На небесах зародився молодий-світлий місяць, на землі-те у старого соборного у Леонтья-Попа зародився син — могутній богатир; а ім'я нарекли йому молодий Алеша Попович — ім'ячко гарненьке. Стали Алешу годувати-напувати: у кого тижневий, він денной такий; у новы́х річний, Алеша тижневий такий. Став Алеша по вуличці похаживати, став з малими ребятками поигривати: кого побере за ручку — ручка ладь, кого за ніжку — ніжка ладь; гра-те у нього некорисливе пішла! Кого за серединку побере — живота позбавить. Та став Алеша на віці; учал у батька-матері просити благословеньица: їхати-гуляти у чисто поле. Батько говорить: «Алеша Попович! Поезжаешь ти у чисто поле; є у нас і посабоней тебе; ти побери собі у слуги вірні Маришка Паранова сина». Та сідали добрі молодці на добрих коней; як поїхали вони у чисто поле — пил стовпом закурилася: тільки добрих парубків і бачили!
Приїжджали добрі молодці до князя до Володимира; отут Алеша Попович прямью йде у білокамінні палати до князя до Володимира, хрест кладе по-писаному, поклоняється по-вченому на усе на чотири сторони, а князеві Володимиру на особицу. Та зустрічає добрих парубків Владимир-Князь і саджає їх за дубовий стіл: добре добрих парубків попоить-погодувати й втапор звісток поспросить; учали добрі молодці є пряники друковані, запивати винами міцними. Отут запитав добрих парубків Владимир-Князь: «Хто ви, добрі молодці? чи Сабоні богатирі відважні або подорожани перехожие — сумки переметні? Не знаю я вам ні імені, ні отчини». Відповідь тримає Алеша Попович: «Я син старого соборного Леонтья-Попа Алеша Попович молодий, а у товаришах слуга Маришко Паранов син». Як поїв так попив Алеша Попович, учал правитися на кирпичну пекти, ліг полудновать, а Маришко за столом сидить.
У ті пори так у та годинка наїжджав Змеевич-Богатир і облатинил усе царство князя Володимира. Іде Тугарин Змеевич у палати белокаменни до князя Володимиру; він лівою ногою на поріг ступив, а правою ногою за дубовий стіл; він п'є і їсть і із княгинею обнімається, а над князем Володимиром грається й лається; він кладе ковригу за щоку, а іншу за іншу кладе; на мову кладе цілого лебедя, пирогом попихнул — усі раптом проглотнул.
Лежить Алеша Попович на цегельній печі й говорить такі мовлення Тугарину Змеевичу: «Було у нашого панотця у старого у Леонтья-Попа — було коровище, було обжорище, ходило по броварнях і з'їдало цілі кадци пивоварние з гущею; дійшло коровище, дійшло обжорище до озера, усю воду з озера випило — побрало його отут і розорвало, а й тебе б Тугарина так за столом-те всього прирвало!» Розсердився Тугарин на Алешу Поповича, кинув у його булатним ножем; Алеша Попович верткий був, увернувся від нього за дубовий стовп. Говорить Алеша таке слово: «Спасибі тобі, Змеевич Тугарин-Богатир, подав ти мені булатний ніж; розпорю я тобі груди білі, застелю я тобі очі ясні, задивлюся я твого запопадлива серця».
У ті пори вискакал Маришко Паранов син через стіл через дубовий на жваві ноги й вистачив Тугарина за навороть, вихопив через столья й кинув про палату белокаменну — і посипалися оконници стекольчатие. Як возговорит Алеша Попович із цегельної печі: «Ой ти, Маришко, Маришко Паранов син, ти вірна слуга незмінна!» Відповідає Маришко Паранов син: « ПоДай-но ти мені, Алеша Попович, булатний ніж; розпорю я Тугарину Змеевичу груди білі, застелю я йому очі ясні, задивлюся його запопадлива серця». Відповідь тримає Алеша із цегельної печі: «Ох ти, Маришко Паранов син! Не рудій ти палат-те білокамінних, відпусти його у чисто поле; нікуди він там подінеться; з'їдемося з ним заранок у чистому полі».
Зранку раним-ранешенько піднімався вместях із сонечком Маришко Паранов син, виводив він жвавих коней пити води на бистру ріку. Літає Тугарин Змеевич по піднебессю й просить Алешу Поповича у чисто поле. Та приїжджав Маришко Паранов син до Алеше Поповичу: «Бог тобі суддя, Алеша Попович! Не дав ти мені булатного ножа; розпоров би я поганцеві грудей білі, застелив би я його очі ясні, виглядів би я його запопадлива серця; теперя що побереш у нього, у Тугарина? Літає він по піднебессю». Говорить Алеша таке слово: «Не заміна моя, усе зрада!»
Виводив Алеша свого добра коня, обседлал у черкаське сідло, підтяг дванадцятьма попругами шовковими — не заради баси, заради міцності, поїхав Алеша у чисто поле. Їде Алеша по чисту полю й бачить Тугарина Змеевича: він літає по піднебессю. Та заблагав Алеша Попович: «Пресвята мати богородиця! Покарай-но ти хмару чорну; дай боже із хмари чорної часта дощичка крупенистого, змочило б у Тугарина крабоица паперові». У Алеши було благання дохідне: накатилася хмара чорна; з тієї хмари грізної дав бог дощичка частого, частого так крупенистого, і змочило у Тугарина крабоица паперові; упав він на сиру землю й поїхав по чисту полю.
Не дві гори разом скатаються, то Тугарин з Алешей съезжалися, палицями вдарилися — палиці по чивьям поломалися, списами соткнулися — списа чивьями извернулися, шаблями махнулися — шаблі исщербилися. Отут-Те Алеша Попович валився із сідла, як вівсяний сніп; і отут Тугарин Змеевич учал бити Алешу Поповича, а той чи Алеша верткий був, увернувся Алеша під кінне черево, з іншої сторони вивернувся з-під черева й ударив Тугарина булатним ножем під праву пазуху, і зіпхнув Тугарина з добра коня, і учал Алеша Попович кричати Тугарину: «Спасибі тобі, Тугарин Змеевич, за булатний ніж; розпорю я тобі груди білі, застелю я твої очі ясні, задивлюся я твого запопадлива серця».
Відрубав йому Алеша буйну голову, і повіз він буйну голову до князя до Володимира; їде так голівонькою програє, високо голівоньку виметивает, на востро спис голівоньку підхоплює. Отут Володимир ополохнулся: « Везе-Де Тугарин буйну голову Алеши Поповича! Попленит він тепер наше царство християнське!» Відповідь тримає Маришко Паранов син: «Не тужи ти, червоне сонечко Володимир стольний, київський! Якщо їде по землі, а не літає по піднебессю поганий Тугарин, складе він свою буйну голову на мій спис булатне; не печалуйся, князь Володимир: яка пора — я з ним побратаються!»
Подивився отут Маришко Паранов син у трубочку підзорну, пізнавав він Алешу Поповича: «Бачу я звичку богатирську, учинку молодецьку: накруто Алеша коня повертає, голівонькою програє, високо голівоньку виметивает, на востро спис голівоньку підхоплює. Їде це не Тугарин поганий, а Алеша Попович, син Леонтья-Попа старого соборного; везе він голівоньку поганого Тугарина Змеевича».