У деякому царстві, у деякій державі жив-був цар; знудило йому ходити неодруженому й задумав одружитися; довго придивлявся, довго придивлявся, і ніяк не міг знайти собі нареченої по серцю. У деякий час поїхав він на полювання й побачив на поле: пасе худобин селянська дочка — така красуня, що ні у казці сказати, ні пером написати, а інший такий у всьому світлі не знайти. Під'їхав цар до неї й говорить ласкаво: «Здраствуй, червона дівиця!» — «Здраствуй, государ!» — «Якого батька ти дочка?» — «Мій батько — пастух, близько живе». Цар розпитав про всі докладно: як кличуть її батька і як сливет їхнє село, розпрощався й поїхав ладь. Незабаром, день або два, приїжджає цар до пастуха у будинок: «Здраствуй, добра людина! Я прагну на твоїй дочці одружитися». - «Твоя воля, государ!» — «А ти, червона дівиця, підеш за мене?» — «Піду!» — говорить. «Тільки я беру тебе з тим угодою, щоб жодним словом мені не поперечила; а коли скажеш супротив хоч єдине слівце — те мій меч, твоя голова із плечей!» Вона погодилася.
Цар наказав їй готуватися до весілля, а сам розіслав по всіх околишніх державах послів, щоб з'їжджалися до нього королі й королевичі на бенкет на веселощі. Зібралися гості; цар вивів до них свою наречену у простому сільському платті: «Що, люб'язні гості, чи подобається вам моя наречена?» — «Ваша величність, — сказали гості, — коли тобі подобається, а нам і поготів». Тоді велів їй нарядитися у царські убори, і поїхали до вінця. Відома справа: у царя не пиво варити, не вино курити — усього вдосталь! Перевінчалися й підняли бенкет на увесь світ: пили-ялини, гуляли й потішалися. Отпировали, і зачав цар жити зі своєї молодий царицею у любові й згоді. Через рік часу народила цариця сина, і говорить їй цар грізне слово: «Твого сина вбити треба, а то сусідні королі сміятися будуть, що всім моїм царством заволодіє після мене мужицький син!» — «Твоя воля! Не можу тобі поперечити», — відповідає бідна цариця. Цар побрав дитину, відніс від матері й таємно велів відвезти його до своєї сестри: нехай у їй росте до пори до часу. Пройшов ще рік — цариця народила йому дочка; цар знову говорить їй грізне слово: «Потрібне изгубить твою дочку, а то сусідні королі сміятися будуть, що вона не царівна, а мужицька дочка!» — «Твоя воля! Роби що знаєш, не можу тобі поперечити». Цар побрав дівчинку, відніс від бідної матері й відіслав до своєї сестри.
Багато років пройшло, багато води витекло; царевич із царевною виросли: він гарний, вона ще краще — іншої такої красуні ніде не знайти! Цар зібрав своїх думних людей, призвав дружину й став говорити: «Не прагну з тобою більше жити; ти — мужичка, а я — цар! Знімай царські убори, надягай селянське плаття й ступай до свого батька». Ні слова не сказала цариця, зняла із себе багаті убори, надягла старе селянське плаття, відвертала до батька і як і раніше початку у поле худобин ганяти. А цар задумав на інший одружитися; віддав наказ, щоб усе було до весілля готове, і, призвавши свою колишню дружину, говорить їй: «Гарненько прибери у мене у кімнатах; я сьогодні наречену привезу». Вона забрала кімнати, коштує — чекає.
Ось привіз цар наречену, за ним слідом наїхало гостей сила-силенна; сіли за стіл, сталі є-пити, веселитися. «Що, чи гарна моя наречена?» — запитує цар у колишньої дружини. Відповідає вона: «Якщо тобі гарна, так мені й поготів!» — «Ну, — сказав їй цар, — надягай знову царські убори й сідай із мною поруч; була ти й будеш моєї дружиною. А ця наречена — дочка твоя, а це — син твій!» Із цього часу почав цар жити зі своєю царицею без усякої хитрості, перестав її випробовувати й до кінця свого життя вірив їй у всякому слові.