляча була така, знати, невідважна, везе — не везе! «А що, — думає собі Іванко, — адже у коня чотири ноги, і у стола тож чотири; так стіл - від і сам добіжить». Побрав стіл і виставив на дорогу. Їде-Їде, чи близько, чи далеко, а ворони так і у'ються над ним так усе каркають. «Знати, сестрицям поїсти-поїсти полювання, що так розкричалися!» — подумав Дурень; виставив блюда з ествами додолу й почав пригощати: « Сестриці-Голубушки, їжте на здоров'я!» А сам усі вперед так уперед посувається.
Їде Іванко переліском; по дорозі всі пні обгорілі. «Ех, — думає, — хлопці-те без шапок; адже змерзнуть, серцеві!» Побрав поназапроторював на них горщики так корчаги. Ось доїхав Іванко до ріки, давай коня напувати, а вона не п'є. «Знати, без солі не прагне!» — і ну солити воду. Висипав повний мішок солі, кінь усе не п'є. «Що ж ти не п'єш, вовче м'ясо! Хіба задурно я мішок солі висипав?» Вистачив її поліном, так прямо у голову, і вбив наповал. Залишився у Иванушки один гаманець із ложками, та й той на собі поніс. Іде; ложки назади так і брякають: бряк, бряк, бряк! А він думає, що ложки-те говорять: « Іванко-Дурень!» — кинув їх і ну топтати так присуджувати: «Ось вам Іванко-Дурень! Ось вам Іванко-Дурень! Ще здумали дражнити, негідні!»
Відвертав додому й говорить братам: «Усе надолужив, братики!» — «Спасибі, дурень, так де ж у тебе закупівлі-те?» — «А стіл - від біжить, так, знати, відстав, із блюд сестриці їдять, горщики так корчаги хлопцям у лісі на голів поназапроторював, зіллю-те поиво коня посолив, а ложки дражняться — так я їх на дорозі покинув». - «Ступай, дурень, скоріше збери усе, що розкидав по дорозі». Іванко пішов у ліс, зняв з обгорілих пнів корчаги, повишибал днища й надяг на кийок корчаг з дюжину — усяких: і більших і малих. Несе додому. Відколотили його брати; поїхали самі у місто за покупками, а дурня залишили домовничать. Слухає дурень, а пиво у діжці так і бродить, так і бродить. «Пиво, не броди, дурня не дражни!» — говорить Іванко. Ні, пиво не слухається; побрав та й випустив усе з діжки, сам сіл у корито, по хаті роз'їжджає так пісеньки розспівує.
Приїхали брати, міцно осерчали, побрали Иванушку, зашили у лантух і потягли до ріки. Поклали лантух на березі, а самі пішли ополонка оглядати. У той час їхав якийсь пан повз на трійці бурих; Іванко й ну кричати: «Садять мене на воєводство судити так виряджати, а я не судити, не виряджати не вмію!» — «Постій, дурень, — сказав пан, — я вмію й судити й виряджати; вилазь із лантуха!» Іванко виліз із лантуха, зашив туди пана, а сам сіл у його візок і виїхав з виду. Прийшли брати, спустили лантух під лід і слухають, а у воді так і буркає. «Знати, бурка ловить!» — проговорили брати й побрели додому. Назустріч їм звідки не візьмися їде на трійці Іванко, їде так прихвастивает: « Ось-Ста яких піймав я лошадушек! А ще залишився там сивко — такий славний!» Завидно стало братам; говорять дурневі: «Зашивай тепер нас у лантух, так спускай скоріше у ополонку! Не піде від нас сивко...» Вилучив їх Іванко-Дурень у ополонку й погнав додому пиво допивати так братів поминати. Був у Иванушки колодязь, у колодязі риба ялець, а моїй казці кінці.