Один князь одружився на прекрасній князівні й не встигнув ще на неї надивитися, не встигнув з нею наговоритися, не встигнув її наслухатися, а вуж треба було їм розставатися, треба було йому їхати у далекий шлях, залишати дружину на чужих руках. Що робити! Говорять, століття обнявшись не просидіти. Багато плакала княгиня, багато князь її вмовляв, заповідав не залишати висока терема, не ходити на бесіду, з дурними людьми не ватажиться, худих мовлень не слухатися. Княгиня обіцяла усе виконати. Князь виїхав; вона замкнулася у своєму спокої й не виходить.
Чи Довго, чи коротко, прийшла до неї женщинка, видалося — така проста, серцева! «Що, — говорить, — ти нудьгуєш? Хоч би на боже світло подивилася, хоч би по садові пройшлася, тугу розмикала, голову застудила ». Довго княгиня відговорювалася, не прагла, нарешті подумала: по садові походити не лихо, і пішла. У саду розливалася ключова кришталева вода. «Що, — говорить женщинка, — день такий жаркий, сонце палить, а водиця студена — так і хлюпає, не чи викупатися нам тут?» — « Ні, ні, не прагну!» — а там подумала: адже викупатися не лихо! Скинула сарафанчик і стрибнула у воду. Тільки занурилася, женщинка вдарила її по спині: «Пливи ти, — говорить, — белою уточкой!» Та поплила княгиня белою уточкой. Відьма негайно нарядилася у її плаття, забралася, намалевалась і села очікувати князя. Тільки щеня вякнул, дзвіночок дзвякнув, вона вуж біжить назустріч, кинулася до князя, цілує, милує. Він зрадів, сам руки простягнув і не розпізнав її.
А біла уточка нанесла яєчок, вивела дитинок, двох гарні, а третього заморишка, і дитинки її вийшли — ребяточки; вона їх виростила, стали вони по реченьке ходити, злату рибку ловити, лоскутики сбирать, кафтаники зшивати, так вискакувати на бережок, так поглядати на лучку. «Ох, не ходите туди, діти!» — говорила мати. Діти не слухали; нині пограють на травичці, завтра побігають по муравці, далі, далі, і забралися на князівський двір. Відьма чуттям їх довідалася, зубами заскрипіла; ось вона покликала дитинок, нагодувала-напоїла й спати уклала, а там веліла розкласти вогню, навісити казани, нагострити ножі. Лягли два братики й заснули, — а заморишка щоб не застудити, наказала (їм) мати у пазушке носити — заморишек-те й не спить, усе чує, усе бачить. Уночі прийшла відьма під двері й запитує: «Спите ви, дитинки, або немає?» Заморишек відповідає: «Ми спимо — не спимо, думу думаємо, що прагнуть нас усіх порезати; вогні кладуть калинові, казани висят кипучі, ножі точать булатні!» — «Не сплять!»
Відьма пішла, походила-походила, знову під двері: «Спите, дитинки, чи ні?» Заморишек знову говорить те ж: «Ми спимо — не спимо, думу думаємо, що прагнуть нас усіх порезати; вогні кладуть калинові, казани висят кипучі, ножі точать булатні!» — «Що ж це усе один голос?» — подумала відьма, відчинила потихеньку двері, бачить: обоє брата сплять міцним сном, негайно обвела їхньої мертвої рукою — і вони померли.
Зранку біла уточка кличе дитинок; дитинки нейдут. Зачуло її серце, стрепенулася вона й полетіла на князівський двір. На князівському дворі, білі як хусточки, холодні як пласточки, лежали братики рядком. Кинулася вона до них, кинулася, крабоця розпустила, дитинок обхопила й материнським голосом заволала:
Кря, кря, мої дитинки!
Кря, кря, голубяточки!
Я нестатком вас виходжувала,
Я сльозою вас випаивала,
Темну ніч не досипала,
Солодкий шмат не доїдала!
«Дружина, чуєш небувале? Качка присуджує». - «Це тобі чудиться! Велите качку знадвору прогнати!» Її проженуть, вона облетить так знову до дитинок:
Кря, кря, мої дитинки!
Кря, кря, голубяточки!
Погубила вас відьма стара,
Відьма стара, змія люта,
Змія люта, подколодная;
Відняла у вас батька рідного,
Батька рідного — мого чоловіка,
Потопила нас у швидкій реченьке,
Звернула нас у білих уточек,
А сама живе — величається!
«Еге!» — подумав князь і закричав: «Піймайте мені білу уточку!» Кинулися всі, а біла уточка літає й нікому не дається; вибіг князь сам, вона до нього на руки впала. Побрав він її за крабоце й говорить: «Стань біла береза у мене за, а червона дівиця спереду!» Біла береза витягнулася у нього за, а червона дівиця стала спереду, і у червоній дівиці князь довідався свою молоду княгиню. Негайно піймали сороку, підв'язали їй два пухирці, веліли у один набрати води живлячої, у інший мовців. Сорока злітала, принесла води. Збризкали дитинок живящею водою — вони стрепенулися, збризкали говорящею — вони заговорили. Та стала у князя ціла сім'я, і стали усе жити-поживати, добро наживати, зле забувати. А відьму прив'язали до кінського хвоста, розмикали по полю: де відірвалася нога — там стала коцюба, де рука — там граблі, де голова — там кущ так колода; налетіли птаха — м'ясо поклевали, поднялися вітри — кістки розметали, і не залишилося від їй ні сліду, ні пам'яті!