У старі роки, у старопрежни, у одного царя було три сини — усі вони на віці. Цар і говорить: «Діти! Зробіть собі по самострілу й стріляйте: кака жінка принесе стрілу, та й наречена; коли ніхто не принесе, тому, виходить, не одружитися». Великий син стрелил, принесла стрілу княжеска дочка; середній стрелил, стрілу принесла генеральска дочка; а малому Івану-Царевичеві принесла стрілу з болота лягуша у зубах. Ті брати були веселі й радісні, а Іван-царевич задумався, заплакав: « Як я стану жити з лягушей? Століття жити — не ріку перебрести або не поле перейти!» Поплакав-Поплакав, так нема чого робити — побрав у дружин лягушу. Їхніх усіх обвінчали по ихнему там обряду; лягушу тримали на блюді.
Ось живуть вони. Цар захотів одиножди подивитися від невісток дарунки, котора з них краще майстриня. Віддав наказ. Іван-царевич знову задумався, плаче: «Чого у мене сделат лягуша! Усе стануть сміятися». Лягуша ползат по підлозі, тільки квакат. Як заснув Іван-царевич, вона вийшла на вулицю, скинула кожух, зробилася червоною дівицею й крикнула: « Няньки-Маньки! Зробіть те-те!» Няньки-Маньки негайно принесли сорочку найкращої роботи. Вона побрала її, згорнула й поклала біля Івана-Царевича, а сама обернулася знову лягушей, начебто ні у чому не бувала! Іван-царевич прокинувся, зрадів, побрав сорочку й поніс до царя. Цар прийняв її, подивився: «Ну, ось це сорочка — у Христов день надягати!» Середний брат приніс сорочку; цар сказав: «Тільки у лазню у ній ходити!» А у великого брата побрав сорочку й сказав: « У чорній хаті її носити!» Розійшлися царски діти; двоє-те й судять між собою: « Ні, видне ми дарма глузували із дружини Івана-Царевича, вона не лягуша, а кака-небудь хитра!»
Цар дає знову приказанье, щоб невістки сфабрикували хліба й принесли йому напоказ, котора краще стряпат? Ті невістки спершу глузували з лягушей; а тепер, як прийшов час, вони й послали горнишну підглядати, як вона стане куховарити. Лягуша зміркувала це, побрала замісила діжу, скачала, пекти зверху видовбала, так прямо туди діжу й перекинула. Горнишна побачила, побігла, сказала своїм бариням, царським невісткам, і ті так само зробили. А лягуша хитра тільки їх провела, негайно тісто з печі вигребла, усе очистила, замазала, начебто ні у чому не бувала, а сама вийшла на ґанок, вивернулася з кожуха й крикнула: « Няньки-Маньки! Сфабрикуйте зараз же мені хлібів таких, каки мій панотець по неділях так по святах тільки їв». Няньки-Маньки негайно притягли хліба. Вона побрала його, поклала біля Івана-Царевича, а сама зробилася лягушей. Іван-царевич прокинувся, побрав хліб і поніс до батька. Батько у той час ухвалював хліба від більших братовей; їхні дружини як поспускали у піч хліба так само, як лягуша, — у них і вийшло кули-мули. Цар наперво прийняв хліб від великого сина, подивився й відіслав на кухню; від середнего прийняв, туди ж послав. Дійшла черга до Івана-Царевича; він подав свій хліб. Батько прийняв, подивився й говорить: «Ось це хліб — у Христов день є! Не такий, як у більших невісток, із закалой!»
Після того заманулося цареві зробити бал, подивитися своїх сношек, котора краще танцює? Зібралися всі гості й невістки, крім Івана-Царевича; він задумався: «куди я з лягушей поїду?» Та заплакав ридма наш Іван-царевич. Лягуша й говорить йому: «Не плач, Іван-царевич! Ступай на бал. Я через годину буду». Іван-царевич небагато зрадів, як почув, що лягуша бає; виїхав, а лягуша пішла, скинула із себе кожух, одяглася чудо як! Приїжджає на бал; Іван-царевич зрадів, і усе руками схлопали: кака красуня! Почали закушувати; царівна обгризе коску, та й у рукав, вип'є чого — залишки у інший рукав. Ті невістки бачать, чого вона делат, і вони теж кістки кладуть до себе у рукава, п'ють чого — залишки ллють у рукава. Дійшла черга танцювати; цар посилає більших невісток, а вони посилаються на лягушу. Та негайно підхопила Івана-Царевича й пішла; уже вона танцювала-танцювала, вертілася-вертілася — усім напрочуд! Махнула правою рукою — стали лісу й води, махнула лівої — сталі літати різні птахи. Усе здивували. Відтанцювала — нічого не стало. Други невістки пішли танцювати, так само прагли: котора правою рукою не махне, у тієї кістки-та й полетять, так у людей, з лівого рукава вода разбризжет — теж у людей. Паную не сподобалося, закричав: «Буде, буде!» Невістки перестали.
Бал був на відході. Іван-царевич поїхав наперед, знайшов там десь дружини кожух, побрав його та й спалив. Та приезжат, кинулася кожуха: немає! - спалений. Лягла спати з Іваном-Царевичем; перед ранком і говорить йому: «Ну, Іван-царевич, небагато ти не потерпів; твоя б я була, а тепер бог знат. Вибачай! Шукай мене за тридев'ять земель, у тридесятому царстві». Та не стало царівни.
Ось рік пройшов, Іван-царевич тужить про дружину; на інший рік зібрався, випросив у батька, у матері благословенье й пішов. Іде боргу вуж, раптом попадатся йому хатинка — до лісу передом, до нього задом. Він і говорить: «Хатинка, хатинка! Стань по-старому, як мати поставила, — до лісу задом, а до мене передом». Хатинка перевернулася. Увійшов у хату; сидить баба й говорить: « Фу-Фу! Росіянці коски слихом було не чути, видом не мабуть, нині русска коска сама на двір прийшла! Куди ти, Іван-царевич, пішов?» — «Колись, баба, напайка-нагодуй, потім вести розпитай». Баба напоїла-нагодувала й спати поклала. Іван-царевич говорить їй: «Баушка! Ось я пішов діставати Олену Прекрасну ». - «Ой, дитятко, як ти довго (не бував)! Вона з перших-те років часто тебе поминала, а тепер уже не пам'ятає, та й у мене давно не бувала. Ступай уперед до середней сестрі, та більше знат».
Іван-царевич зранку відправився, дійшов до хатинки й говорить: «Хатинка, хатинка! Стань по-старому, як мати поставила, — до лісу задом, а до мене передом». Хатинка перевернулася. Він увійшов у неї, бачить — сидить баба й говорить: « Фу-Фу! Росіянці коски слихом було не чути й видом не мабуть, а нині русска коска сама на двір прийшла! Куди, Іван-царевич, пішов?» — «Так ось, баушка, доступать Олену Прекрасну». - «Ой, Іван-царевич, — сказала баба, — як ти довго! Вона вуж стала забувати тебе, виходить взамуж за інший: скоро весілля! Живе тепер у великої сестри, ступай туди так дивися ти: як станеш підходити — у неї довідаються, Олена обернеться веретешком, а плаття на ній буде золотом. Моя сестра золото стане вити, як зів'є веретешко, і покладе у ящик, і ящик заборона, ти знайди ключ, відчини ящик, веретешко переломи, кінчик кинь назад, а корінець перед себе: вона й опиниться перед тобою».
Пішов Іван-царевич, дійшов до цієї баби, зайшов у хату; та у'є золото, звила його веретешко й поклала у ящик, замкнула й ключ кудись поклала. Він побрав ключ, відчинив ящик, вийняв веретешко й переломив по сказаному, як по писаному, кінчик кинув за себе, а корінець перед себе. Раптом і опинилася Олена Прекрасна, почала здороватися: «Ой, так як ти довго, Іван-царевич? Я ледве за інший не пішла». А тому нареченому треба скоро бути. Олена Прекрасна побрала килим-літак у баби, села на нього, і понеслися, як птах полетіли. Наречений - Від за ними раптом і приїхав, довідався, що вони виїхали; був теж хитрий! Він ступай-но за ними у погоню, гнав-гнав, тільки сажон десять не наздогнав: вони на килимі влетіли у Русь, а йому не можна якось у Русь - Те, відвертав; а ті прилетіли додому, усе обрадувалися, стали жити так бути так животи наживати — на славу всім людям.