Жив-Був іменитий купець із купчихою — усякого добра багато, а дітей немає. Стали вони богу молитися, щоб дав їм дітище — у молодих літах на втіху, у старості на підмогу, а по смерті на спомин душі; стали вони злиденну братії годувати, милостинею обділяти; а поверх того надумалися на користь усього люду православного побудувати довгий міст через топі-болота непрохідні. Багато купець скарбниці издержал, а міст побудував, і як роботи минулися, посилає він свого прикажчика Федора: « Мабуть-но, сядь під міст так послухай, що будуть люди про мене казати: чи будуть благословляти або корити стануть». Федір пішов, сіл під міст і слухає. Ідуть по мості три святі старці й говорять проміж себе: «Чому нагородити того, хто цей міст побудував? Нехай у нього народиться щасливий син: що не скаже — те й збудеться, чого не побажає — те й дасть господь!» Вислухав прикажчик і повернувся додому. «Ну що, Федір, не чи чув чого?» — запитує купець. « Ні, нічого не чув».
Незабаром обважніла купчиха й народила хлопчика; охрестили його й поклали у колиску. Прикажчик позаздрив чужому щастю: у глуху північ, як усе у будинку міцно заснули, піймав голуба, зарізав його й забруднив кров'ю постіль, руки й вуста породіллі; а дитину украв і віддав на сторону вигодувати.
Ранком кинулися батько з матір'ю, де їх дитина? Немає ніде, а прикажчик почав доводити: « Мати-Де сама його з'їла: бач, і руки й вуста у крові!» Купець побрав свою дружину й посадив у темницю. Пройшло кілька років, синок їх підріс, став бігати й говорити. Федір кинув купця, поселився на узмор'я й хлопчика із собою побрав; що тільки йому на розум взбредет, він наказує цьому хлопчикові: « Побажай-Де те-те й те-те», — і негайно усе готове. Говорить він одного разу: «А ну, малий, проси у бога, щоб тут нове царство стало, щоб від самого цього місця до палацу государева кришталевий міст завис через море й щоб царівна за мене заміж вийшла». Хлопчик попросив у бога — і негайно завис через усе море кришталевий міст і з'явилося багате, знатне місто з білокамінними палатами, церквами й царськими теремами.
На інший день, прокинувшись, дивиться цар з віконечка, побачив кришталевий міст і запитує: «Хто отаке чудо побудував?» Доповідають йому, що Федір. «Коли він так хитрий, — сказав цар, — те віддам за нього свою царівну заміж!» Швидка справа зладилася, обвінчали Федора із царевною, і став він у новому місті царювати так хлопчиком помикать: тримає його у себе за працівника, б'є й лається всіляко, інший раз і шматка хліба пошкодує дати.
Ось якось лежить Федір із дружиною на постелі так проміж себе розмовляють; а хлопчик у темний кут забився й гірко плаче. Запитує царівна свого чоловіка: «Скажи, будь ласка, звідки у тебе це багатство взялося? Адже колись ти був простим прикажчиком». - «Та багатство моє й сила — усе від цього хлопчика, що я у купця відніс». - « Як так?» — «Жив я у такого-те купця у прикажчиках, і було йому обіцяне, що народиться у нього син, так не простий, а такий щасливий — що не скаже, то й збудеться, чого не побажає, то й дасть господь. Ось як дитина народилася, я його й скрав, а щоб про те не провідали, наговорив на купчиху, начебто сама своє дітище з'їла».
Хлопчик підслухав ці мовлення, вийшов з кута й сказав: «По моєму прошенью, по божому изволенью будь ти, негідник, собакою!» У ту ж хвилину Федір обернувся собакою; хлопчик надяг йому на шию залізний ланцюг і повів до свого батька. Приходить і говорить йому: «Добра людина! Дай мені гарячих вугіль». - «На що тобі?» — «Так ось треба пса погодувати». - «Що ти? Бог з тобою! - відповідає купець. - Де це бачене, щоб собаки гарячим вугіллям харчувалися?» — «А де бачене, щоб мати могла з'їсти своє рідне дітище? Пізнавай, панотець, я твій син, а ось цей пес — твій старий прикажчик Федір, що мене відніс так на матір наклепав». Купець розпитав про всі докладно, звільнив дружину з темниці, і потім усі вони разом переїхали жити у нове царство, яке ще колись по желанью купецького сина з'явилося на узмор'я; царівна до свого батька виїхала, а Федір до самої смерті так і залишився поганим псом.